44

Ввечері Оля ще з кухні почула важкі кроки – Ярослав аж трохи човгав. Вона вийшла в передпокій, відкрила і охнула:
- Ого! Скільки ти накупив…

- Я ще подумав, капусти треба, - він поставив пакети на стілець. Потрусив руками, розганяючи втому після незручних ручок. – Мама казала, хоче заквасити. 

- І як ти дотягнув! – Оля обійняла його. 

- Та не хвилюйся, ну що ти, - Ярослав потерся щокою об її щоку. – Мене Дімка підвіз. Все норм.

Оля засміялась.
- Ти як Бенька, спочатку нашипиш, а потім приходиш і щокою трешся.

Ярослав почав розкладати покупки, і спитав на ходу:
- А що там наш бандит?

- Набігався! Мама Таня в дворі з квітами возилась, а Беня за нею. То на дерево заліз, то за голубом погнався… коротше, не нудьгував. Тепер спить… - і Оля потягнулась. – Так солодко, що я аж заздрю іноді.

Вони разом зайшли на кухню, і Оля дістала каструлю з супом, щоб поставити розігріти. Ярослав помив руки і опустився на стілець. Потягнувся до пляшки з мінералкою. Відпив майже половину одним ковтком, і тільки тоді полегшено видихнув.
- Уфф, наговорився за сьогодні. Та, бачу, і в тебе завал… казали, по тому великому архіву термін не тисне, а ти все одно сидиш допізна.

- Не в ньому річ, - Оля знизала плечима. – Ти сам знаєш, що таке літо. Всі в дорогу. З дітьми, з котами, собаками…

Промайнула думка: «добре, що хоч зараз подорожувати легше, ніж двісті років тому». 

Вона повільно, звично помішувала суп. Як підігрівся, розлила по тарілкам. 
Вечеряли в тиші, а тоді Ярослав піднявся і сказав:
- Я помию посуд. Поставиш чайник?

- Ну-ну, все добре! – жартома кинула Оля. – Я зараз. 

Невдовзі зашуміла вода. Поки Оля ставила чайник і діставала чашки, Ярослав глухо мовив:
- Ледь не зірвався вчора. Це просто треш. Я от одного зрозуміти не можу, чому деякі люди завжди тягнуть до останнього?

- Тато теж так каже, - погодилась Оля. – У нього один пацієнт терпів-терпів, поки родичі не привезли. Все казав: «та як же дачу покинути, роботи повно».

- Отак завжди! – трохи роздратовано сказав Ярослав. – Як не дача, то ремонт, а як не ремонт, то квартальний звіт. От і та вчорашня… син ніякий, ледве ходить, бо вже не пам'ятає, коли нормально їв… стан кризовий… а вона мені: «Ви можете якось його до тями привести? Тільки швидше, бо він в айті працює, а там хворіти не можна». 

Оля обережно погладила його по спині. 
- Не розумію я таких людей. Капець… Куди вони так поспішають, якщо людина ледве на ногах стоїть?.. файли якось можна відновити, а от здоров'я ні. 

Якийсь час Ярослав мовчки мив посуд. Вода шуміла рівно, і він з задоволенням підставляв руки під гарячий струмінь. Тоді повільно, акуратно розставив тарілки, вимкнув воду, обернувся.
- Готово, киць. Ех, треш трешем, а витягувати будемо. Куди ж діватись, треба. 

Коли він зайшов до спальні і влігся гортати тікток, кіт зістрибнув з підвіконня, м'якою ходою підійшов, застрибнув на коліна. Оля хіхікнула:
- Кототерапевт прийшов. Тепер можемо не переживати, що в нас чоботяр без чобіт.

Беня підняв голову і нявкнув, наче розуміючи, що мова йде про нього. 
- Ти диви, все він розуміє, шкода мала, - Ярослав почухав кота по шиї, і той голосно замуркотів. – Знаєш, може, давай з мамою поговоримо, і якщо вона не проти, то скажемо тьоті Галі, хай нових господарів йому не шукає? Я якось до нього звик…