1.Початок

Світло софітів не гріло — воно було хірургічним, білим, воно випалювало залишки кисню в залі Національної філармонії. Марта відчувала, як лакований корпус віолончелі притискається до її грудей, наче єдиний захист від сотень очікуваних поглядів.
Вона підняла смичок. Зараз.
Марта заплющила очі, готуючись до першої ноти «Елегії». Але замість музики в її правому передпліччі щось тріснуло. Це не був звук зламаної кістки. Це був звук струни, що лопається всередині душі. Пальці миттєво стали чужими — крижаними, занімілими вузлами, що більше не підкорялися волі. Смичок не просто випав — він із огидним скреготом проїхав по струнах, видавши звук, схожий на передсмертний хрип звіра. Зал ахнув. Світ розлетівся на скалки.
                                           ***
Марта прокинулася від власного здригання. Потяг «Київ — Рахів» нещадно трясло на стиках колій. За брудним склом вагона рівнинні пейзажі поступово «дибилися», перетворюючись на похмурі обриси Карпат. Гори не виростали плавно — вони виринали з туману раптово, як спини велетенських сплячих істот, покритих грубим хутром хвойних лісів.
Вона перевела погляд на свої речі. Поруч, наче труна, стояв футляр з віолончеллю, який вона не відкривала вже місяць. У кишені куртки шелестів блістер із сильними заспокійливими. Марта їхала не на відпочинок — вона тікала. Стара хата діда Олекси в Чорному Потоці була останньою точкою на карті, де її ніхто не знав як «ту саму музикантку, що згасла на сцені».
Станція «Глухомань»
Коли вона зійшла на перон у сутінках, її зустрів запах вологої кам’яної крихти та старої глиці. Станція була майже порожньою. Єдиний таксист, похмурий гуцул у засмальцьованій куртці, мовчки закинув її речі в багажник старого позашляховика.
— До Чорного Потоку? — він сплюнув під колесо. — Даремно ти приїхала перед самими заморозками, дівко. Ліс зараз... голодний.
Марта лише щільніше закуталася в шарф, ігноруючи застереження. Вона занадто втомилася від власних демонів, щоб боятися місцевих забобонів.
Дорога до хати була покрученою артерією, вибитою в скелях. Коли вони нарешті зупинилися, Марта побачила будівлю, що почорніла від часу та дощів. Вона наче вросла в схил гори. Стара смерека біля порога підняла своїм корінням кам’яні сходи, наче намагалася прорости крізь саму хату.
Всередині пахло сушеним полином і пусткою. Марта не вмикала світло — лише запалила свічку. Підлога скрипіла під кожним кроком так гучно, ніби будинок намагався заговорити до неї. Вітер свистів у щілинах, і в цьому звуці Марті вчувалося шепотіння її власного імені.      
Близько опівночі, коли дія пігулок мала б уже приспати її, Марта відчула дивний, майже хворобливий потяг. Вона підійшла до кутка і тремтячими руками відкрила футляр. Віолончель блиснула в світлі свічки.
Вона сіла на край ліжка, притиснула інструмент до плеча і спробувала провести смичком. Але дива не сталося. Права рука знову заніміла, пальці безвільно зісковзнули зі струн. Замість музики вийшов лише глухий, мертвий звук. У розпачі вона кинула смичок на підлогу. В кімнаті запала така важка тиша, що здавалося, можна почути удар власного серця. 

І саме в цей момент, з боку темного лісу за вікном, долинав звук.
Це не було відлуння її невдачі. Це була флояра. Тонка, неможлива, мелодія різала нічне повітря, як лезо бритви. Вона була дикою, без ритму, без законів людської музики.
Марта підійшла до вікна. Крізь каламутне скло вона побачила край лісу. Там, на самій верхівці старої смереки, де не втрималася б жодна людина, сидів силует. У місячному світлі блиснула бліда шкіра та розпатлане волосся.
На мить музика урвалася. Постать повільно повернула голову. Марта завмерла: на неї дивилися очі, що світилися холодним, нелюдським фосфором. Юнак на дереві ледь помітно посміхнувся, і в ту ж мить звук флояри обірвався, а він сам просто розчинився в тумані, залишивши Марту в дзвінкій, моторошній тиші.