Розділ 8. Точно ідіот

Звук кроків по сухому гіллю пролунав занадто близько.

– Ви вже розібралися з наметами? – Макс зупинився за кілька метрів від нас.

– Ти вже повернувся? – Брайан спокійно повернув до нього голову.

– А мені треба було ще погуляти? – Макс переклав пакети в одну руку. Він переводив погляд з мене на Брайана, намагаючись зчитати контекст нашої розмови.

– Ти привіз їжу. Звісно, треба було повертатися, – Брайан проігнорував його гострий тон.

Макс підняв пластикові пакети трохи вище: 

– Тут чипси, пиво, віскі і навіть замариновані стейки.

– Звучить як непоганий набір, – я зробила крок убік, свідомо збільшуючи дистанцію з Брайаном. – Зефір узяв? Без нього взагалі немає сенсу розпалювати вогнище.

– Ти мене недооцінюєш, – Макс витягнув із пакета велику упаковку маршмелоу. – Цілих три пачки. Знав, що ти обов'язково про це згадаєш.

Той дивний, приватний простір, який щойно утворився між мною і Брайаном, просто зник. Ще пару секунд тому між мною і Брайаном щось мерехтіло, як північне сяйво, загадкове, рідкісне, майже магічне. Тепер цей момент розчинився без сліду. Макс стояв між нами, буквально і метафорично, з пачками зефіру і очима, в яких читалося щось схоже на підозру.

– Піду пошукаю сухих дров, – Брайан засунув руки в кишені джинсів. – Другий намет майже стоїть, залишилося накинути тент. Самі впораєтеся?

– Звісно, – з удаваним ентузіазмом відповів Макс, повертаючись до мене.

І ось Брайан уже віддалявся у бік лісу, а ми з Максом залишилися стояти посеред табору.

– Ви тут одне одного не повбивали? – Макс різко смикнув блискавку на своєму рюкзаку.

– Як бачиш, обійшлося без жертв, – я нахилилася за наступним кілочком. – Просто згадали пару шкільних історій.

– Ясно.

Мені хотілося сказати щось ущипливе у відповідь, але я не стала. Мене чомусь почав дратувати Макс з новою неймовірно  силою.

Він почав витягати банки з пивом, розставляючи їх на траві з надмірним гуркотом. Я мовчки загнала кілочок у землю. Наступний удар каменем по металу вийшов набагато сильнішим, ніж того вимагав м'який ґрунт. Кілочок майже повністю занурився в бруд.

Коли ми закінчили натягувати тент, сонце вже сховалося за лісом. Навколо поступово темніло. Озеро змінило колір на чорний, а від води потягнуло відчутною вогкістю.

Хлопці з іншої машини все ще не приїхали. Макс відкрив уже третю банку пива поспіль. У нас із Брайаном теж стояли пластикові стаканчики з чимось міцним, але ми до них навіть не торкалися.

Я сиділа на поваленій колоді. Алкоголь діяв на Макса надто швидко, його обличчя вкрилося червоними плямами, а рухи стали розмашистими і неточними. Він говорив голосно, перескакуючи з теми на тему, і я вже кілька хвилин просто дивилася на вогонь, не вслухаючись у зміст його монологу.

Брайан сидів навпроти. Він методично підкидав дрібні гілки у вогнище. Замість того щоб думати про решту компанії, я ловила себе на бажанні просто пересісти ближче до нього. Це усвідомлення відверто лякало.

Вогнище потріскувало, викидаючи в темніюче небо снопи зникаючих іскор. Ідеальний вечір для задушевних розмов, для тихих зізнань, для спогадів про минуле і мрій про майбутнє. Але не для того, що сталося далі.

– Ми зустрічаємося, – раптом випалив Макс так гучно, що водна гладінь могла б здригнутися від цих слів.

Брайан обернувся, і на мить у світлі вогнища його обличчя мало вигляд маски. Застиглі риси, лише очі живі, уважні, навіть надто уважні, але при цьому якісь… розуміючі. Чортівськи, щоб його, розуміючі. Краще б були злими.

– Ми зустрічаємося, брате. Ти в курсі? Ми з Сандрою, – продовжив Макс, тицяючи в нас по черзі вказівним пальцем, з тією наполегливістю, що буває тільки у п'яних, коли вони впевнені, що говорять найважливішу річ у світі.

– Ми не зустрічаємося, – я сказала це тихо, але максимально чітко.

Однак моє спростування, схоже, розчинилося в алкогольному тумані його свідомості, не залишивши і сліду. Макс повністю проігнорував мої слова. Він перекинув ногу через колоду, впритул притискаючись до мого плеча. Я не встигла відхилитися, як він навалився зверху і грубо втиснувся своїм ротом у мої губи.

Я на мить застигла, як кролик перед удавом, не в змозі повірити в реальність того, що відбувалося.

Через пару секунд вперлася двома долонями йому в груди і з силою штовхнула назад. Макс похитнувся, ледь не втративши рівновагу на деревині.

– Тобто коли люди цілуються, вони не зустрічаються? – Спитав він з п'яною логікою, що в його голові, ймовірно, звучала як беззаперечний аргумент.

Я жорстко витерла губи тильним боком долоні, дивлячись на нього на повні очі й відчуваючи, як усередині піднімається хвиля обурення, змішаного зі здивуванням. Він перетворився на ідіота зараз чи завжди таким був, і просто вміло приховував це за маскою інтелектуала?

Макс розвернувся до Брайана, той стояв до нас спиною, методично закидаючи сухі гілки в полум'я.

– Бачив? Я її поцілував, – він видав це як звіт про виконану роботу.

– Максе, ти придурок? – я різко піднялася з колоди. – Ми не зустрічаємося. Я не давала згоди на цей поцілунок. Ти почув?

Замість того щоб продовжувати сваритися з п'яним Максом, я перевела погляд на Брайана.

Він обернувся. На його обличчі не було жодної маски чи іронії, лише коротка, дуже жорстка оцінка того, що щойно відбулося. Наступної секунди Брайан знову відвернувся до вогню, його рука з силою загнала довгу палицю глибоко у вугілля.

Стало чути лише потріскування сухих дров. Навіть ліс, здавалося, завмер, перестав шелестіти листям, ніби затаїв подих в очікуванні розв'язки цієї безглуздої сцени.

Я дивилася на його спину, на напружені плечі, і мені хотілося крикнути: «Це не те, що ти думаєш!» Але слова застрягли в горлі, бо для цих слів не було жодного контексту, в який вони могли б доречно вміститися.

– Тобі не здається, що ти сильно перебрав? – я схрестила руки на грудях. – Може, варто пригальмувати?