1

Щойно двері будинку закрились і Ярослав пішов на зупинку, чекати тролейбуса на роботу, Олін телефон став майже безперервно пищати. Її робочий день починався тут, вдома, в затишному куточку за ноутбуком і з величезною чашкою какао. Вона працювала перекладачем французької та іспанської мови, і, судячи з цифри над іконкою електронної пошти, на неї сьогодні чекав не менш напружений день, ніж у будь-якого офісного робітника. 

Правда, Оля вже не дивувалась. Відкрила пошту і стала проглядати дати і теми. Довідки. Посвідчення. Епікризи. Вона створила новий текстовий документ і відкрила папку з шаблонами. Все під контролем. Хоча, чи надовго?..

Не вгавав і месенджер. Ліда, координатор, яка надсилала нові завдання і контролювала дотримання термінів, написала:
«Бадьорого ранку! Глянь, що я тобі скинула. Довідка – терміново, до обіду. Свідоцтва – на завтра. І ще є доволі об'ємне замовлення, але термін адекватний».

Оля посміхнулась. Велике замовлення це добре. Можна щось відкласти на мрію. Глянула на дошку візуалізацій, закріплену на стіні. Помилувалась фотографіями міст, у яких хотіла б побувати. Старовинні вулички Львова, де кожен крок дихає історією. Пляжі Гданська. Дивовижні будинки Арраса, які ніби з'явилися з старовинної казки. 
Прикрила очі. Уявила собі, як крокує по якомусь далекому дивовижному місту з рюкзаком за плечима і фотоапаратом в руках. І одразу надрукувала:
«Беру».

Іронічний смайлик і повідомлення:
«Отак, не знаючи, на що погоджуєшся? Там все, як ми любимо! Скан-копія рукописного тексту, якому років двісті, а то й більше. Деякі сторінки порвані, пом'яті або зі слідами води. Плюс виправлення, закреслення і архаїчна французька. Помилки комплектом».

Відправивши смішну картинку з чоловічком, який захоплено клацав по клавіатурі, Оля написала:
«На що тільки не підеш заради мрії! Мені не звикати. Документи з лікарень завжди такі».

І зробила ще ковток какао, насолоджуючись приємним, м'яким смаком. Хтось зараз милується вражаючими краєвидами, а у неї – як не УЗД шлунку, так протокол операції на кишківнику!

За роки роботи з медичними текстами вона бачила все чи майже все. Лікарські почерки: біда інтернаціональна. Аркуші пожмакані, рвані, з плямами кави (а то і крові), пошматовані собакою, покреслені дитячими малюнками. Фото довідок на фоні подушки, лікарняних капців, криві, ніби у замовника тряслися руки. Файли з аналізами за півроку. Довжелезні епікризи з терміном ледь не «на вчора». 

І улюблений мем її праці: коли ти вже все зробив, вичитав, відправив і певен, що людина спокійно поїде на лікування, і тут під кінець робочого дня дзвінок: «Оль, рятуй, вони сказали, що забули ще один звіт про результати КТ, а завтра опівдні їм вже на автобус!». 

«Це не з лікарні», - написала Ліда. – «Там щоденнику РЕАЛЬНО двісті з гаком років! Коротше, лови архів, зробиш довідку – глянь, заціни масштаб проблеми і відпишись, береш таке чи ні».

Оля зітхнула. Ліда могла насмішкувато, подекуди навіть зі злою іронією, коментувати замовників, тексти, новини з офісу… могла і написати на емоціях щось таке, про що потім шкодувала. Але якщо потрібно було домовитись перенести терміни… або поділити надто об'ємне завдання між кількома людьми, а не скидувати все на одного… на неї завжди можна було розраховувати. 

Не те що та панянка, яка тут була, коли Оля починала працювати. Та говорила про «продуктивність як стиль життя» і любила слово «успішність». Усміхалась, коли роздавала обсяги, що не вкладались у добу. І щиро не розуміла, чому хтось мовчить у відповідь, хтось починає обурюватись… і чому деякі працівники взагалі звільнились. 
Оля помотала головою, наче відганяючи неприємний спогад. 

В перших завданнях не було нічого особливо складного, звична рутина. Оліні пальці бадьоро цокали по клавіатурі. Відправивши файли, вона з насолодою потягнулась, позіхнула, поворушила плечима, зробила перерву і пройшлась по будинку. Полила квіти на підвіконні. Почувши різкий гуркіт, виглянула у вікно – то сусід промчав на новенькому яскраво-червоному мотоциклі. 

- Що, Мішка знову ганяє? – свекруха вийняла з вуха навушник, торкнулась екрану телефона, ставлячи музику на паузу, і підняла голову від скатертини, яку вишивала, зручно вмостившись у кріслі. – Ну і реве цей його мотоцикл, я навіть у «бананах» чула. 

- Ганяє, - Оля кивнула. Підійшла ближче, глянувши на білосніжну тканину, на якій розквітали фіалки, вишиті таким дрібним хрестиком, що здавались ніби намальованими. Захоплено вигукнула: - Яка ж краса… наче живі. 

Їй рукоділля чомусь не давалось, залишалось тільки захоплюватись чужими шедеврами. 

Тетяна Федорівна подивилась вбік, даючи очам відпочити. 
- Малюнок просто мрія! Якби ж ще не такий дрібний хрест, - і зітхнула, повторивши: - Ну й ганяє! Мені аж у вухах заклало. На підробіток помчався. Мабуть, у «Фламінго» знову весілля грають. А ви з Яриком з'їздили б на річку, га? Вже он як тепло. Вода – саме те, щоб купатись. А то крутитесь, як бджілки, цілими днями. 

- Добре, мам'Таню, - лагідно пообіцяла Оля. – В мене роботи багато, але… виберемось. 

І знову пораділа, що завдяки Ліді може щось планувати. Колишня координаторка часто говорила: «відпочивати потрібно правильно – постійно вдосконалюючись», і на вихідні реєструвала всіх на лекцію або семінар. Бо «ми ж команда». 

Оля трохи втомлено примружилась, згадавши про те саме велике і складне замовлення. Треба глянути, що ж там… і спробувати хоч приблизно уявити, скільки знадобиться часу. 
А тоді повернулась до ноутбука. Побачивши з десяток архівів у вкладенні, видихнула: «Оооого!». 

Відкрила перший файл. Відсканована жовта сторінка виглядала так, наче щоденник пролежав десь на дні скрині не одне століття. Але записи простим олівцем доволі добре збереглись. Оля нахмурилась, читаючи кривуватий почерк:

«Люсіль-Елоді Блан» - було старанно виведено великими, круглими літерами на титульному аркуші. 
«Дочка Абеля і Мадлен Блан з Грезіньї-Сент-Рен». А далі йшов перший запис: