38

«Пан приїхав! Я серед ночі почула, як у дворі загуркотали колеса карети, і сіла на ліжку. Прислухалась, подумала: вдягатись і бігти? Чи чекати, що викличуть? Луїза спала і навіть не поворухнулась. Я ще сонна сіла, прислухаючись, а тоді все ж одяглась, тихенько зайшла до тієї кімнати, де слуги вдень чекають. Звідти буде добре чути, що і як. А знадоблюсь, то буду поруч. Тихенько стала біля дверей…
Але тільки почула, як Огюст з Базілем понесли речі – кроки важко звучали на сходах. Мсьє Гельд спитав, чи пану генералу щось потрібно, але він втомлено сказав: «все вранці, хай люди сплять, і я теж приляжу». 
Та коли на світанку я вийшла розтоплювати каміни, він вже був на ногах. Я йшла повз кімнати з картинами – другої, де ота фламандська картина з дивним лісом – бачила відкриті двері і чула кроки».

«Мадам Герен сказала, що пані приїде через тиждень, то треба навести лад в тих кімнатах, які були під замком. Знову знімати оті важкі чохли!.. Я як почула, мені пальці звело і в горлі запершіло, наче від пилу, наче я вже ним дихала. Терпіти їх не можу…». 

«З палацу прийшов лист з гербовою печаткою. Пан генерал перечитав його кілька разів, усміхався… сказав пані: «Він про мене не забув! Він хоче, щоб я був біля нього!».
Коли він говорить про першого консула, у нього так сяють очі… 
Дивно, я ж пам'ятаю, ото тоді…» 
Далі було закреслено. «Мені так тривожно… але що ж я можу розуміти…».

«До Парижу приїжджає все більше людей. Куди не глянь, всюди чоловіки в інших формах, не таких, як тут, у дам інші капелюшки, а чепчики у служниць – якісь такі як з мого краю, а деякі… я таких ще не бачила!
Луїза, коли прийшла від Теодора, розповіла, що його тітка залишила тільки йому й собі дві самі менші кімнати в домі, а всі інші здали приїжджим. І сказала – ну хоч якась радість від тієї коронації, можна буде грошей заробити.
Луїза сиділа на ліжку, бовтала ногами, і тихо розмірковувала вголос:
- Якщо жильці добре заплатять, у Теодора буде більше часу вчити ролі і ходити на прослуховування. Але мадемуазель Рене каже, що скоро цікавих п'єс не залишиться взагалі… ну, я ж не знаю, що і як, тільки те, що він мені переказує. А Теодор їй відповів, що буде пробуватися на першого коханця в водевілях… смішні п'єси завжди потрібні, і всім подобаються. 

І ми переглянулись і знизали плечима. Все одно ми на цьому всьому не розуміємось. Мені тільки одне ясно, що Теодор любить Луїзу, і хоче мати хороше місце, щоб вона не пошкодувала, як вийде за нього заміж».

«Ходила на ринок. В черзі простояла з півдня, переступала з ноги на ногу, потім прийшла – ледь стягнула зимові черевички… а жарко було… зима, а я ледь не зімліла, наче в літню спеку. І ще, добре, що зі мною був маленький Лемар, бо зараз краще не виходити з дому наодинці, можуть або гаманця зрізати, або з кошика щось витягти». 

Оля хмикнула, прочитавши ці рядки, одразу зрозумівши, про що йдеться. Саме тоді перший консул проголосив себе імператором. Але в цих записах говорилось не про велич держави, а про те, чи буде робота… і чи в натовпі не обкрадуть.
«Двісті років пройшло, а нічого не змінилось!» - пробурмотіла вона сама до себе. 

Ті ж самі розмови, бувало, велись і в робочому чаті, коли хтось пересилав щось пафосне про «зміни, які вплинуть на весь хід історії». Галя реагувала завжди однаково: «тю, історики знайшлись, а от мені стільки треба дітям до школи купити!»… або: «Коли в міському пабліку пишуть, що треба потерпіти заради слави країни, сто відсотків на наступний день проїзд подорожчає! Двом школярам проїзні в ліцей! А ще ж ввечері гуртки…».

Телефон блимнув. Оля відкрила повідомлення.
«Диплом технічного вузу. Німецька, французька, польська, італійська». 

Вона швидко надрукувала: «Французька +. Чекаю». І повернулась до записів.

«Два тижні нічого не писала, бо і в нас дім був повен народу, гості приїхали – пан ще одного кухаря найняв, і все одно і той новий, і мадам Сімон з кухні майже не виходили. І як тільки жарко там було! От пахло смачно, такими цікавими незнайомими спеціями…

 А в нашу з Луїзою кімнату Жак приніс два матраци, і до нас підселилися служниці якоїсь пані з Бургундії.

Зате одна дівчина – з мого рідного Грезіньї! Правда, ми не знайомі, бо вона в іншого фермера працювала.
Лізетта мені розповіла, що Гранде, мій колишній господар, торік овдовів. А Нінон – ми разом на тій фермі працювали – вийшла заміж. 
А Евлалі, дочка гончара, зовсім недавно померла пологами. Я розплакалась, як почула. Вона ж на рік молодша за мене! 
Її тепер нема, а я навіть не пам'ятаю її обличчя. Тільки те, яка в неї була товста чорнява коса і як вона вплітала квіти в волосся.

Тоді Лізетта спитала, чи я заміжня, чи хоча б заручена. Я похитала головою.
Вона здивувалась: 
- А хіба до генерала не приїжджають кур'єри? Має ж трапитись хтось молодий і гарний!
Я відвела погляд:
- Та вони завжди поспішають… на таких, як ми, і не дивляться!». 

«Тепер уже зрозуміло… Це через коронацію було так багато людей, і шум, і феєрверки. Буде тепер імператор. Мадам Герен сказала за святковою вечерею, що це дуже добре, щоб ми молилися за нього, бо от тепер нарешті буде порядок, все як слід. А П'єр потер долонею попечену щоку і спитав:
- То от для цього я отримав кулю в плече на площі тут, в Парижі, га, мадам Герен? – і смикнув плечем, наче стара рана знову занила. – І для цього мокнув в окопах в Італії? Щоб у нас знову був король, а таким, як ви, чи я, чи от ці дівчата… - він кивнув на нас з Луїзою і Катрін, - сказали знати своє місце, молитись і ніякої кращої долі не чекати? 
Мадам Герен стиснула губи:
- Імператор – це не король! Про що ти, П'єре, говориш взагалі? 
П'єр одним ковтком випив чарку вина.
- Як по мені, одне й те саме. А в них могла б бути воля… коли я ходив в революційну секцію, була в нас одна жінка… відчайдушна!.. стріляла і їздила верхи не гірш за чоловіків, - він налив собі ще. – Та як Робесп'єра стратили, невдовзі і за нею прийшли.