Село, що не прокидається.

Частина 2: "Там, де немає ранку"

 

Коли Сергій отямився, він лежав на підлозі власної кімнати у тітки. Лампа тьмяно блимала, але від її світла по кутках тягнулися тіні, наче жили власним життям. Він не пам’ятав, як повернувся. На шиї пекло, ніби там залишилися сліди пальців, холодних, як лід.

Тітка сиділа біля столу.
— Ти ходив до них, — сказала вона, не піднімаючи очей.
— Хто це? — голос Сергія тремтів.
— Ті, хто вже перейшов. Вони в кожному селі бувають. Колись і наше черга настала.

Вона почала розповідати. Років сорок тому тут зникло майже півсела. Вночі всі просто пішли у поле — тихо, без криків. Ті, що лишилися, думали, що то якесь масове божевілля, поки зниклі не почали повертатися. Вони не їли, не спали, не розмовляли… просто дивилися. Іноді забирали з собою когось ще.

— То жінка? Чоловік? Щось інше? — спитав він.
— Воно не має статі. Воно з темряви. Ми називаємо його Тим, Хто Йде. Коли він приходить, у селі більше немає ранку. Є тільки ніч, дощ і очі без білків.

Вона зізналася, що кликала його не просто так. Сергій був “міткою” — ще від народження. Його мати бачила Того, Хто Йде, і він теж мав його побачити. І якщо не повернеться до ночі, то піде разом з іншими.

Ввечері тітка сказала:
— Якщо хочеш дізнатися правду, підеш у поле. Тільки не озирайся, що б не почулося.

Вітер зривав шматки туману, дощ бив по обличчю. Сергій ішов між чорними стеблами соняшників, сухими, як кістки. І тоді почув кроки позаду — повільні, важкі, у ритм з його власними. Серце калатало, але він ішов, не обертаючись.

Попереду замерехтіло світло — слабке, зеленкувате. Він вийшов на невеликий пагорб, де в колі стояли ті, що повернулися. Серед них була мати. Вони всі дивилися на нього, а за їхніми спинами здіймалася постать — висока, як дерево, з руками, що звисали до землі. Лиця в неї не було, тільки чорна прірва.

Голос, глухий і водночас всюдисущий, промовив:
— Тут немає ранку. Є тільки ми.

І тоді всі разом зробили крок уперед.

Сергій відчув, як земля під ногами м’яка, наче топче гниле тіло. Звук шурхоту лунав з усіх боків. Раптом мати заговорила:
— Це твій дім.

Він спробував відступити, але постать з тіні торкнулася його голови. Все навколо потонуло в чорному світлі.

Він прокинувся знову у селі. Але тепер — вікна відкриті, на вулицях люди… усі з чорними очима. Тітка Марина стояла біля воріт, усміхалася.

— Бачиш? Тепер ми всі разом. Тут ніхто не старіє, не помирає. І тут немає ранку.

Сергій зрозумів, що дощ не припиниться ніколи, і село ніколи не прокинеться. І найгірше — він більше не хотів, щоб було інакше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше