43

Наступний архівний файл починався з фото пожовтілого конверта з написом пером, іншим почерком – прямим, трохи з нахилом вліво, з квадратними обрисами. «Листи від милої Люсіль з Іспанії».

Оля зробила ковток какао. Напій вже трохи охолов, але це було вже не головне. Думка спішила все далі. І вона продовжила пити, хоч смак не так відчувався.

Значить, Андош Лемар зберіг листи. І всі вони опинилися в тому самому сімейному архіві. Вона відвела погляд в сторону, вагаючись, чи заглянути в кінець і дізнатись, за кого все ж таки Люсіль вийшла заміж. За нього чи за когось іншого?..

Але стрималась і стала гортати далі. 

«Милий друже, ви просили мене писати хоч іноді, щоб ви знали, чи все в мене добре. Я жива і здорова. Всі наші теж. 
Ми майже тиждень були в Байонні – чекали, що до нас приєднається ще одна родина. Якось пан на півдня відпустив всіх слуг, і ми ходили дивитися «живі картини». Це як театр, тільки без слів. І костюми в акторів були такі яскраві, я ще таких не бачила! Хочу спитати в когось з місцевих жінок, як тканину так фарбують». 

«Молилася в церкві святої Марії Долорес (Тереза каже, це значить «Богоматері скорбот», вона вже трохи розуміє іспанську, бо багато слів схожі на її рідну говірку). Статуя Божої матері там не така, як в нашій церкві. Розкішно вбрана, в жовті шовки, розшиті перлами, але серце пронизане мечем. Мені було страшно… я швидко опустила очі й почала молитися, не сміючи дивитися на неї довше».

«Зупинилися в маєтку графа… в нього стільки прізвищ і титулів, я не запам'ятала. Та не це важливо.
Там картини всюди! От просто ідеш галереєю, а там портрети дам і кавалерів у старовинних вбраннях. Деякі картини дуже старі, бо видно, як на них потріскалася фарба. Але все одно дуже гарні…
Біля одної я застигла і стояла, мабуть, довго. Хотіла роздивитися кожну намистину і кожну складку на вбранні. Може, я надто близько підійшла?.. бо стара служниця з графського дому, мабуть, така ж поважна, як в нас мадам Герен, почала було на мене кричати. Я зіщулилась, злякалась, я ж навіть не розуміла, про що вона, і Терези поряд не було. Але тут пан підійшов, став їй щось говорити, і так смішно, то повільно іспанською, то пару слів по-нашому… вона прикрила обличчя краєм мереживної чорної шалі – мабуть, не хотіла, щоб бачили, що їй смішно. 
А на тому портреті – дівчина, схожа на янгола, і така сумна… пан сказав, вона була з королівського роду, і її віддали заміж за старого графа. 
Я одразу згадала нашу Сесіль. Мені її шкода!». 

«Не знаю, милий друже, чи отримаєте ви цей лист. Всі кажуть, що пошта тут жахлива. А на заїжджі двори наші дуже скаржаться. Один будинок взагалі був такий старий і брудний, що пані навіть заходити туди відмовилась і ночувала в кареті. 
Я спала на горищі, але було так спекотно і душно, що серед ночі вийшла в двір. Зорі так яскраво світили! Я сперлася на холодну стіну і довго дивилася в небо.
І ще я чула, як співала пташка. Вдома я таких не чула. 
А потім блимнув вогник свічки, я побачила, що через двір іде мадемуазель Маргарита, і сховалась, поки вона мене не побачила.
От дивно, чому б їй виходити? Їй же дали хорошу, простору кімнату, там краще, ніж нагорі».