40

«Я вперше була в театрі! Купила самий дешевий квиток, в отой, народний, де веселі п'єси. Там все було таке дивне, яскраве… людей було багато, всі сміялись… вистава була про те, як одна хитра вдова прикинулася простою селянкою, хоча насправді була хорошого роду. Але ж вона хотіла, щоб до неї посватались не за статки, а за неї саму. 
Не знаю, чи так буває…

Треба ж записати, як взагалі так сталось, що я змогла витратити гроші на квиток. Так от… почну з початку…

Тітонька знов питала, скільки я вже заробила на посаг. А троянда… їй сподобалась, але вона спитала, від кого. Я їй розповіла про Андоша. Вона відставила чашку з настоянкою на столик. Уважно подивилась на мене, і спитала:
- То в тітки Лемар син вже підростає, вже робітник? Боже, як чужі діти швидко ростуть! Я його крихіткою пам'ятаю… - і зітхнула: - Тут колись на горищі ховався старий абат, він і хрестив… подумати тільки, як час летить. 

Я мовчки чистила апельсин. А тітонька Жюлі підняла очі вгору:
- Ти ж тут вже чотири роки… от наче тільки вчора відвела тебе до мадам Герен… - тоді знову зробила ковток з чашки, задумалась, прокашлялась… та й знов сказала: - Я добре знаю тітку Лемар, дуже хороша, порядна жінка. Непогана в них сім'я. Правда, статків не нажили, але живуть чесно. 

- Це саме головне, тітонько, - відповіла я. 

Більше ми й не говорили, але я знала, що, коли прийду знов, будуть ті ж самі розмови. І коли йшла, ледве переставляла ноги, так мені було тяжко, і сумно. 

Забігла до себе, скинула пальто, і майже одразу спустилася на кухню, сказати мадам Сімон, що тітонька дякує за настоянку і вже почувається краще. 
А на кухні вже йшов пар від чайника, мадам Сімон заварювала чай. На столі поблискувала таця з блюдцем, на якому були акуратно нарізані лимонні дольки. Луїза стояла розгублена і дивилась так налякано, що я не витримала і спитала:
- Що з тобою, Лу? Хтось насварив?

Вона кинулась до мене і схопила мене за руку.
- Я не можу іти до пана. Люсіль, допоможи мені, будь ласка, будьласочка...

Вільною рукою я торкнулася її лоба.
- Ти захворіла? Жару наче нема.

Побілілими губами Луїза прошепотіла:
- Пан прийшов п'яний. Я чула, як він сміявся… наспівував якусь пісню, і плутався в словах.

- Так він же не був сердитий? - перепитала я.

- Я взагалі боюсь п'яних, - Луїза схлипнула. - Мої батьки пили. Люсіль, підеш? 

- Добре-добре, піду. 

Мадам Сімон поставила чашку з чаєм і сказала:
- Іди обережно, бо гарячий! – витерла піт з лоба, поправила кучері, що вибилися з-під косинки, зітхнула: - Все дивуюсь, дитино, як ти не боїшся, коли він чудить… не знаю… от наче він і добрий, і на свята гроші дає, а то й просто так… а іноді… - вона безпорадно розвела руками, - мабуть, сам Господь не знає, що йому в голові. 

Здається, я здогадувалась, про що вона. Про оті нічні прогулянки і дивні покупки, мабуть. 
Але тільки відповіла:
- Не хвилюйтесь, я буду обережна. 
І акуратно взяла тацю.  

Піднялась, постукала, а тоді відкрила двері. Пан сидів в кріслі за столом, на якому панував справжній безлад з папок, книг і зім'ятих аркушів. Чорнильниця стояла відкрита. 

Він побачив мене і весело посміхнувся.

- А, це ти, Люсіль,  - і посунув аркуші, звільняючи місце. 

- Так, пане. Ваш чай, - я поставила тацю на стіл і схилилась у поклоні. 

- Дякую, маленька мишко, - я зібралась іти, але він жестом зупинив мене. - Почекай. Ти така бліда. Довго не виходила з будинку, так?

- Я була у тітоньки, пане. Якраз сьогодні зранку, - тихо відповіла я.

- Це не те… з одних стін в інші… щодня, як в клітці! - вигукнув він і з гіркотою додав: - Хоча палац теж клітка, тільки золота і оздоблена коштовностями. Я так не можу! Імператор до цього йшов… він хотів там бути… хотів бути, як Цезар… а я просто хочу бути… собою. 

Я мовчала.
Слід було, певно, сказати, що я задоволена своїм життям, і вдячна, що мене взяли працювати в такий дім. Але лестощів пан не любить. Пам'ятаю, Жерар щось сказав таке, «це честь служити тут…», а пан різко його обірвав: «та годі тобі!».

Помовчавши трохи, пан продовжив:
- Я іноді хочу втекти світ за очі, щоб тільки не бувати там, не чути всіх цих слів про владу над всім континентом! А, та як втекти?.. я ж не можу зрадити дружбу... ні, все марно, - і він дістав з шухляди кілька монет і простягнув мені. - Сходи кудись. Куди сама хочеш. Хоч один день проживи не між цими стінами. 

- Але, пане...

- Піди в театр чи в галерею, - він трохи підвищив голос. - Вважай, що це наказ. Ти повинна жити!..

Я здивувалась його словам. Хіба ж я не живу? Я ж жива, і щодня їм хліб… і мене не б'ють… чого ще бажати?»