ДРУГА ЗУСТРІЧ

Софі, як завжди, провела ранок у салоні, зустрічаючи клієнтів. Чарівність вчорашнього дня все ще тримала її в полоні, а думки про Лукаса, жінку з сином і таємничу валізку не давали спокою. Після обіду, відчуваючи легку втому, вона вирішила зробити невелику перерву.

Огорнута теплим шарфом, Софі вийшла надвір. Сніг продовжував м'яко падати, встилаючи бруківки білим пухнастим килимом. Вона вирішила пройтися головною вулицею, повною святкової суєти: у повітрі лунав запах свіжої випічки, дзвенів сміх дітей, а вогники гірлянд створювали атмосферу справжньої зимової казки.

Саме в цей момент вона знову побачила його.

Габріель.

Він стояв на розі площі, навпроти великого різдвяного ринку, недбало притулившись до ліхтарного стовпа. Його довге темне пальто і шарф надавали йому вигляду загадкового мандрівника. На губах грала легка посмішка, а в руках він тримав чашку, з якої піднімалася пара.

Софі завмерла, наче боялася, що будь-який рух зруйнує цю картину. Він, здавалося, чекав на неї — чи, може, це було просто збігом. Але його погляд одразу знайшов її, і вона відчула, як серце забилося сильніше.

Зібравшись із духом, Софі зробила крок уперед.

- Ви? - Сказала вона, зупинившись перед ним.

Габріель, здається, не був здивований. Він лише трохи нахилив голову і посміхнувся ще ширше.

— А ви думали, що ми не зустрінемося?

— Я... я не знала, що думати, — сказала вона. - Хто ви?

- Звичайний мандрівник, - відповів він з легким помахом руки.

- Звичайний? — посміхнулася Софі, схрещуючи руки на грудях. — Звичайні мандрівники не дарують валізки, які змінюють життя людей.

Габріель розсміявся, і цей сміх був теплим, наче музика, що змусила її забути про зимовий холод.

— Може ви просто не зустрічали таких мандрівників раніше?

— Може, — озвалася вона, дивлячись йому в очі. — Але ж ви не схожі на випадкову людину.

Він на мить відвів погляд, ніби обмірковуючи, що сказати, а потім знову глянув на неї.

— А ви, Софі, не схожі на людину, яка боїться чудес.

Ці слова пролунали так, наче він бачив у неї наскрізь.

- Ви знаєте моє ім'я? — спитала вона, відчуваючи, як усередині зростає напруга.

- Звичайно, - спокійно відповів він. — Ви ж зробили свій вибір, коли прийняли ту валізу. А ті, хто обирають шлях чудес, неминуче зустрічають тих, хто їх спрямовує.

- Направляє? — Софі зробила крок ближче. — Ви знаєте, що з цим робити?

Габріель знову посміхнувся, але цього разу його посмішка була м'якшою, майже сумною.

— Відповіді надходять, коли вони справді потрібні. А зараз важливо лише одне: вірте собі та своєму серцю.

- Чому ви просто не скажете? — Софі відчула роздратування. Вона не звикла до загадок.

— Бо чудеса втрачають силу, якщо їх пояснювати, — відповів він.

На мить вони замовкли. Софі дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, хто перед нею. Він виглядав, як звичайна людина, але його очі... у них була глибина, наче він знав більше, ніж міг розповісти.

- Габріель, - сказала вона тихо. — Це ваше справжнє ім'я?

Він трохи нахилив голову.

— А ви думаєте, що воно не справжнє?

— Я думаю, що у вас більше загадок, аніж ви показуєте, — сказала вона, вирішивши більше не приховувати своїх думок.

Габріель тільки посміхнувся і зробив крок назад.

— Іноді краще просто насолоджуватися моментом, не намагаючись пояснити все.

І перш ніж вона встигла щось сказати, він знову відступив на кілька кроків.

— Ми ще побачимось, Софі, — сказав він трохи голосніше, щоб вона почула його через шум площі.

- Коли? — спитала вона, відчуваючи, як у грудях здіймається тривога.

— Коли настане час.

Він розвернувся і розчинився у натовпі. У цей момент Софі відчула, як повітря довкола знову наповнилося тим самим запахом: хвоя, кориця, мандарини. Він витав навкруги, навіть коли його вже не було видно.

Софі стояла посеред вулиці, почуваючи себе так, наче все завмерло. Габріель знову з'явився, знову залишив їй загадки, але всередині вже зародилася впевненість: він не випадковий чоловік у її житті.

Вона зробила глибокий вдих, дозволяючи аромату просочити свої думки.

— Якщо це частина шляху, — прошепотіла вона, — я готова йти далі.

Софі, все ще занурена в думці про зустріч із Габріелем, попрямувала до свого салону. У голові кружляли питання, на які не було відповідей, але десь усередині росло почуття передчуття, що сьогоднішній день теж буде особливим.

Підійшовши до дверей салону, вона помітила Марі свою постійну клієнтку. Марі стояла біля входу, щільно закутавшись у шарф, і, побачивши Софі, одразу посміхнулася.

- Софі! - Вигукнула вона, підбігаючи до неї. — Я маю вам розповісти!

Софі трохи розгубилася, але посміхнулася у відповідь.

- Що трапилося?

Марі схопила її за руку, майже тремтячи від захоплення.

— Це... неймовірно! - Почала вона, запинаючись від хвилювання. — Після того, як ви зробили мені манікюр, я помітила щось дивне.

Софі здивовано підняла брову.

- Дивне?

Марі кивнула, її очі горіли радістю.

— Тієї ж ночі, коли я поклала дітей спати, я поглянула на свої нігті і помітила, что на сніжинках з'явилися крихітні нові лінії. Спочатку я подумала, що це просто тріщини, але вони не зникли. Навпаки, вони стали чіткішими, і знаєте, що я побачила?

- Що? — спитала Софі, відчуваючи, як усередині здіймається хвилювання.

Марі міцніше стиснула її руку.

— То були візерунки з мого дитинства. Сніжинки на нігтях почали розповідати мені історії про те, як я каталася на санчатах з татом, як ми з мамою прикрашали ялинку, як я писала листа Санта-Клаусу. Щоночі з'являються нові візерунки, і кожен із них — щасливий момент із мого життя.

Софі завмерла, відчуваючи, як по спині пробігли мурашки. Вона уважно вдивлялася Марі в обличчя, і не могла не помітити, як воно змінилося. Втома, яка вчора так явно читалася у її рисах, зникла. Натомість в очах жінки світилася радість, а посмішка була щирою та теплою.