39

П'єр і мадам Герен сварилися ще кілька вечорів. Одного разу економка навіть не витримала і гримнула:
- Слухай, друже, ще одне слово – і я до пані піду! От вона тобі й розкаже… ну чого тобі не вистачає, га? Ситий, вдягнений, тютюн нюхаєш, пан тобі гроші на вино дає. А ти верзеш…

Колишній солдат потягнувся за тютюном, понюхав і зітхнув:
- Хіба ж я на пана ображаюсь? Він в нас золота людина. А от всіх інших поважати, особливо отих… - але він оглянувся на жінок і стримався. – Того я вже не обіцяв.

Люсіль слухала їх, і не знала, що сказати. Для неї майже нічого не змінилось. Хіба що, після місяця такої важкої праці – стільки замовлень, стільки шиття! – тітонька Жюлі прихворіла. Сусідський хлопчик, який передав від неї звістку, сказав, що бачив, як іноді в неї і вночі горіли свічки. А ще пошепки додав: «постійно приходили служниці з панськими мереживами, і все таке тонюсіньке несли… я сам бачив, все ходили і ходили!».

У вихідний Люсіль попрямувала в гості з кошиком. Мадам Сімон дала їй, що залишилося від панської вечері – не пропадати ж добру, а гостям наступного дня тільки свіже подавай. Відрізала шматок від пирога з індичкою, який так і віднесли назад на кухню, майже таким як був, обережно завернула солодощі і навіть апельсин. І від себе поклала маленьку пляшку настоянки, сказала, для підтримки сил.

Дівчина спробувала обійняти її, але руки навіть не зімкнулись на огрядній фігурі. Мадам Сімон засміялась:
- Та годі тобі! Йди, і щоб до вечері була, і їла як слід. А то знаю я тебе, бува, прийдеш, і клюєш, як пташка. 

Люсіль вийшла за ворота, і раптом почула знайомий голос. 
- Мадемуазель Люсіль!

Вона усміхнулась.
- А, це ти, маленький Лемар. 

Хлопець обсмикував рукава пальто – гарненького, підбитого хутром, мабуть, хтось з менших паничів вже виріс з одежини. Але і йому рукава були трохи короткуваті і з них виглядали тонкі зап'ястя.
- Ви знову в Тампль? – спитав він. – Може, допомогти?

- Ні, в гості до тітоньки… - і Люсіль зітхнула. – Вона прихворіла…

- Ох, тоді почекайте мене, будь ласка! Ви ж нікуди не підете, почекаєте?
Він на хвильку підбіг ближче, і глянув так благально, наче цуценя, яке просить уваги. 
Очі у нього були світло-карі, майже золотисті, а віям, мабуть, позаздрила б і світська дама. 

- Почекаю, - погодилась Люсіль. Вона й так не поспішала. 

Він швидко обернувся, ледь не послизнувшись на льоду, і побіг. А тоді повернувся… в його руках, акуратно обгорнута хусткою, була стара чашка, в якій червонів крихітний паросток маленької-маленької червоної троянди.

Люсіль ледь кошик з рук не випустила.
- Андош! Звідки така краса? А мама не сваритиме?

Хлопець надув губи.
- Мадемуазель Люсіль! Ну що ви… це не мамина і не панська, а моя… в мене є свій куточок, я там вирощую… - і вмить його обличчя змінилось, знову засяявши від надії. – Візьміть, мадемуазель Люсіль… для тітоньки… може, їй стане веселіше!