3.1 Соломія

— Ти чуєш, як ліс шелестить? Чуєш цю симфонію? 

​Голос Соломії вплітався в шум листя, наче ще одна скрипкова партія. Вона лежала на смарагдово-зеленій галявині, розкинувши руки, під крислатою івою, чиє віття торкалося самої трави. Її вогняно-руде волосся палало на фоні зелені, нагадуючи оберемок осіннього листя, що дивним чином опинилося посеред літа. 

​Вона була статною та впевненою в собі, кожна її лінія дихала силою та гармонією з цим диким місцем. 

Коли вона розплющила очі, в них відбилося небо — таке ж ясне та безкрає, як її віра в те, що світ створений саме для них. 

​Северин, що сидів поруч, прихилившись до стовбура іви, мимоволі замилувався нею. Вона була його антиподом — світлом, що розганяло темряву, піснею, що заповнювала тишу. Його ж світ був тихим, сповненим роздумів та музики, яку чув лише він сам. 

​— Я чую... — прошепотів він, і його голос, на відміну від її, звучав тихо та невпевнено. — Але ця симфонія не про нас, Соломіє. Це симфонія лісу. Він співає свою пісню, а ми — лише слухачі. 

​Соломія розсміялася, і цей сміх був таким же яскравим, як її волосся. 

​— О, Северине, ти завжди такий серйозний! — сказала вона, повертаючись до нього. — Ми — не просто слухачі. Ми — частина цієї симфонії! Ти — сопілка, що грає мелодію нашого кохання, а я — скрипка, що підхоплює її та несе далі, в саму глибину лісу. 

​Вона потягнулася до нього, і її рука торкнулася його щоки. Северин відчув тепло, що розлилося по всьому тілу, і на мить забув про свої страхи та сумніви.
​— Можливо... — промовив він, заплющуючи очі. — Можливо, ми й справді частина цієї симфонії. Але що, якщо ліс захоче змінити мелодію? 

​Соломія знову розсміялася, але цього разу її сміх був трохи тихішим. 

​— Ліс не може змінити мелодію, Северине! — сказала вона. — Адже ми самі пишемо її! Ми — творці нашого щастя, нашої симфонії! 

​Вона подивилася на нього своїми ясними очима, і в них відбилася така віра в майбутнє, що Северин мимоволі забув про все. 

— А пам’ятаєш, як усе насправді почалося? — Соломія ледь торкнулася його руки, дивлячись на заграву вечірнього неба. — Не тоді, коли ми вперше заговорили, а раніше.
​— На Купала? — він усміхнувся, не відриваючи погляду від обрію. — Таке важко забути. Вогні, сміх, дівчата з вінками... Я тоді був наче в тумані.
​— Ти просто грав, — тихо мовила вона. — Усі бігали, стрибали через багаття, шукали ту кляту папороть, а ти сидів осторонь. Здавалося, що музика твоєї флояри була єдиним справжнім звуком у всьому лісі.
​— Я тоді й не помітив, як ти підійшла. Думав, це вітер шелестить у листі.
​— Я не підійшла відразу. Я стояла і дивилася. Ти так відрізнявся від усіх хлопців у селі... У твоєму погляді було щось таке, чого не пояснити словами. Може, туга, а може, якась дика воля. Поки інші вихвалялися силою, ти просто віддавав душу цьому дереву в руках.
​— Тоді я відчув, що чийсь погляд пече мені плечі, — він повернувся до неї, і в його очах на мить спалахнув той самий вогонь, що й тоді. — Мелодія раптом збилася. Я підняв очі й побачив тебе. У білій сорочці, з розплетеними косами. Ти виглядала як лісова мавка, що вийшла на звук флояри.
​— Саме тоді я й вибрала, — прошепотіла Соломія. — Серце просто тьохнуло і зупинилося. Я знала, що більше ні за ким не піду. Тільки за цією музикою. Навіть якби вона вела мене в саму безодню.
​— Ти завжди була сміливішою за мене, Соломіє. Я лише грав, а ти наважилася зробити крок.
​— Бо любов — це і є той самий цвіт папороті. Тільки я знайшла його не в хащах, а в твоїх піснях.
— А мати твоя... — Соломія раптом відвела погляд, і її голос став наче тонша нитка. — Вона ж і досі дивиться на мене так, ніби я якусь біду в дім принесла.
​— Мама просто боїться за мене, ти ж знаєш, — тихо відповів Северин, опустивши очі до своєї флояри.
​— Ні, Северине, вона не боїться. Вона не вірить, — дівчина гірко всміхнулася. — Вона переконана, що така, як я, не може по-справжньому полюбити такого, як ти. Вона бачить твою слабкість, твої хвороби... Бачить, що ти не з тих статних парубків, які вранці вже в полі, а ввечері перші на кулачні бої.
​— Я ніколи не буду таким, як вони, — він стиснув інструмент так, що побіліли пальці. — У мене сила лише в диханні, поки граю. А в руках — порожнеча. 

