41

Оля кинула погляд на екран телефону. Шістнадцята година. Потягнулась, повела плечима. Після кількох годин за ноутбуком відчувалось, як затерпла спина. 
 Все термінове вона вже давно виконала і відправила… бо пам'ятала, що ввечері їй іти до Каті на день народження, і вранці почала працювати раніше, щоб потім мати якісь вільні півгодини. 

Вимкнула ноутбук і перевдягнулася в улюблене темно-зелене плаття в стилі етно. Поправила зачіску, покрутилась перед дзеркалом і усміхнулась своєму відображенню. 
Те, що треба!
Ще трохи, і можна піти закрити кімнати, де стоять вазони і де багато дрібничок. А то Беня знов до чогось добереться. Він такий... перші кілька днів Оля побоювалась, що він буде лізти до ноутбуків чи телевізора. Бачила ж відео про те, як бенгали вмить перетворюють квартиру на справжнє поле битви... та на щастя, техніка Беню майже не цікавила. Він тільки міг вряди-годи заглянути в пральну машинку або подрімати на холодильнику. 
Зате покопатися в землі або піддіти лапою статуетку... або покатати ручки і олівці по підлозі - можемо, вміємо, практикуємо!
Оля пройшлась по кімнатам. Перенесла вазон із підвіконня трохи далі від краю. Причинила двері до спальні. Перевірила, чи закрита комора. Беня мирно спав на підвіконні на кухні. Та це нічого не гарантувало.

Вона вже чекала, що от-от прийде Ярослав, і вони підуть. Кілька разів визирала у вікно, прислуховувалась до шуму на вулиці… аж тут телефон задзвонив. 
- Ясь, ти вже підходиш?

Його голос звучав стурбовано.
- Киць, ти пробач...  я затримаюсь на роботі. Не чекай, я вже якось на днях до Каті навідаюсь.

Оля повільно поставила пакет з подарунком на стілець і сперлась об спинку рукою.
- Ми ж домовлялись... ти казав, Яна сама внесе дані в систему...

У відповідь - зітхання.
- Та не в документах справа, Оль. Психіатр попросив, щоб я проконсультував людину. Бо на кризовій лінії знову людей не вистачає.

- Але ж і мені тебе не вистачає! - не втрималась вона, і тут же прикусила язик, вже пошкодувавши про свої слова. Відчувала, як це прозвучало. Винувато додала: - Ми ж хотіли прийти разом. Катя тебе чекає. Малеча за тобою скучила, Ліза і Лєра питали...

- Мені шкода... я на вихідних до них заскочу, - пообіцяв Ярослав, і Оля вже хотіла попрощатись спокійно, хоч на душі і шкребли коти. Але тут він швидко кинув: - Ой, Оль, мені нема коли, здається, пацієнт з мамою вже от-от підійдуть!

І скинув виклик.
Оля стиснула телефон в руці. Екран уже згас, а вона ще кілька секунд дивилася на нього.

Наче і злитися не годилось... людині потрібна допомога... це набагато важливіше, ніж день народження і те, що друзі з сім'єю чекають. 
Але ж вона і навесні ходила в гості до Іри одна, а всі були з чоловіками. А ще й, коли ремонт робили, у Ярослава була відпустка, але Вова зателефонував і попросив... те ж саме – «краще, щоб пацієнт потрапив до психолога зараз, а не чекав запису через два місяці». І Олі довелось самій зустрічати майстрів.

Вона зітхнула. Настрій був зовсім не той. Навіть не тому, що Яся затримала робота. А самій було якось незручно, що майже почала дорікати. 

Ще раз все перевіривши, Оля попрямувала в гості. Дорога трохи розвіяла сум. Вона підійшла до будинку подруги і побачила, що ворота вже відчинені, і з них виїжджає темно-сіра машина Катіного брата.  Оля трохи відступила в сторону. 

Невдовзі машина завернула за ріг, а з воріт вийшла Катя і вигукнула:
- Оль, ну як це тобі подобається? В мене день народження, а Дімка на роботу поїхав! Багато людей поступили, один хірург на нічній зміні не впорається… ні, я розумію, це серйозно… але чому завідувач з усіх вибрав телефонувати саме йому? От таке враження, що без Діми вся лікарня працювати перестане!

Оля обійняла її.
- Тому що він нікому не відмовляє. Та й мій Ясь такий самий. Людям потрібно, то він…

- Нічого не поробиш! – вигукнула Катя. – Ходім, зараз закрию ворота, і підемо на кухню. Малі теж нили, що свято, а тато десь їде. Дітям же всього не поясниш. Добре хоч Маріша їм вже розповідає казку…

День народження пройшов весело. Але, коли Оля прийшла додому, Ярослав сидів на кухні, згорбившись, а перед ним стояла чашка з недопитою кавою.

Оля кинула погляд на посуд в мийці. Добре, що він хоч поїсти не забув. Тихенько погукала:
- Ясь, все було так складно?

Він і голову в її сторону не повернув.
- Складно. Не питай, я навіть говорити не хочу.

До самого кінця дня вони не говорили, а вранці Ярослав пішов на роботу зарані – Оля ще спала. І в неї до обіду все наче валилося з рук. То вона шукала шаблон на свідоцтво, який був прямо перед нею, на робочому столі. Пішла заварити собі какао – розлила молоко, а потім півгодини провела з ганчіркою в руках. 

В обід Ясь зателефонував.
- Кицюнь… пробач, я вчора бурчав, як ведмідь старий… буду з роботи йти, картоплі купити?

Оля тихо засміялась. От як завжди… 
- Картопля є. А Бенькі корм купи, добре, любий?

- Окей! Я одразу два пакети візьму…