2.Северин

Марта прокинулася не від сонячного світла, а від холоду, що просочився крізь старі віконні рами. Кілька секунд вона просто лежала, втупившись у стелю, де по тріщинах у вапні розповзалися сірі тіні. Голова була важкою, немов налитою свинцем — наслідок перевтоми та тих клятих пігулок.
«Це була галюцинація», — перша чітка думка вколола мозок, наче крижана голка. — «Просто мозок вибудував захисну реакцію. Ти хотіла почути музику — ти її вигадала. Ти хотіла побачити когось, хто не жаліє тебе — ти намалювала собі привида на дереві».
Вона спробувала відтворити в пам’яті його обличчя. Бліде, занадто гостре, з очима, що світилися тим фосфоричним світлом, яке буває лише в гнилому дереві або в очах хижаків. Він не був схожий на людину. Він був частиною тієї ночі, частиною лісу, який дихав їй у вікна. Марті стало соромно: доросла жінка, музикантка, яка ще пів року тому давала інтерв’ю про класичну гармонію, тепер марить лісовими духами.
Вона відкинула ковдру і збиралася встати, як раптом зупинилася.
Повітря в кімнаті змінилося. Раніше тут пахло пилом, старою сухою травою та пліснявою, але тепер через ці запахи пробивалося щось інше. Різкий, свіжий і водночас солодкувато-отруйний аромат. Так пахне розтерта в долонях хвоя, але з домішкою чогось металевого, наче запах крові на снігу. Це був запах живого, дикого лісу, який якимось чином опинився всередині зачиненої хати.
Марта повільно повернула голову до підвіконня.
Там, де вчора лежав лише шар пилу, тепер лежала вона. Маленька, темно-зелена гілочка з м'якими голками та однією яскраво-червоною ягодою, що нагадувала краплю застиглої крові.
Тис.
Марта пам’ятала з ботаніки: тис ягідний — дерево отруйне, рідкісне. І, що найголовніше, воно не росло під її вікнами. Там стояли лише старі смереки та дика малина.
Вона підійшла ближче, боячись торкнутися знахідки. Гілочка виглядала так, ніби її щойно відламали — на зрізі ще виступала липка, прозора смола.
«Він був тут», — промайнуло в голові, і цей висновок був страшнішим за будь-яку галюцинацію. — «Він стояв біля мого вікна. Поки я спала під дією ліків, він дивився на мене крізь скло».
Холодний протяг пройшовся по її спині, хоча кватирка була щільно зачинена. Марта здригнулася. Хто б це не був — людина з хворою фантазією чи той самий Щезник із дідових казок — він залишив їй візитівку. Отруйну візитівку. 

