5.Октава крові

Поки колона повільно просувалася крізь хащу, Марта йшла, мов уві сні. Під ногами чавкав мох, десь збоку перешіптувалися чоловіки, але всі ці звуки здавалися їй далекими, наче вони долинали з-під товщі води. Уся її увага була зосереджена на одному — на невидимій нитці, що зв’язувала її з тим, хто залишився на галявині.
​Вона мала б відчувати лише чисту, крижану ненависть. Він викрав дитину. Він спотворив пам'ять про її діда. Він перетворював її на монстра. Марта намагалася викликати в собі цей праведний гнів, але щоразу, коли вона згадувала обличчя Северина, її внутрішній опір танув.
​Це було найстрашніше. Щойно в думках поставав його смарагдовий погляд, як той нелюдський холод під ребрами змінювався дивним, солодким жаром. Це було відчуття, ніби всередині неї розливається безкрайній, теплий океан. Його хвилі накочувалися на серце, заколисуючи страх, притуплюючи совість.
​«Він єдиний, хто мене чує», — промайнула зрадницька думка. — «Він єдиний, хто бачить не каліку зі зламаною рукою, а силу, яка в мені спить».
​Вона пам’ятала, як він дивився на неї — не зі співчуттям, яке принижує, а з визнанням рівної. У тому погляді було тепло первісного багаття, біля якого грілися перші люди, ще не знаючи законів і гріха. Марта ненавиділа себе за цей потяг, але водночас жадала його. Це було схоже на залежність: вона боялася його присутності, але без неї світ ставав сірим, плоским і беззвучним.
​Її рука знову пульсувала. Тепер це не було боляче. Це було схоже на те, як налаштована струна відгукується на звук іншої струни. Вона відчувала Северина всюди: у шелесті листя, у важкому запаху живиці, у тому, як сонце пробивалося крізь хмари. Він став її особистим резонансом.
​Коли попереду нарешті показалися дахи села, Марта відчула не полегшення, а глибоку тугу. Там, серед людей, вона знову мала стати «нормальною», «винною», «хворою». А там, у лісі, під його поглядом, вона була богинею, яка тримає в руках голос самого всесвіту.
​Вона міцніше притиснула долоню до грудей, намагаючись вгамувати цей океан, що бушував усередині. Але зелені нитки на її шиї, здавалося, стали ще довшими, тягнучись до самого серця. 

Коли колона нарешті зупинилася біля порога Мартиної хати, сонце вже почало ховатися за хребет, фарбуючи небо в колір запеченої крові. Натовп, що зібрався на подвір'ї, нагадував темне, бурхливе море. Жінки хустками закривали обличчя, а діти ховалися за спини дорослих, дивлячись на Марту так, наче вона була прокаженою.
​Чоловіки з гуркотом скинули ноші з віолончеллю на землю. Інструмент видав приглушений, болісний звук, і одна з золотистих струн-волосся здригнулася.
​Баба Орися вийшла вперед. Вона здавалася меншою, ніж зранку, але її тінь на стіні хати розтягнулася, як хижий птах.
​— Привели відьму до кубла, — просичала вона, і натовп відгукнувся схвальним гулом. — Вона каже, що не винна. Каже, що міська і не знає нічого. Але ліс не бреше, Степане! Подивись на неї! Вона ж палахкотить зсередини нелюдським вогнем!
​Марта відчула, як її серце забилося об ребра, мов спіймана птаха. Пульсація в руці стала нестерпною, а зелені нитки під светром наче ожили, стискаючи горло. Океан тепла, який вона відчувала в лісі, раптом перетворився на вогняну лаву.
​— Марто, — Степан зробив крок до неї. В його очах була остання надія на заперечення. — Зніми воріт. Покажи, що ти чиста. Покажи, що баба бреше.
​— Ні... — прошепотіла вона, відступаючи до дверей. — Будь ласка, Степане. Я просто хвора. Це... це висип від лікувальних мазей. Мені потрібен спокій.
​— Висип?! — Орися хрипко засміялася і тицьнула в Марту своєю кривою палицею. — Це Щезник на тобі розписався! Це його мітки, якими він позначає свою худобу! Рвіть на ній те ганчір'я! Рвіть, якщо хочете побачити, куди подівся Івась!
​Кілька жінок, охоплених материнським гнівом і страхом, кинулися до Марти. Вона встигла лише виставити руки вперед, намагаючись захиститися. Хтось вчепився в її високий комір, почувся звук розірваної тканини. Стара вовна тріснула, оголюючи білу шкіру ключиць.
