Розділ 10. Королівський бал

Дарій (Даріус)

 Як би не намагався прислухатись до вказівки Ленхарта стосовно його теперішньої сестри, мої старання сходять нанівець, побачивши її біля королівського палацу. В святковій сукні й у світлі вуличних ліхтарів вона й сама схожа на королеву. 

 Серце, яке триста років не билося від слова зовсім, спробувало вирватись із грудей й побігти до неї, швидше, ніж я встиг ступити перший крок. Я мав вдосталь часу подумати над тим, що відбувається між мною й Аделі й якими словами можна описати наші стосунки. Все від моменту мого пробудження побудоване на брехні. Ленхарт мав рацію. Вона вважає мене за іншого і суті не міняє навіть те, що у нас одне обличчя. Та якісь іншій ще більш егоїстичній частині мене, яка дотепер залишалась у тіні, відверто байдуже на все це. В неї на все власні переконання.

 Мимоволі в пам'яті спливають яскраві спогади останнього проведеного в компанії Аделі вечора, коли всі свої почуття вона дарувала виключно мені. Не Дарію, а саме мені, адже помітила, що змінився не тільки її брат. Вона сама зізналась, що таким я подобаюсь їй більше. І для мене цього достатньо. Сьогодні я неодмінно відвоюю танець із нею, якби цього не хотів Алістер, чи правильніше сказати Ленхарт. Ми з ним й раніше багато в чому мали протилежну думку. Це вже як своєрідна розвага, яка тримає нас обох в тонусі. Я в дикому захваті від його реакції на мою чергову появу. Такої насолоди від його перекошеного від гніву обличчя, не відчував вже дуже давно.

  Прямуючи до палацу зауважую який він великий й вишуканий. Навколо все всіяне квітами, аромат яких витає довкола. А серед квітів дзюркотять білосніжні фонтанчики. Вздовж доріжки стовбичать статуї жіночих силуетів, які з курпульозною точністю відтворюють кожен спокусливий вигин жіночого тіла. Схоже король ще той поціновувач усього прекрасного. Не відмовляє собі в задоволенні. Вже не терпиться поближче з ним познайомитись й побачити королеву, яка, зі слів Генрі, мабуть єдина обділена його увагою жінка. 

 Інтер′єр палацу не менш вишуканий. Практично в кожному закутку стоїть ваза з тими ж ароматними квітами. Кожна деталь гармонійно доповнює загальну атмосферу свята. Звідусіль лунає музика, а гості неквапливо пробираються до головної зали, де невдовзі з'явиться король з королевою. 

 Вкотре серед натовпу натрапляю на Аделі в сукні, яка так чудово підкреслює вигини її тіла. Відкрите декольте й тендітні плечі, на які спокусливо спадають світлі локони знову й знову повертають мене в недалеке минуле, де нам обом було добре разом. Якби Алістер хоч на хвилину випустив дівчину із поля свого зору я неодмінно б цим скористався. Можливо в мене ще з'явиться сьогодні така можливість. Він не зможе цілий вечір утримувати її біля себе, та й привселюдно обурюватись не стане, якщо звісно мізки не розгубив разом із своїми колишніми силами. Галантні кавалери неодмінно запрошуватимуть таку красуню на танець і я буду в їх числі. 

  Коли музика стихає, оголошують вихід короля Елеазара з королевою Джоселін. Виявляється місце в яке ми з Ленхартом потрапили називається Санхіл. І я уявлення не маю в якій частині світу він розташований. Вперше за триста років про нього чую і це доволі дивно. Хіба що це якась із уже відомих країн, яку в цей період часу називали саме так, тому й чую про неї вперше. Іншого логічного пояснення у мене немає. Та всі міркування стосовно найменування країни безслідно вивітрюються з моєї голови, коли до зали входить королівське подружжя. Миттєво концентрую свій погляд на Ленхарті й усвідомлюю, що він бачить те саме, що і я. Мені не ввижається, чорт забирай і очі мене не підводять.

 З останніх сил намагаюсь тримати себе в руках, приховуючи власний шок, та Ленхарту це вдається куди гірше. На ньому обличчя немає і це може стати серйозною проблемою. Тому поки нас не помітили серед інших гостей непомітно прокрадаюсь до нього і саме вчасно, адже встигаю його зупинити, вхопивши за плече перш, ніж він наробить дурниць. 

— Тримай себе в руках! — шепочу так, щоб почув тільки він. Навіть Аделі не одразу мене помічає позаду свого брата.

— Ти бачиш те саме, що і я? — перепитує, наче не вірить власним очам, забуваючи про наші нещодавні розбіжності. — Це ж Лейн і Лея.

— На превеликий жаль так, — з особливою тяжкістю намагаюсь зліплювати слова у більш-менш зрозумілі відповіді. Мене відверто трясе від люті й несправедливості за власну сестру. Скільки ще життів їй доведеться проживати нещасною. Чим вона заслужила усі ці випробування. Спочатку моя ненависть до її обранця, а тепер вона іграшка в руках мого найлютішого ворога, який неодмінно цим скористається, щоб мене провчити й продемонструвати власну перевагу навіть у цьому новому для усіх нас світі.

— Ми повинні їй допомогти, я повинен щось зробити, — шипить, важко дихаючи Ленхарт.

— Якби мені не хотілось цього визнавати, та зараз ми безсилі. Він король, а вона - королева. Рипнешся й до ранку не доживеш. Думай головою, керуйся здоровим глуздом, а не емоціями. Твоя смерть їй не допоможе, не допоможе й Аделі, - намагаюсь здорово мислити й переконати в цьому його.

— Ти ж чув, як наш король ставиться до своєї королеви?

— Так, і він за це заплатить, та зараз нам доведеться вдавати Дарія й Алістера. Поки що Лейн не помічає нашої присутності, та коли помітить не зводитиме з нас очей, щоб зрозуміти хто ж ми насправді: Алістер і Дарій, які тільки зовні схожі на нас, чи перед ним Даріус й Ленхарт власними персонами, над якими тут він має цілковиту владу. Нам потрібно, щоб він повірив у перше. А для цього тобі доведеться натягнути на своє обличчя дурнувату безтурботну посмішку й вдавати цілковиту байдужість. Також він не повинен бачити нас разом, адже наскільки мені відомо у Алістера з Дарієм не надто теплі відносини. Я не менше за тебе хочу відірвати йому голову й відгородити від нього Лею, та щоб це втілити в життя потрібно трохи зачекати й все добре продумати. Ситуація доволі непроста й вимагає складних рішень, які не приймають в такому стані.