Глава 1.

— Тобто нічого не викинула.

— Ще ні.

— Мам.

— Не заважай, у мене котлети.

Батько сидів за столом і намагався однією рукою відкрити банку з огірками. Праву кисть йому оперували два місяці тому, лікар дозволив поступово повертати навантаження, і Сергій Васильович витлумачив слово «поступово» як особисту образу.

— Дай сюди, — сказала Олена.

— Я сам.

— Бачу.

Він затиснув банку між колінами, напружився, тихо вилаяв виробника кришок і зрештою простягнув її доньці.

— Просто слизька.

— Звичайно.

Мама поставила перед ними тарілку з нарізаними помідорами.

— Під гарячу воду.

— Я й сам знаю, — сказав батько.

— Тридцять років знаєш. І тридцять років мучиш банку.

Олена засміялася й понесла її до мийки. Такі розмови вона любила найбільше. У них нічого не треба було вирішувати, ніхто не чекав від тебе правильних слів. Батьки могли сперечатися про кришки, температуру в морозильній камері, тарифи на воду або про те, чи треба вимикати роутер на ніч, а потім мама клала батькові ще одну котлету, хоча хвилину тому обіцяла, що «нехай сам собі кладе, якщо такий розумний».

Нормальне життя складалося переважно з таких речей. Олена останнім часом почала це цінувати. Після обіду вона пішла до своєї колишньої кімнати. Прасувальна дошка стояла поперек проходу, на підвіконні сушився якийсь мамин вазон, а замість її старого письмового столу тепер була вузька шафа. Лише шпалери за батареєю лишилися ті самі — маленький фрагмент із блакитними ромбами, який не закрили під час ремонту.

Вона сіла на підлогу й підтягнула першу коробку. Зошити. Папки. Шкільні фотографії, на яких половина дітей дивилася кудись убік. Пластиковий браслет із табору. Дві касети. Книжка про динозаврів із відірваною обкладинкою.

Олена згадала, як років у десять була переконана, що стане палеонтологом. Ця впевненість протрималася приблизно до того моменту, коли вона дізналася, що палеонтологи не проводять більшу частину життя, збираючи цілі скелети тиранозаврів у пустелі, а іноді місяцями працюють із маленьким уламком кістки. Потім вона хотіла бути ветеринаром.

Потім журналісткою. Тепер перевіряла медичні страхові справи й могла за тридцять секунд помітити, що дата в одному документі не відповідає даті в іншому. Життя мало погане почуття гумору. На дні другої коробки лежала товста папка з дитячими малюнками. Олена перегорнула кілька: мама з непропорційно довгими руками, кіт, якого в них ніколи не було, море, сонце в кутку аркуша, обов’язкові птахи у вигляді галочок.

Потім дістала будинок. І перестала перегортати. Малюнок був нічим не кращий за інші. Криві стіни, завеликий дах, два прямокутні вікна й двері, зафарбовані синім олівцем так сильно, що папір майже протерся. Ліворуч росло дерево. Олена дивилася на нього довше, ніж потрібно. Потім сіла зручніше. Вона знала це дерево.

Не тому, що вже бачила малюнок. Сам малюнок вона не пам’ятала взагалі. Вона пам’ятала кору під долонями. Нижня гілка росла майже паралельно землі. З одного боку на ній можна було сидіти удвох, хоча другій людині доводилося підтягувати ноги, коли хтось проходив стежкою. Одного разу Марта роздерла там долоню.

Вона подивилася на подряпину, плюнула на неї й сказала:

— Так швидше.

Олена відповіла, що це гидко. Марта сказала, що Олена нічого не розуміє в медицині. Спогад був настільки звичайний, що спочатку вона навіть не подумала, що з ним щось не так. Просто сиділа з малюнком на колінах і дивилася на дерево. Потім перевернула аркуш.

На звороті мама колись написала кульковою ручкою:

Олена, 8 років. Нижче був дитячий напис, зроблений синім фломастером. Наш дім.

— Мам?

З кухні щось дзенькнуло.

— Що?

— Іди сюди на хвилину.

— Я мокрими руками.

— Витри.

— Олено.

— Мам, серйозно.

Людмила Миколаївна з’явилася хвилини через дві, все-таки з рушником у руках. Стала у дверях, не заходячи.

— Ну?

Олена показала їй малюнок. Мама подивилася. Обличчя не змінилося. Принаймні спочатку.

— Що це?

— Малюнок.

— Це я бачу.

— Який будинок?

— Звідки я знаю?

— Наш.

Мати ще раз глянула на аркуш.

— У нас не було будинку.

— Був.

— Олено, ми жили у квартирі.

— Не завжди.

— Завжди.

Відповідь була такою буденною, що Олена на секунду засумнівалася в собі. Можливо, справді змішала щось із дачею друзів, табором, старою фотографією. Дитяча пам’ять легко причіпляє одне до іншого. Але тоді вона згадала кухню. Невелике вікно над мийкою. Вікно відкривалося назовні і влітку його підпирали дерев’яною ложкою, бо фіксатор не тримав.

На підвіконня часто прилітали оси. Мама їх боялася.

— Там на кухні було вікно над раковиною.

Людмила Миколаївна перестала складати рушник.

— Де?

— У будинку.

— Ти могла бачити таке де завгодно.

— А у ванній не було вікна. Ти через це постійно бурчала, що там сирість.

Мати зітхнула.

— Я багато де бурчу.

Це було настільки схоже на неї, що Олена майже посміхнулася. Але спогади вже йшли один за одним. Коридор. Круглий годинник над дверима. Стара килимова доріжка, яка біля сходів постійно загорталася. Взимку вхідні двері важко закривалися. Батько одного літа почав фарбувати огорожу коричневою фарбою, дійшов приблизно до половини й кинув. Кілька тижнів одна половина була темною, а друга — сірою.

Це було смішно. Мама тоді страшенно злилася.

— Тато фарбував паркан.

— Який ще паркан?

— Наш.

— Не було в нас паркана.

— Ти сварилася, бо він не закінчив.

З коридору долинув голос батька:

— Що я не закінчив?

Він зайшов, тримаючи телефон у лівій руці. Мама відповіла раніше за Олену.

— Нічого.

— Вона каже, я щось не закінчив.

— Це було давно.