1.Тріщина в житті

Світло софітів не гріло — воно було хірургічно-білим, випалювало з повітря останній кисень.
Марта відчувала, як лакований корпус віолончелі впирається їй у груди — ніби єдиний щит від сотень очікувальних поглядів у залі Національної філармонії.
Глибокий вдих.
Вона затримала повітря лише на мить і підняла смичок.
Марта заплющила очі, готуючись до першої ноти «Елегії».
Але замість музики щось тріснуло в правому передпліччі.
Біль ударив миттєво — гострий, сліпучий.
Не звук зламаної кістки.
Звук струни, що лускає десь усередині душі.
Пальці одразу стали чужими: крижаними, занімілими вузлами, які більше не підкорялися волі. Смичок вислизнув і з огидним скреготом ковзнув по струнах, видавши звук, схожий на передсмертний хрип пораненого звіра.
Зал ахнув.
Світ розсипався на уламки. 

─── 

Марта прокинулася від власного здригання.
Потяг «Київ — Рахів» важко гойдався на стиках колій. За брудним склом рівнинні пейзажі поступово ламалися, здіймаючись у темні обриси Карпат. Гори не виростали плавно — вони виринали з туману раптово, мов спини велетенських сплячих істот, укритих грубим хутром хвойних лісів.
Вагон ритмічно похитувався, і цей рух дивним чином нагадував колиску для втомлених людей.
Марта байдуже перевела погляд на свої речі.
Поруч стояв футляр із віолончеллю — довгий, чорний, схожий на труну. Вона не відкривала його вже понад місяць.
У кишені куртки шелестів блістер із заспокійливими.
Тепер вони стали її найвірнішими супутниками.
Марта їхала не відпочивати.
Вона тікала.
Від жалісливих поглядів.
Від співчуття.
Від тиші власної квартири.
Від себе самої. 

─── 

Стара хата діда Олекси в Чорному Потоці була останнім місцем, де її не знали як «ту саму віолончелістку, що згасла на сцені».
Коли потяг зупинився, над маленькою станцією вже зависли сутінки.
«Глухомань», — подумала Марта, закидаючи футляр на плече.
Її зустрів запах мокрого каміння, старої глиці й холоду, що пробирався під шкіру швидше за вітер.
Станція майже спорожніла.
Біля старого позашляховика стояв єдиний таксист — кремезний гуцул у засмальцьованій куртці. Не кажучи ні слова, він закинув її речі в багажник.
— До Чорного Потоку? — хрипко спитав він, спльовуючи під колесо. — Даремно ти приїхала перед самими заморозками, дівко. Ліс зараз... голодний.
Марта втомлено всміхнулася.
— Ви всіх туристів так зустрічаєте чи я особлива?
Чоловік коротко глянув на неї в дзеркало.
— Туристи сюди восени не їдуть. Тільки ті, кому вже нема чого втрачати.
— Тоді ми чудово порозуміємося.
Вона щільніше закуталася в шарф і відвернулася до вікна.
Позашляховик повільно повз гірською дорогою. За склом миготіли темні смереки, а між ними клубочився туман, схожий на дим від прихованої пожежі.
Марта дедалі глибше тонула у спогадах.
Найтемнішим із них був день виписки.
Кабінет завідувача неврології. Надто яскраве сонце на медичних картках. Запах спирту й дешевої кави.
«Ми зробили все, що могли, Марто. Нервова провідність не відновиться настільки, щоб витримувати професійне навантаження».
Вона пам’ятала, як вийшла з клініки, стискаючи ручку сумки здоровою рукою, тоді як права безпорадно висіла вздовж тіла.
Марта не плакала.
Усередині просто утворилася порожнеча.
Чорна, глуха діра там, де колись жила музика.
«Ви зможете жити звичайним життям», — сказав тоді лікар.
Але для неї звичайне життя без музики було лише повільним гниттям.
І зараз, серед карпатської темряви, Марта раптом відчула: саме сюди це гниття її й привело. 

─── 

Дорога до хати нагадувала покручену артерію, вибиту просто в скелях.
Коли машина нарешті зупинилася, Марта побачила стару будівлю, почорнілу від часу й дощів. Здавалося, хата не стояла на схилі — вона вросла в нього.
Біля порога височіла стара смерека. Її коріння підняло кам’яні сходи й розірвало землю, наче дерево намагалося повільно проковтнути дім.
— Якщо вночі почуєш флояру — дверей не відчиняй, — раптом кинув таксист, витягуючи валізу.
Марта пирхнула.
— А якщо почую скрипку?
Чоловік не посміхнувся.
— Тут після заходу сонця ніхто не жартує.
Він швидко сів у машину й поїхав, залишивши її саму посеред густої вечірньої тиші.
У хаті пахло сушеним полином, старим деревом і пусткою.
Світло Марта так і не ввімкнула — лише запалила свічку.
Тьмяний вогонь вихоплював із темряви потріскані стіни, старі образи та важкі балки під стелею.
Підлога скрипіла під ногами так голосно, ніби будинок намагався щось сказати.
Вітер свистів у щілинах.
Іноді Марті здавалося, що в цьому свисті хтось шепоче її ім’я. 

─── 

Близько опівночі дія пігулок мала б уже приспати її.
Але сон не приходив.
Щось було не так.
Тривога повільно повзла під шкірою, холодна й липка, мов вода з гірського потоку. Марта не могла позбутися відчуття, що за нею спостерігають.
Вона підвелася з ліжка й підійшла до футляра.
Тремтячі пальці клацнули замками.
У світлі свічки віолончель блиснула теплим лаком — майже живим.
Марта сіла на край ліжка й обережно притиснула інструмент до плеча.
На мить усе стало правильним.
Знайомим.
Рідним.
Вона провела смичком по струнах.
І одразу скривилася від болю.
Права рука знову заніміла. Пальці ослабли й зісковзнули зі струн.
Замість музики народився лише глухий, мертвий звук.
Марта різко відкинула смичок.
Той ударився об підлогу й покотився в темряву.
У хаті запала важка тиша.
Така щільна, що Марта чула удари власного серця.
І саме тоді з боку лісу долинула музика.
Флояра.
Тонка, неприродно чиста мелодія розрізала нічне повітря, мов лезо.
У ній не було нічого людського — жодного знайомого ритму чи гармонії. Дика. Первісна. Жива.
Марта повільно підійшла до вікна.
За каламутним склом чорнів ліс.
Вона вдивлялася в темряву між деревами, але нічого не могла розгледіти. Лише туман клубочився поміж смерек, ніби приховуючи щось у своїй глибині.
Холод пробіг уздовж хребта.
Погляд ковзнув вище.
Ще вище.
І завмер.
На верхівці найвищої смереки сидів силует.
Неможливо худий.
Неприродно нерухомий.
Місячне світло ковзнуло по блідій шкірі та скуйовдженому волоссю.
Музика раптом урвалася.
Постать повільно повернула голову.
Марта перестала дихати.
У темряві спалахнули очі — холодні, фосфорично-світлі, нелюдські.
Юнак ледь усміхнувся.
А тоді зірвався вниз.
Марта сіпнулася до вікна, певна, що зараз почує тріск кісток об каміння.
Але постать просто розчинилася в тумані.
Наче її ніколи не існувало.
Лише моторошна тиша залишилася висіти між деревами.