​Натовп ахнув і вмить замовк.
​У світлі призахідного сонця зелені капіляри на шиї Марти не просто проступили — вони світилися смарагдовим, фосфоресцентним сяйвом. Вони розгалужувалися, наче дивне татуювання, і на очах у всіх повільно пульсували, перекачуючи темну, рослинну силу.
​— Відьма! — вискнула якась жінка, кинувши в Марту грудкою землі.
​— Палити її! Разом із тою скрипкою проклятою! — підхопили інші.
​Степан подивився на Марту з такою огидою і болем, ніби вона власноруч вирвала йому серце. Він замахнувся важкою жердиною. У цей момент Марта зрозуміла: людського милосердя тут більше немає. Вона різко розвернулася, заскочила в хату і засунула важкий засув за секунду до того, як перший камінь розбив шибку вікна.
​Вона впала на підлогу в темряві, важко дихаючи. А з кутка кімнати, там, де тіні були найтемнішими, почувся м'який, знайомий голос:
​— Бачиш, Марто? Вони вже приготували багаття. Але ти можеш змусити їх танцювати в цьому вогні.
Гуркіт у двері став таким сильним, що засув почав тріщати. Марта притисла віолончель до грудей, дивлячись на Северина. Той стояв посеред кімнати, і його посмішка була сповнена хижого очікування.
​— Грай, Марто! — прошепотів він. — Грай, поки вони не поламали кістки тобі так само, як поламали твоє життя!
​Вона вже підняла смичок. Пульсація в руці досягла піку, зелене світло на її шиї засліплювало. Але в ту саму секунду, коли перша струна мала видати свій смертоносний звук, над подвір’ям прокотилося жіноче голосіння. Це був не крик жаху, а крик, від якого закладало вуха — крик неймовірного, божевільного щастя.
​— Івасику! Живий!
​Марта заціпеніла. Вона кинулася до розбитого вікна.
​З темряви лісу, прямо крізь натовп розлючених чоловіків, вийшов хлопчик. Він був босий, його сорочка була розірвана, а у волоссі заплуталися сухі хвоїнки та дрібний мох. Він ішов повільно, з блукаючою посмішкою на обличчі, а в руках тримав... живу пташку, яка навіть не намагалася втекти.
​Натовп розступився. Степан впав на коліна, підхопивши сина.
​— Де ти був, синку? Хто тебе вкрав? — ридав батько, обціловуючи замурзане обличчя дитини.
​Хлопчик підняв руку і вказав пальцем на хату Марти, але не зі страхом. Його очі були дивно спокійними, майже такими ж глибокими, як у Северина.
​— Я слухав, як співає дерево, — прошепотів малий, і його голос почули всі в раптовій тиші. — Вона гарно грала. Вона врятувала мене від вовка, тату. Вона зробила так, що ліс мене не з'їв.
​Марта відсахнулася від вікна. Вона подивилася на свої руки, потім на Северина.
​— Він живий, — прошепотіла вона, і сльози полегшення нарешті потекли по її щоках, обпікаючи зелені лінії на шкірі. — Ти збрехав мені. Ти не забрав його.
​Северин не виглядав розчарованим. Навпаки, він засміявся — тихо, як шелестить сухе листя.
​— Я і не казав, що забрав його плоть, Марто. Я забрав його спокій. Тепер він назавжди належить мені, як і ти. Подивися на людей. Вони не вірять йому.
​Марта знову глянула у вікно. Степан тримав сина, але його погляд, спрямований на хату, став ще страшнішим. Селяни бачили дитину, яка повернулася «звідти» іншою. Для них це не було дивом — це було остаточним доказом того, що Марта — відьма, яка підмінила дитину або заворожила її.
​— Він прийшов, щоб ти побачила, що ти зробила, — сказав Северин, підходячи ззаду і кладучи руки їй на плечі. — Тепер вони не просто хочуть помсти. Тепер вони хочуть викорчувати корінь зла.
​Ззовні почувся голос Степана, але тепер у ньому не було любові — лише холодна, залізна рішучість:
​— Виводьте її. Разом із тим, що вона принесла в наше село.
Марта затамувала подих. Степан уже підняв важку сокиру, щоб одним ударом знести засув, але в цей момент маленька долоня Івася лягла на його зап’ястя. Дотик дитини був