35

Люсіль сиділа на ліжку з книгою в руках, але не читала, просто тримала першу сторінку розгорнутою і дивилась на рядок з написом, милуючись красивим почерком. Заглавні літери були наче намальовані.

Вона провела по сторінці пальцем, згадуючи, як генерал посміхнувся, коли віддав їй цей подарунок. Прикрила очі. Пальці знову нили від відер, щіток і постійного протирання безлічі дрібничок, але вона не зважала. Мадам Герен так всіх ганяла, бо ходили чутки, що  генералу дадуть відпустку, і він на тиждень приїде додому.

На цілий тиждень!
Люсіль усміхнулась. «Може, я побачу його хоч раз… хоч здалеку…». 

Тут почулись тихі кроки за дверима, і Люсіль сховала книгу в скриню. Луїза прослизнула в кімнату, глянула на свічку.
- О, ще трохи є… 

- Я вже лягаю, - тихо мовила Люсіль. 

- Почекай! – Луїза схопила її за руку. – Я тобі дещо розказати хочу, тільки поки більше нікому не кажи. Я не хочу, щоб Івонна дізналась.

Люсіль стиснула її долоню в своїй.
- Ти ж знаєш, я ніколи не…

- От і добре! Тобі я сказати можу. Тим більше, я хотіла тебе попросити… так от! Треба дочекатись, коли приїдуть пан і мсьє Гельд… - Луїза говорила поспіхом, швидко перескакуючи з одного на інше. – І тоді… тоді я вийду заміж! 

- Як?! – зойкнула Люсіль. По спині пробіг холодок.

Луїза кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, а тоді почала розповідати:
- Пам'ятаєш, пан посилав мене до однієї дами то з фруктами, то з речами для дитинки, то гроші передавав, і так, щоб ніхто не знав, особливо пані?

Люсіль нахмурила брови.
- Ага, ти кудись ходила з дорученнями, казала, що в отой квартал, недалеко від Комеді-Франсез. Але ж то ой коли було.

- Він допомагав тій актрисі, бо просто пожалів. З нею один офіцер повівся непорядно… ну, більше я нічого тобі не можу сказати, та воно тобі й не треба, - прошепотіла Луїза і оглянулась, наче їх міг хтось підслухати. – Той офіцер поїхав з Парижу, і слід простиг. А ти ж сама знаєш, як наш пан… побачить, що хтось плаче, і у нього вже рука до гаманця тягнеться. 

Люсіль тільки зітхнула, згадавши, як генерал обійняв її, коли вона плакала через книгу. Луїза продовжила:
- Звісно, він не хотів, щоб люди знали, бо ще почали б шепотітися про нього і ту жінку. Так от, я туди ходила, а в неї племінник, мій одноліток. Теодор. Ми одне одному сподобались! Він зараз переписує документи в якійсь конторі, щоб допомагати тітці… але… вчиться на актора!

- То ти тому ховалась? – розуміюче сказала Люсіль. – Щоб мадам Герен не розлютилась?

- Ага. Вона ж таких людей не любить, - Луїза нахмурилась. – Яке її діло, не їй же з ним жити. А от мсьє Гельд знає. Він сказав, що допоможе нам з Теодором, бо я йому майже як рідна дитина…

Люсіль провела рукою по спинці ліжка, згадавши, що і цим вони завдячують камердинеру. 

- Тільки мсьє Гельд просив нас не вінчатися до моїх дев'ятнадцяти років, - продовжила Луїза. – Досі сумує за родичкою… та вийшла заміж дуже рано… в чотирнадцять, чи що… і померла молодою. Він не хоче мені такої долі. Ну… мені ж до дев'ятнадцяти рік залишився. То рік можна побути зарученими.

- Я рада за тебе! – Люсіль обійняла подругу, і та обійняла її у відповідь. – Ти хотіла в мене щось попросити?

Луїза зажмурилась і видихнула:
- Ти навчиш мене красиво написати моє ім'я і прізвище? Щоб я розписалася в церковній книзі, як слід, як дружина актора… а не отак, як я, друкованими і кривими!

- Звісно! – Люсіль міцніше стиснула її в обіймах.

Але після тієї розмови лежала і дивилася в стелю. Сон все не приходив. 
Ще рік, і Луїза піде.
І буде щасливою…