3.Зелене полум'я надії

Марта відсахнулася від ліжка так різко, що зачепила стілець. Той з гуркотом упав, але звук здався ватним, наче кімната раптом наповнилася водою.
​Вона впала на коліна біля відбитка. Слід був ідеальним: кожен папілярний візерунок на пальцях, кожен вигин стопи був викладений найдрібнішим, майже пилоподібним мохом. Він не просто лежав зверху — він пробивався крізь щілини в старій деревині, наче під підлогою була не земля, а прадавнє болото.
​— Ні, ні, ні... — шепотіла вона, гарячково дряпаючи дошки нігтями. 

​Вона хотіла стерти цей доказ. Але щойно її пальці торкнулися зеленого сяйва, кімнату заповнив запах. Це не був просто аромат хвої. Це був запах вологої печери, перегною та озону, що виникає за секунду до удару блискавки. Слід не стирався. Навпаки, від тепла її рук мох став яскравішим, пульсуючи в такт її прискореному серцебиттю.
​Марта схопилася на ноги. Вона почала обшукувати хату з дикою, тваринною енергією. Вона зазирала під ліжко (там було лише порожнеча й пил), рилася в старій шафі, де висіли мольфарські кожухи діда, навіть полізла на горище, піднімаючи хмари сухої трухи. Будинок був порожній. Жодних таємних ходів. Жодних прихованих дверей.
​Вона була зачинена зсередини. І він був тут.
​За вікном почало стрімко темніти. Карпатські сутінкові тіні впали на підлогу, довгі й гострі, наче леза. Марта дістала всі свічки, які змогла знайти в дідових запасах. Вона розставила їх по колу навколо себе, створюючи імпровізований магічний захист, хоча сама в це не вірила. В центрі цього кола стояла віолончель.
​Вона сіла всередині, обхопивши інструмент, як рятувальний круг.
​Минула година. Потім друга. Свічки горіли рівно, але повітря ставало важким, наелектризованим. Марта боялася навіть кліпнути. Її права рука, та сама «мертва» кінцівка, почала свербіти. Це було нестерпне відчуття, наче під шкірою повзали тисячі дрібних комах.
​Раптом полум’я найближчої свічки хитнулося. Потім іншої. Протягу не було, але вогонь почав змінювати колір. Золотистий перетворився на блідо-лимонний, а потім — на отруйно-зелений.
​— Ти марнуєш віск, Марто. Я бачу тебе і в темряві.
​Голос пролунав не від дверей і не від вікна. Він пролунав прямо в неї за спиною, з кутка, де тіні були найгустішими.
​Марта не обернулася. Вона заціпеніла. Вона бачила, як на стіні перед нею з’явилася тінь. Северин стояв зовсім близько. Він не був схожий на того «милого хлопця», якого вона бачила вдень. Його силует здавався вищим, плечі — ширшими, а пальці, що лягли на спинку її стільця, закінчувалися занадто гострими, майже як кігті, нігтями.
​— Як ти увійшов? — її голос був лише хрипким подихом.
​— Я не входив, — він зробив крок уперед, переступаючи коло свічок, наче їх не існувало. Зелений вогонь лизнув його босі ноги, але він навіть не здригнувся. — Я просто перестав прикидатися, що мене тут немає. Цей будинок збудований на моїх коренях. Твій дід це знав. Він завжди залишав вікно прочиненим.
​Він підійшов до неї впритул. Марта бачила його обличчя в нерівному світлі свічок: воно було блідим, як кістка, а зіниці заповнили майже всю радужку, залишивши лише тонке кільце смарагдового кольору.
​— Твоя рука... — прошепотів він, нахиляючись до її вуха. — Вона болить, бо вона хоче кричати. Твоя музика зачинена в м’язах, як звір у клітці. Ти дозволиш мені випустити її?
​— Що ти зі мною зробиш? — Марта відчувала, як його холод поглинає її тепло.
​— Я навчу тебе чути не ноти, а пульс гір, — Северин простягнув руку і взяв її праву долоню.
​Цього разу це не був розряд. Це було відчуття, наче її руку занурили в крижану гірську річку, а потім одразу в кип’яток. 

