36

«Маленький Лемар іноді проводжає мене з церкви. Тереза сміється, каже, це кумедно, йому ж тільки чотирнадцять років, куди йому дивитися на дорослу дівчину… 
Та мені не важко приязно з ним поговорити. У нього тепла посмішка. Він так захоплено розповідає про троянди, які вирощує у саду в господарів. Раніше він батькові допомагав, а тепер новому садівнику, бо батько в армії. Але не в Аррасі. Десь на кордоні, тільки не пише, де саме».

«Минуло ціле літо. Ми чекали генерала, але він так і не приїхав. От вже і осінь настала. 
Мадам Герен знову всіх ганяє, щоб відчистили все до блиску, і підлогу натерли… сказала мені прибрати в бібліотеці.
Він уже в дорозі!».

«Він приїхав! Побув всього тиждень… жартував, як завжди. Пан М. до нього приїжджав в гості – теж земляк. Вони довго говорили, сміялись… я їм кілька разів каву подавала. 
Пан згадував, як по дорозі на день зупинився в Монбарі і бачив свого старого вчителя. А той його не впізнав! Пан так кумедно передражнював, як вчитель сказав: «Ааа, то це ви – наймолодший Жюно? Той хлопець, який нахабно спав на лекції з права, сидячи за першою партою. Звісно ж, як би я міг запам'ятати обличчя… тільки оті біляві кучері!». 
Я, як це почула, тільки міцно стиснула тацю, щоб не впустити, і губу прикусила, щоб не засміятись.
Він ще сказав: «а про волосся отець Вінсент часто мене питав, чи я навмисне не стрижусь, щоб було зручніше смикати, коли завдання з закону Божого не вивчив!». 

Але вдень пан сміється і жартує, а вночі, бува, не спить. Я ввечері подавала в бібліотеку гарячий шоколад, а на столі були розкладені рукописи. Покреслені по кілька разів… і це не щось військове чи про справи міста… я вже давно знаю, що робочі папери він пише іншим шрифтом, таким круглим, чітким, майже як в книзі. А листи і щось своє – отак, як мені той напис.

І наступного дня я зайшла прибирати, а він так і спав, сидячи за столом. Мені дуже хотілось торкнутись його плеча, але я боялась, раптом краще його не будити. Я тільки кінчиком пальця провела по його волоссю… з тієї сторони, де можна… зовсім нечутно… знаю, це погано, та втриматись я не змогла! Потім я плакала в кутку, поки ніхто не бачив.
А за обідом майже не їла».

Оля додрукувала переклад, прочитала, дивлячись, чи ніде немає помилки чи одруківки, і раптом піймала себе на тому, що увагу привернуло щось інше.

Приїхав з війни. Не спить. Вдень робить вигляд, що все гаразд, а коли ніхто не бачить, замикається в собі. 
Чомусь це здалось дуже знайомим. 

- Та ні! – тихо мовила сама до себе. – Це вже я щось не про те думаю, запрацювалась. В голові мішається дев'ятнадцяте століття і отой недавній епікриз. 

Вона піднялась з місця, потягнулась. І тут почула глухий удар, дзенькіт кераміки і характерне потріскування камінців, і підскочила. Побігла в сусідню кімнату і на мить завмерла на порозі.
- Беня! Ну ти, Бенька, і бандит…

Розбитий горщик з кактусом лежав на підлозі, а кіт незворушно сидів на підвіконні, акуратно обгорнувши лапи хвостом.