34

Оля пройшлась по кімнаті, пішла на кухню, набрала води і полила квіти. Вона ходила тихо, але Беня на звук її кроків повів вухами, блискавично зістрибнув з шафи і пішов слідом за нею. Слідував хвостиком, тихо нявкаючи, наче розмовляючи, а коли вона сіла за стіл, спочатку стрибнув їй на коліна, а потім нахабно влігся на клавіатуру. 

- Беня! – вигукнула Оля і акуратно забрала кота з ноутбука, перемістивши собі на коліна. 
Хутро було наче шовкове, і це відчуття заспокоювало. Він потоптався по її колінах лапками і заглянув в екран. Оля засміялась: - Ну добре, вмовив. Відкриваю!

Вона глибоко вдихнула і видихнула. Курсор завис над рядком. «Все ж робота в мене є. Нічого я не втрачаю!».

Відкрила файл і почала переглядати. Більшість червоних поміток виявились виправленнями пунктуації і трохи – порядку слів, і Оля сама не помітила, як плечі поволі розслабились: вона стільки працювала з іноземними мовами, що автоматично розставляла розділові знаки по тим правилам.

«Речення розбити і зробити трохи емоційнішим. Це не епікриз!». 

Оля підперла підборіддя кулаком. Вихідні так швидко пролетіли! Наче тільки вчора вони ходили з Ясем в кіно, хрумтіли попкорном і сміялися, а вже сьогодні – понеділок, в пошті ще епікриз з хірургії, залитий кавою… ну все як завжди. 

«Ось варіант. Ваша фраза годиться, але ще подумайте».

І в кінці – «Правки, звісно, є, але з текстом можна працювати. На якому етапі переклад? Чи є в вас план цілого роману?».

Оля закрила обличчя долонями і якийсь час посиділа так. Потім перечитала фразу і, не знаючи, чи сміятись, чи плакати, погладила кота по голові.
- Беня! У видавництві схвалили!

Кіт відповів мелодійним «мррр-няв», і Оля хмикнула, згадавши рядок з щоденника про те, як П'єр говорив з собакою. Знову провела долонею по м'якому хутру.
- Дожилася… вже з котом розмовляю!..

*
 
«Я нічого не писала чотири місяці… з Аррасу немає ніяких новин. 
Чотири місяці… а наче роки пройшли! Жак говорив мадам Сімон, що новин ще довго не буде, бо всі плани тримають в секреті. Його молодший брат пішов в армію, а теж вже давно ні звістки. Один раз тільки син сусідів написав: «всі наші живі, здорові». Та й той лист прийшов порізаний, бо цензура. 
І знову тиша. Все як завжди. На ринку в чергах говорять про те ж, що й раніше – про одяг, святкові обіди, хто з ким одружиться…
З тітонькою Жюлі бачилась тільки раз, і то недовго. Бо вона мене питала, чи відкладаю я на посаг і чи є в мене хтось на прикметі. Не знаю, що їй сказати! Що я могла відповісти?..». 

«Вчора дощ пішов зненацька… ранок був такий погожий, я пішла в церкву в тому гарному платті, яке пані-матінка подарувала… вже коли ставила свічку святій Елоді, почула тихий шум за вікном. Спершу подумала, просто вітер. Виходжу – мамочко рідна! Суцільна завіса дощу… 
І тут до мене підійшов хлопець, і каже:
- Мадемуазель, дозвольте, проведу вас.
Начебто, нічого такого в цьому не було б, він ще підліток. Але я задумалась, чи погоджуватись. Тоді він сказав:
- Ви ж у пана губернатора служите? Я бачив вас в неділю з Жанною і Катрін, їх моя мама добре знає.
Я кивнула.
Він ледь помітно усміхнувся і продовжив:
- Ну от, а я помічником садівника у д'Арвілів. 
Я згадала:
- А, той будинок, біля якого така величезна статуя бога війни? Справді, близенько. Ходімо.

Він відкрив парасольку, і ми вийшли. Парасолька була така гарна, світло-синя, я мимоволі замилувалась.
- Панська, - похвалився він. – Панич віддав, і місяця з нею не проходив. Мама каже, смішно, що я з нею ходжу, але чому ж. Вона гарна. І вам згодилась, мадемуазель –
- Люсіль, - назвалась я.
- А мене звати Андош, - представився він.
Я мимоволі смикнулась, серце наче запекло, і я, зіщулившись, прикрила обличчя долонями.
Хлопець збентежено кліпнув.
- Дивне ім'я, правда, мадемуазель Люсіль? Панич так і не запам'ятав, кличе мене Андре, бо йому простіше.
- Ні, чому, гарне, - сказала я і прикусила губу.
Він засміявся. 
- Ви перша, хто так каже, мадемуазель Люсіль. Мама бабусі і досі пробачити не може…

Хай як не було мені сумно, і через дощ, і… через все інше, але я мимоволі усміхнулась і спитала:
- А що ж таке?
- Ооо, то слухайте! – почав Андош тоном бувалого казкаря. - Коли я народився, батько хотів назвати мене якось революційно. Гракхом чи Брутом.
Я хихикнула.
- Ой, господи!
- От і мама сказала «ой господи!» - весело погодився він. – І спитала, ну чому б не Гійомом, хороше ім'я, на всі часи. Звичайнісіньке. Тут вже бабуся, татова мама, була проти. Вона на якогось Гійома так зла ще й досі, що її пересмикує, як чує, що когось так звати. 
- То назвали на честь когось? – спитала я, згадавши про свою хрещену. – Мабуть, в вас теж рідня в Бургундії?
Андош похитав головою.
- Та ні, ми зроду-звіку парижани. Просто, коли всі пересварились, бабуся сказала: «буде, як Бог вирішить». Дістала святці, відкрила сторінку, не дивлячись… ткнула пальцем… і все! Пішла в мерію записати мене. До ночі і священика знайшла, щоб потай охрестив. 
Тут я вже притулила долоню до рота, але сміх заглушити не змогла. Я й не пам'ятала, коли веселилась востаннє.
Так і дійшли, розмовляючи і сміючись. Біля воріт нас зустріла Жанна і радісно привітала:
- О, Люсіль повернулась! І малий Лемар з тобою. Як ти, дитя? Як мама?
- Все добре, мадемуазель Жанно. Тільки на старого Ге сердита, бо в нього останнім часом риба така погана…

Жанна трохи міцніше стиснула пальці на ручці парасольки.
- То я теж скажу мадам Сімон, щоб уважніше придивлялась або не купувала у нього взагалі. 

Він аж почервонів, швидко попрощався і побіг. Я пізніше здогадалась, чому. Бо мене Жанна стала розпитувати: «Ну як тобі синок мадам Лемар? Скажи, миленький! І забавний, наче кроленя. Казала ж я тобі, він на тебе дивиться, коли ми в церкву приходимо».
Я помовчала якусь мить, а тоді перевела розмову на інше. Скільки ж йому років? Мабуть, дитина ще!».