Розділ 6. Несподіваний поворот за Брайаном

Наступний ранок прийшов із тією неминучістю, з якою настають усі моменти, на які ми водночас чекаємо і яких боїмося. Я прокинулася раніше за будильник, мозок уже генерував сценарії майбутньої зустрічі, від чемно-холодних до драматично-кінематографічних.

Перед дзеркалом у ванній я затрималася довше, ніж зазвичай. Мій вигляд сьогодні не мав кричати: «Я дві години готувалася, щоб ти зрозумів, що втратив». Ні, сьогодні я хотіла мати вигляд людини, в якої надто насичене і цікаве життя, щоб зациклюватися на колишніх. Я не для того знову опинилася в цьому місті, щоб жити спогадами про «нас».

До речі, повернулася я в Кембридж за пару місяців до свого вступу, ніби за невидимим таймером, вбудованим у долю. Це був уже п'ятий переїзд у моєму житті, ювілейний, можна сказати. Цього разу назад до старої, вичищеної до блиску квартири, яку батьки завбачливо не продавали, коли виїздили. Видно, заздалегідь знали, що повернуться, або, скоріше, заздалегідь знали, що повернуся я.

Кембридж завжди слугував їм точкою опори. Місцем, де я мала вкорінитися в дорослому житті через диплом Гарварда.

Батько працював аналітиком з оборонних контрактів. Специфіка його федеральних проєктів вимагала постійної присутності на закритих об'єктах, розкиданих по всій країні. Через ці відрядження ми регулярно пакували коробки.

Іноді ми застрягали в одному штаті на кілька років, а іноді міняли координати значно частіше. Бували періоди, коли батько їхав сам, залишаючи нас із мамою в черговій орендованій квартирі. Потім вона не витримувала, і ми знову зривалися з місця. Нові стіни, новий процес пакування, сусіди, чиї імена не мало жодного сенсу запам'ятовувати.

Після повернення до Кембриджа батьки затрималися рівно на пів року. Вони дочекалися мого зарахування на філологічний факультет Гарварда і поїхали далі, до Сіетла, де на батька чекав наступний контракт.

А я залишилася. У старій квартирі з рипучим паркетом і виходом на дах. Уперше за весь цей час абсолютно сама. Це відчувалося і як довгоочікувана свобода, і як жорстка ізоляція одночасно.

Брайан переїхав до Нью-Йорка рівно через дев'яносто днів після того, як я опинилася в Кембриджі. Три місяці ми прожили в межах одного міста. Ходили тими самими вулицями, спускалися в одне метро і дихали тим самим вологим повітрям. Але так і не перетнулися. Жодного разу. Хоча я завжди відчувала, що він десь поруч.

Іноді він постійно ввижався мені в натовпі. У кав'ярні, у книжковому, на протилежному боці вулиці, у відображенні вітрин. Але ці привиди тільки мали той самий погляд, карий, довгий, ніби дивилися крізь мене. Просто глюки, пам'ять, що грає в жорстокий квест.

Він снився мені всі ці нескінченні роки, майже щоночі. Так, я була ним одержима, але цього не хотіла визнавати.

Після півгодинного зависання перед шафою в спробах знайти баланс між «надто стараюся» і «повний ігнор», я витягла спортивний костюм кольору темної кави. Абсолютно базова річ для поїздки на природу, яка при цьому ідеально підкреслювала фігуру. Моє тіло виглядало гармонійно і без жодних спортзалів. Вузька талія та витончено довгі ноги працювали самі по собі.

Не те щоб я збиралася демонструвати це Брайану, ні, навіть і близько. Але він завжди звертав на це увагу. Якось, трохи більше року тому, під час нашої останньої загальної зустрічі він йшов позаду і абсолютно прямо вимовив мені в спину: «Які в тебе красиві ноги».

І, звісно, я вдала, що не почула. Хіба я поводилася з ним інакше?

Я зібрала своє довге русяве, трохи кучеряве волосся у високий, але злегка недбалий хвіст, залишивши кілька пасм обрамляти обличчя, цей «випадкови» безлад зайняв близько п'ятнадцяти хвилин прискіпливої роботи. Макіяж зробила мінімалістичний: краплю тонального крему в потрібних місцях, туш і прозорий блиск для губ, ніби я просто так прокинулася, ідеально свіжою і без синців під очима, як у панди.

Поверх спортивного костюма я накинула свій улюблений об'ємний тренч кольору хакі, з капюшоном і безліччю кишень, туго стягнутий на талії. Ця річ чудово виконувала дві функції: захищала від дощу і додавала моєму образу відтінок дівочої крихкості.

Похідні речі зібралися напрочуд швидко, роки вилазок з батьками зробили цей процес майже механічним. Спальний мішок, водонепроникні черевики, змінний одяг, ліхтарик, аптечка, термос – усе це перекочувало в рюкзак, який, на щастя, був у мене вдома, позбавивши потреби брати щось у Макса.

Екран телефону коротко засвітився: «Чекаю внизу. Кава в мене. Подвійний еспресо без цукру». Він пам'ятав такі деталі, але це чомусь викликало тільки глухе роздратування.

Я закинула рюкзак на плече, просканувала себе в дзеркалі і вийшла з квартири.

Джип Макса був ідеально чистим і занадто новим для того, щоб вважатися справді крутим позашляховиком. Макс стояв поруч з авто і тримав підставку під каву та крафтовий пакетом, з якого відчутно линув запах випічки.

– Ти виглядаєш просто супер, – видав він замість нормального привітання.

У його інтонації читалася абсолютно чесна радість, через яку мені миттєво стало гидко від самої себе, бо в цю секунду я прораховувала виключно те, як виглядатиме Брайан біля озера Ехо.

– Дякую за каву.

Я забрала свій стакан, залишивши його комплімент без будь-якої відповіді.

– Ти рано.

– Не хотів, щоб ти чекала, – Макс відчинив переді мною пасажирські двері. – Там ще чорничні мафіни. Знаю, що ти їх любиш.

Це вже було занадто. Ми спілкувалися трохи більше місяця, а він уже зібрав на мене ціле досьє.

– Інші вже виїхали? – я зафіксувала пасок безпеки і зробила перший ковток кави.

– Джейсон і Емілі виїдуть трохи пізніше. Елліс із Крісті, можливо, підтягнуться ще пізніше. А Брайана…

Макс завів двигун і кинув на мене швидкий погляд.

– Ми зараз заберемо по дорозі.

Моє серце зробило цілу олімпійську програму з художньої гімнастики. Мозок миттєво згенерував три факти, кожен з яких бив напрочуд точно.