37

- Ну, от мені і відпочинок від роботи! Так, домашній шкідник? – Оля обережно потріпала кота по загривку. – Додав ти мені, Беня, клопоту!
Наче і слід було насварити, але, коли кіт дивився своїми яскраво-зеленими очима так, наче він взагалі ні при чому, довго сердитись не виходило. 

Беня голосно занявчав і зіскочив з підвіконня. Потягнувся, неквапливо походив по кімнаті, наче справжній господар будинку. Оля зітхнула. «Все ясно, мама Таня в магазин пішла, а я не глянула, чи вона зачинила двері». В голові одразу сплило, що гачок так ніхто і не накинув, хоч домовлялися. 
А тепер доведеться пересаджувати кактус. Вона обережно зібрала уламки горщика. Земля розсипалась по підлозі, а голки боляче вкололи пальці. 

Оля швидко пішла за віником. Невгамовний бенгал попрямував слідом. Врешті їй довелось заманити його смаколиком і закрити на кухні. Та й то, повірив Беня не одразу, принюхувався, оглядався, не хотів іти, поки врешті-решт голод переміг. І тільки Оля справилася з кактусом і прибиранням, випросталась і покрутила головою - зателефонувала подруга. 

Швидко витерши руки об ганчірку, Оля прийняла виклик. Усміхнулась, втома наче трохи відступила. 
- Алло. Привіт, Кать! Що ти там?

- До днюхи готуюсь! – весело вигукнула Катя, навіть не привітавшись, і швидко почала: - Ти ж пам'ятаєш, післязавтра збираємось?

- Звісно. Подарунок готовий, - весело відізвалась Оля. 
І тут же потерла пальцем між бровами, подумавши: а чи надійно сховала від кота? Вона на мить уявила Беню, який уже шурхотить пакетом. А, все під контролем, пакунок у шафці в спальні. Там замок. Оце вже пухнастому грабіжнику не під силу. 

Катя вела далі:
- Ярик буде? 

- Обіцяв. Прийде з роботи, і ми до тебе. 

- Я тобі похвалитись хотіла! – в голосі подруги бриніла радість. Слова сипались одне за одним. - Вже сил нема чекати… на мене за цей тиждень одразу шістдесят глядачів підписались! Ще й задонатили чимало. А я побоювалась, коли знімала той випуск… думала, тема гостра, можуть не сприйняти… пам'ятаєш, в мене аж руки тремтіли, коли я тиснула кнопку «опублікувати»? 

- От бачиш, все вийшло! – трохи голосніше вигукнула Оля. Їй і самій стало легше на душі.– Значить, підтримали!

Вона згадала, як довго вони сиділи в Катіній кімнатці на горищі, випили не одну чашку кави, кілька разів переписали сценарій, сперечались над кожним питанням, напружено думали, кого запросити, гортали списки контактів в телефонній книзі і підписки в соцмережах. Потім ще Марина навідалась, вже втрьох ще раз все передивились і обговорили. «Самотність – не вирок». Думка, яку часто не сприймають.  

Варто людині сказати, що їй добре наодинці, знайдуться бажаючі посперечатись і щось довести. Або кар'єристом назвуть, або почнуть вчити жити – «не вмієш знаходити спільну мову з іншими, дочекаєшся, що на старість не буде кому склянку води подати».

- Я особисті повідомлення до ночі читала. Очі були червоні, як в кроля! – видихнула Катя, а тоді зі звичною іронією додала: - Ну, зате був привід влаштувати перевірку тій новій косметиці від спонсора каналу. «П'ять хвилин, і у вас бездоганний вигляд!», - передражнила вона рекламу.

- І як? – спитала Оля і завмерла на місці, очікуючи відповіді.

- Про п'ять, звісно, вони заливають! – фиркнула Катя. – Але через півгодинки вже нічого так. Слуууухай… - тут її голос прозвучав трохи насторожено. – Це в тебе щось оре чи в мене? Наче на сирену не схоже…

- В нас кіт на перетримці, – Оля і сама прислухалась. На мить за дверима стало тихо. - Хотів допомогти мені пересадити кактус, то я його на кухні закрила…

І тут вона трохи смикнулась, почувши, як щось впало і хруснуло. 
- Ох, бувай, Кать, я побігла, гляну, що він там начудив.

Вона забігла на кухню. На підлозі лежали червоні і білі уламки чашки. Добре, що хоч не улюблена… а подарунок від Віри Іванівни на восьме березня, з тим крінжовим написом «дружина – окраса кухні». 

«Спасибі, Беню, оце ти якраз вчасно!» - подумала Оля, зітхнула і знов потяглась за віником.