Марта обережно взяла гілочку тиса. Смола липла до пальців, і цей фізичний дотик остаточно зруйнував стіну самообману. Це не був сон.
​Вона вдяглася, накинувши стару куртку, і вийшла на ґанок. Ранковий ліс зустрів її тишею, яка здавалася неприродною. Не було чути ні птахів, ні шелесту листя. Світ навколо був застиглим, наче картина, написана сірими та темно-зеленими оліями.
​Марта попрямувала до межі лісу, до тієї самої велетенської смереки, де вночі бачила силует. Її чоботи тонули в глибокому вологому моху, який чавкав при кожному кроці, наче жива істота.
​Підійшовши до дерева, вона закинула голову вгору. Гілки починалися високо, і вони були тонкими, вкритими лишайником. Жодна доросла людина, навіть найвправніший каскадер, не змогла б видертися туди без спорядження, а тим паче — сидіти там, невимушено граючи на флейті.
​Марта почала обходити стовбур, шукаючи бодай щось: прим’яту траву, обривок тканини чи відбиток взуття. Але земля навколо смереки була вкрита недоторканим шаром старої хвої. Жодних слідів. Жодної зламаної гілочки.
​«Ти божеволієш, Марто», — прошепотіла вона сама до себе. — «Ліки, тиша, гори... твій мозок просто розсипається».
​Вона вже збиралася повернути назад до хати, як раптом зупинилася. Прямо перед нею, на рівні її очей, у корі смереки було щось викарбувано. Це був свіжий надріз, з якого ще повільно стікала живиця. Маленький символ, схожий на скрипковий ключ, але перекреслений двома гострими лініями, наче чиїсь пазурі намагалися стерти саму ідею музики.
​По спині пробіг мороз. Вона відчула на собі чийсь погляд. Не зверху, не з-за дерев, а звідусіль одразу. Ліс дивився на неї тисячами невидимих очей, чекаючи на її наступний крок.
​Марта різко розвернулася і майже побігла до дороги, що вела в село. Їй потрібні були люди. Їй потрібні були логічні пояснення, навіть якщо вони будуть звучати як божевільні легенди.
Дорога до села видалася довшою, ніж учора. Кожен крок віддаляв Марту від хатини, але відчуття, що ліс іде за нею слідом, не зникало. Чорний Потік зустрів її низькими дахами та запахом паленого листя.
​Місцева крамниця була водночас і поштою, і клубом, і центром усіх пліток. Коли Марта переступила поріг, дзвіночок над дверима надривно задзеленчав, і розмови всередині вщухли, наче хтось натиснув на «паузу». Кілька чоловіків у гумових чоботях відвернулися до полиць із хлібом, а продавчиня почала надто ретельно протирати стійку.
​У кутку, на низькому ослоні, сиділа вона — баба Орися. Вона виглядала такою старою, що здавалося, її обличчя було зроблене з кори того самого дерева, яке Марта досліджувала зранку. Очі Орисі, затягнуті молочною пеленою катаракти, дивилися не на Марту, а кудись крізь неї. На шиї в старої висіла дивна вервиця з вовчих зубів та сушених ягід того самого тиса.
​— Не шукай вітру в полі, дівко, а музики — у темряві, — голос Орисі проскрипів, як незмащені двері.
​Марта завмерла, стискаючи ручку сумки.
— Звідки ви знаєте, що я шукаю?
​Орися ледь помітно всміхнулася порожнім ротом.
— Гори мають вуха, а смереки — язики. Ти прийшла питати про того, хто грає на флоярі? Про Северина, як він себе тепер кличе?
​Марта відчула, як серце пропустило удар. Северин. Отже, у «галюцинації» було ім'я.
​— Хто він такий? — прошепотіла Марта, підходячи ближче.
​Стара Орися поманила її пальцем, схожим на сухий корінь і доброзичливо запросила сісти напроти . Коли Марта нахилилася, від баби пахнуло полином і чимось солодким, мов старий мед.
​— Легенда каже, — почала Орися, і люди в крамниці почали виходити один за одним, не бажаючи чути це вголос, — що колись давно, коли гори ще тільки дихали вогнем, був юнак, який грав так гарно, що сам Арідник — володар пітьми — позаздрив йому. Він не вбив хлопця. Він зробив гірше. Він викрав його тінь і замкнув її у флояру, а самого юнака перетворив на Щезника.
​Баба Орися на мить замовкла, її очі раптово сфокусувалися на обличчі Марти.
— Щезник — це той, хто не має місця ні серед живих, ні серед мертвих. Він — господар ілюзій. Він грає тоді, коли душа людини дає тріщину. Він чує твій біль, Марто, як вовк чує кров. Його музика не лікує. Вона — як золота клітка. Спочатку ти забуваєш, хто ти, потім — звідки ти, а в кінці... ти просто щезаєш. Залишаєшся луною в горах, яку чують такі ж заблудлі душі.
​— Це просто казка, — голос Марти здригнувся. — Ви кажете, його звати Северин? Він людина?
​Орися хрипко засміялася, і цей сміх перейшов у кашель.
— Він прийме ту подобу, яку твоє серце забажає полюбити. Він буде милим, він буде лагідним, він поверне тобі все, що ти втратила... Але пам’ятай: Щезник нічого не дає задарма. Він збирає голоси. А твій голос, дівко, дуже дорого коштує.
​Марта вискочила з крамниці, не озираючись. Слова баби Орісі плуталися в голові з нічною мелодією. «Він прийме ту подобу, яку твоє серце забажає полюбити».
​Вона поспішала назад, до лісу, але стежка, яка зранку здавалася зрозумілою, раптом почала виводити її до незнайомих ярів.
Марта прискорила крок, але ліс навколо став густішим, наче стіни кімнати, що повільно зсуваються. 