​— Вона каже, що я молода, що мені потрібен господар, міцне плече, — Соломія рішуче зробила крок до нього і взяла його долоні у свої. — Думає, що я засліплена музикою, а як прийде скрута — відвернуся. В її очах ти «не пара» для жодної дівчини в селі, бо вмієш тільки душу з дерева виймати, а не плуга тримати.
​— Може, вона й права? — він підняв на неї повні болю очі. — Навіщо тобі цей тягар? Навіть вона, та, що дала мені життя, не вірить, що мене можна кохати просто так. Не за силу, а за те, що я є.
​— Тоді вона зовсім мене не знає, — відрізала Соломія. — Вона бачить твої хвороби, а я бачу світло, якого немає в жодному з тих «сильних». І якщо вона думає, що я вибирала очима чи розрахунком, то вона забула, як серце співає. Мені не треба плугатар, мені треба той, хто чує, як шепоче ліс. 

Соломія наблизилася так впритул, що їхні подихи змішалися в один. Від неї пахло польовими травами й тим особливим теплом, яке буває лише від розігрітої сонцем шкіри. Вона не чекала — вона вела в цьому танку, як і тоді, на Купала.
​— Нехай кажуть, що хочуть, — прошепотіла вона майже в самі його губи. — Твоя музика тече в моїй крові, Северине. І я хочу пити її прямо з твоїх вуст.
​Вона повільно підняла руки, її пальці — ніжні, але впевнені — занурилися в його волосся, злегка відтягуючи пасма назад. Це торкання було схоже на електричний розряд, що прошив його кволе тіло від кінчиків пальців до самого серця. Її долоні обхопили його обличчя, гарячі й трепетні, змушуючи його повністю здатися на її волю.
​Северин відчув, як перехопило подих. Його власна слабкість раптом кудись зникла, розчинилася в ароматі її волосся. Він відчував кожен дюйм її тіла, що було так близько, відчував, як часто б'ється її серце об його груди.
​А потім вона поцілувала його.
​Спершу це був легкий, майже невагомий дотик — наче пелюстка квітки впала на воду. Але вже за мить поцілунок став глибшим, владним, сповненим прихованого вогню. Її губи були солодкими й вологими, вони обіцяли все те, про що він не смів навіть мріяти. Соломія цілувала його так, ніби вкладала в цей жест усю свою непокірну вдачу, усю свою віру в нього.
​У Северина закрутилася голова. Світ навколо перестав існувати: зникли сумніви матері, зникли пересуди села, залишився лише цей смак її губ і тепле, збудливе тремтіння, що розливалося тілом. Він відповів на поцілунок з несамовитістю людини, яка нарешті знайшла свій дім. Його руки несміливо, а потім все міцніше лягли на її талію, притягуючи дівчину до себе, ніби намагаючись злитися з нею воєдино.


Ніч навколо них стала густою та тихою, ніби сам ліс завмер, оберігаючи їхню таємницю. Соломія першою потягнула його за собою вниз, у високу траву, яка ще зберігала денне тепло. 

​Вона розв’язала тасьму на його сорочці, і її пальці торкнулися його грудей — обережно, майже благоговійно. Северин здригнувся від цього дотику. Його тіло, яке він звик вважати своїм ворогом, раптом відгукнулося незнаною досі силою. Кожен міліметр його шкіри став неймовірно чутливим під її гарячими долонями. 

​Вона цілувала його шию, плечі, опускаючись нижче, і її дихання обпікало його, як вогонь купальського багаття. Соломія була схожа на стихію — нестримна, палка, вона не просто віддавалася, вона забирала його собі. Її рухи були сповнені такої спраги й ніжності водночас, що у Северина паморочилося в голові. 

​Коли вони нарешті злилися в одне ціле, світ для нього вибухнув звуками, яких не могла видати жодна флояра. Це був ритм самої землі, пульсація життя, яка входила в його слабке тіло, наповнюючи його міццю. Він відчував кожний рух її стегон, кожне коротке зітхання, що зривалося з її вуст біля його вуха. 

​Соломія стискала його плечі, впиваючись нігтями в шкіру, ніби намагалася втриматися на краю прірви. Її волосся розсипалося по його обличчю лоскотною хмарою, пахнучи нічною прохолодою. У цій близькості не було ні сорому, ні страху — лише дике, первісне відчуття того, що вони належать одне одному поза часом і людськими законами. 

​Для Северина це було схоже на політ: він більше не почувався хворим чи немічним. У руках Соломії він став цільним, справжнім, живим. Кожен поштовх був як клятва, кожен стогін — як молитва. Вони рухалися в унісон, поки останній сплеск пристрасті не залишив їх обох спустошеними й щасливими, лежачими під високими зорями, які здавалися тепер зовсім близькими.