Марта хотіла відсмикнути руку, але м’язи її не слухалися. Долоня Северина була не просто холодною — вона була неживою, як камінь, що пролежав століття під льодовиком. Проте там, де їхня шкіра стикалася, почалося дивне світіння. Тонкі, як павутинка, зелені нитки світла почали перетікати з його пальців у її зап’ястя, проникаючи глибоко під епідерміс, обплітаючи сухожилля й нерви.
​— Ти боїшся болю, — прошепотів він, і його подих пахнув зимовим лісом і розчавленою хвоєю. — Але біль — це лише доказ того, що ти ще не згасла. Дивись на мене.
​Він іншою рукою дістав із кишені ту саму червону ягоду тиса, яку Марта бачила на підвіконні. Вона була настільки насиченого кольору, що здавалася живою, пульсуючою краплею крові.
​— Відкрий рот, Марто. Це не отрута. Це ключ.
​Марта хотіла заперечити, хотіла крикнути «ні», але її щелепа мимовільно розімкнулася. Северин обережно поклав ягоду їй на язик. Смак був терпким, солодким і водночас гірким, як жовч. За мить світ навколо почав розшаровуватися.
​Стіни хати не просто зникли — вони стали прозорими, наче скло. Марта раптом побачила все: як під підлогою будинку сплітаються коріння старого тиса, як глибоко в землі рухаються грунтові води, як у кожній травинці за вікном вібрує життя. Її слух загострився до болю. Вона чула, як у сусідньому яру дихає ведмідь, як під корою смерек точать ходи жуки. Це був какофонічний хаос звуків, що збивав з ніг.
​— А тепер... збери їх, — голос Северина тепер лунав прямо в її мозку. — Склади їх у лінію.
​Він підніс її руку до віолончелі. Марта відчула, як її пальці, що раніше були мертвими, тепер наповнилися неймовірною, майже електричною силою. Смичок злетів над струнами.
​Вона впала у транс.
​Перший звук, який вона видала, не належав до класичної гами. Це був низький, вібруючий гул, що йшов із самих надр землі. Струни на віолончелі засяяли тим самим зеленим фосфором. Марта грала, не бачачи нот, не пам'ятаючи правил. Її рука рухалася з неможливою швидкістю, вимальовуючи в повітрі візерунки, від яких скло у вікнах почало йти дрібними тріщинами.
​Це було «Соло на кістках». Музика про те, як росте ліс і як гниє плоть.
​Северин стояв за її спиною, поклавши руки їй на плечі, і Марта відчувала, як він буквально підживлюється цією енергією. Вона була його інструментом, а віолончель — лише провідником.
​Раптом все обірвалося.
​Марта впала на підлогу, вдихаючи холодне повітря роззявленим ротом. Свічки знову горіли звичайним жовтим полум'ям. Северина не було. У кімнаті панувала тиша, але така дзвінка, що у вухах ще стояв відголосок тієї страшної музики.
​Вона тремтячими руками піднялася і підійшла до старого мутного дзеркала біля шафи.
​Марта відгорнула комір сорочки. На блідій шкірі шиї, прямо над ключицею, з'явився ледь помітний малюнок. Тонкі, темно-зелені лінії, схожі на капіляри рослини, що розгалужувалися, піднімаючись до самої щелепи. Це виглядало і красиво, і моторошно одночасно.
​Вона підняла праву руку. Пальці слухалися. Вони були гнучкими й сильними, як ніколи в житті. Але коли вона стиснула кулак, під нігтями на мить блиснув блідий мох.
​З вулиці, крізь зачинене вікно, донісся ледь чутний сміх і знайома мелодія флояри.
​— Це тільки початок, Марто, — прошепотів вітер у щілину. — Тепер ти звучиш правильно.