Стежка під ногами раптом розчинилася в суцільному килимі з моху. Вона роззирнулася: дерева виглядали однаково, а туман, що виповз із ярів, стер орієнтири.
​— Чорти б його побрали ... — прошепотіла вона, відчуваючи, як паніка підкочується до горла.
​— Не лайся. Ліс цього не любить.
​Вона різко розвернулася. На поваленому стовбурі величезної сосни, недбало закинувши ногу на ногу, сидів він. При денному світлі він виглядав інакше — занадто ідеально. М’які риси обличчя, розпатлане каштанове волосся, іронічна напівпосмішка. Він був схожий на звичайного хлопця, можливо, туриста, якби не його очі — занадто пронизливі, кольору молодого листя після зливи.
​— Ти... Северин? — голос Марти здригнувся.
​— О, баба Орися вже встигла налякати тебе казками? — він зіскочив на землю. Його рухи були беззвучними. — Вона любить драматизувати. Старість робить людей схильними до зайвих прикметників.
​— Ти був біля моєї хати вночі. На дереві. Це було неможливо.
​Северин підійшов ближче. Від нього пахло холодним вітром і зовсім трохи — тим самим тисом.
​— Чому неможливо? — він зупинився за крок від неї, нахиливши голову набік. — Бо твої підручники з фізики кажуть інакше? Ти теж робиш неможливе, Марто. Коли ти торкаєшся струн, час зупиняється. Принаймні, зупинявся раніше.
​Марта відступила, впершись спиною в шорстку кору смереки.
— Звідки ти знаєш про мою музику?
​— Я чув, як ти намагалася грати вчора, — його голос став м’якшим, майже співчутливим. — Це було боляче. Наче бачити, як птаха намагається злетіти зі зламаним крилом. Ти приїхала сюди, щоб померти в тиші, чи не так?
​— Це не твоя справа! — відрізала вона, відчуваючи, як на очах закипають сльози від його прямоти. — Виведи мене звідси. Я заблукала.
​Северин усміхнувся, і в цій посмішці було щось хиже, попри його миловидність.
— Ти не заблукала, Марто. Ти просто нарешті прийшла за адресою. Ти шукаєш звук, який заповнить твою порожнечу. Я можу його дати. Він легко перестрибував з гілки на гілку, повисав на сучках ,кружляючи навколо Марти , як змій .
​— Хто ти насправді? — вона дивилася прямо в його фосфоресціюючі зіниці але намагалась тримати спокійний вираз і концентрацію .Северин зупинився так раптово, що Марта ледь не врізалася в його спину. Туман перед ними розійшовся, як театральна завіса, і вона з подивом побачила свій перекошений ґанок. Будинок стояв лише в десяти метрах, хоча вона була впевнена, що вони йшли в зовсім іншому напрямку. 

​— Ось ти і вдома, музикантко, — він обернувся, і в світлі притьмянілого дня його обличчя здавалося майже прозорим. 

​Марта відчувала, як її серце калатає об ребра. Присутність Северина викликала в неї дивну суміш нудоти та захоплення. Він був занадто гарним, занадто спокійним, занадто... неможливим. 

​— Зачекай! — вигукнула вона, коли він уже зібрався зробити крок назад у хащу. — Гілочка тиса на моєму підвіконні. Це ти її залишив? Що вона означає?
​Северин зупинився. Його погляд повільно ковзнув від її очей до тремтячих губ. 

​— Тис — це дерево, яке пам’ятає все, Марто. Він живе тисячі років і не боїться смерті. Я залишив його, щоб ти знала: я не плід твоєї уяви. І не твоя хвороба. 

​— Це отрута, — кинула вона, намагаючись повернути собі контроль. 

— Баба Орися сказала, що ти збираєш голоси. Що ти забираєш людей. 

​Северин підійшов на крок ближче. Тепер вона відчувала від нього холод, наче від відкритого льоху. 

​— Орися застрягла в часах, коли люди боялися власної тіні. Я не забираю голоси, Марто. Я звільняю їх від страху бути непочутими. Тис — це обіцянка. Якщо ти наважишся впустити мене знову... твоя музика ніколи не помре. Навіть коли помреш ти. 

​Він простягнув руку і на мить, лише на одну коротку мить, торкнувся кінчиками пальців її правої, «мертвої» руки. Марту пронизав розряд такого гострого болю і тепла одночасно, що вона скрикнула. 

​— До вечора, Марто. Не завішуй вікна. Це заважає місячному світлу.
​Він не пішов — він просто розчинився. Один крок убік, і його силует змило сірим маревом туману, наче акварель під дощем. Марта залишилася стояти на мокрому моху, дихаючи важко і переривчасто. Її рука, та сама, що місяць була нерухомою, зараз пекла, наче в неї влили розплавлений метал. 

​Вона кинулася до хати, зачинилася на всі засуви і притулилася спиною до дверей. 

Тиша в кімнаті була задушливою. Марта подивилася на підвіконня — гілочка тиса все ще лежала там, але тепер вона здавалася чорною в сутінках. 

​Вона опустила погляд на підлогу і відчула, як крижаний жах сковує легені.
​Біля підніжжя її ліжка, на старих дошках, чітко виднівся слід. Відбиток босої чоловічої ноги. Але це був не бруд. Слід світився слабким, фосфористим зеленим світлом, наче викладений із найдрібнішого лісового моху. І він вів не від дверей до вікна.
​Він вів прямо з-під її ліжка.