Глава 16

Каміль був злий. Гнів завжди заміняв йому відсутність почуття страху і того, що він не міг пояснити. Чи було зараз місце страху або болю, або заплутаності, а може, все разом - він не знав. Він просто відчував неймовірну злість, це було межею, однією з граней його народу. Але найбільше він злився на себе, не розуміючи, як все могло так обернутися! Чому він не може впоратися з самим собою?! Як потрапив в ці заплутані мережі згубної долі? Потрібно було якомога швидше обірвати і заглушити загрозу, яка почала зароджуватися. В їхньому світі для цього немає місця! Це страшна помилка, всього лише безумство. Тому, кожен раз, коли ноги несли його до Тари, зусиллям волі він повертав назад, переконуючи себе, що буде куди мудріше не бачити дівчину. З якимось мученицьким  нетерпінням він чекав повернення на землі вольфгарів. Усередині нього горів вогонь, в цьому полум'я він намагався спалити все, що стосувалося її, але виходило навпаки - він горів в цьому вогні сам, а спогади про неї міцно в'їлися у вольфгарське серце. Це ставило його у глухий кут, кидаючи то в сказ, то у відчай. Здавалося б, вихід є - варто тільки зникнути, піти і забути, ось тільки як змусити самого себе в це повірити?

Каміль любив танцювати, особливо, коли в танці навколо нього вилися вольфгарські дівчата, вірніше раніше любив. А сьогодні, він тоскно і байдуже подумки опустився в лабіринти своєї душі, хоча продовжував рухатися і навіть посміхатися.

Помітив він її відразу ж! Поки вона стояла поруч з Алішером, похмура, як хмара, він краєчком ока спостерігав за нею. Зазвичай світло, яке раніше йшло від неї померкло, руда сіроока чайка немов готувалася до бурі.

Що ж це за пекельна сила сталевим обручем стиснула груди?

Що в цьому поганого? Всього лише танець! Для них, для інших нехай це виглядає як танець. Для нього ж було все інакше. Він мав право володіти нею, вона стала його жінкою, і кожен раз, при думці, що через древні традиції доведеться відмовитися від тієї, яка тримає в долонях його душу, в цій самій душі ставало огидно та  бридко. А що якщо дізнаються?! Що якщо це показати?! Адже він завжди жив ризиком.

 Каміль сильніше притиснув Тару до свого стегна, торкнувшись її обличчя. Це був жест спокуси і володіння, це розповідало про те, що він має види на цю дівчину. З усіх навколишніх - його укололи очі брата, які тут же спалахнули обуренням. Ось вона причина - вольфгари ніколи не допустять злиття з людьми. Доведеться відпустити, навіть відштовхнути. Він відчував, що Тара тягнеться до нього, відчував, що зараз зробить їй боляче, тому що вона, в силу своєї людської суті, завжди на все болісно реагує. Так було потрібно.

- Ти мені не рівня, Таро, ми різні і крапка. Нам потрібно попрощатися, тепер між нами буде відстань, але це навіть на краще, - сухо вимовив Каміль. Вона підняла свої очі і просто кивнула. А він в перший раз для себе зрозумів - як це, коли виникає бажання померти. Скільки ж в її очах було питань і благання! Каміль відвернувся, щоб не глянути їй услід. Краще вже підійти до Алішера і дати йому можливість висловити свої нарікання.

- Не смій більше цього робити!!! - прошипів старший брат. - Я попереджаю тебе в останній раз - не смій грати з Тарою! Вона не іграшка, яку потім можна вбити! Якщо ти скривдиш її - я сам знайду спосіб тебе покарати! Ти ж знаєш - вона одна з її народу має для нас привілей на недоторканність. Тара це табу у всіх сенсах, Камілю!

«Та вже, цікаво, якби Алішер дізнався правду, про те, що ми з Тарою кохалися, як скоро він убив би нас обох?»

***

Ставало нібито легше, коли я займала себе справою. Креслила на полотні карти таємних стежок. Тренувалася, розмахуючи мечем, щоб якнайшвидше розробити плече. З власної волі я знову стала відлюдницею. Я лікувала себе від своєї мани. Тільки кожен день я починала заново. Тому що ночами я бачила сни, де ми з Камілем були разом. І ці сни були настільки реальні, що мені вже ставало складно відрізнити - у якій же дійсності я живу насправді. Я лаяла себе, картала, катувала, за те, що сама, з власної волі, вірніше по дурості, попала в цю пастку. А серце моє постійно знаходило для мене виправдання. Боротьба з тінями вимотувала мою душу.

Я ... закохалася у вольфгара. Сама немислима і дика дурість, яка тільки могла статися з дівчиною з мого народу. Напевно, це все через те, що все своє життя, до зустрічі з вольфгарами, я жила в ув'язненні, оточена кресленнями і таємницями лабіринтів, я не звикла до палких поглядів, до пестощів, до дружньої допомоги, до хлопців . ... Мене вчили слухати свою інтуїцію, розвивали в мені особливе чуття, яке допоможе мені обчислити пастки, безпомилково вгадати напрямок, але вийшло так, що в своєму власному житті я заплуталася безповоротно. …Чи ні? Може, я тільки те й зробила, що пішла за покликом свого серця? Хто має право розпоряджатися і вважати це помилкою?! Невже я, провідник, загублю свою душу в примарних лабіринтах споруджених забобонами?!

Я впустила меч, а потім підібрала його, стискаючи ще міцніше твердою рукою.

«Я готова піти проти вітру! Я хочу боротися за своє щастя, за того, кого полюбила! Нехай я жінка, але я воїн! Я прокладу новий шлях!»

Мій батько був одним із старійшин, тому я як його пряма спадкоємиця теж мала право відвідувати збори ради старійшин. Для початку, я просто хотіла побачити Каміля.

- Таро? - Доріан не приховував свого подиву. - Займеш місце Грегора? Що ж. Сьогодні, голубиною поштою ми отримали хороші новини. Битва при Бургоні закінчилася розгромом дігонів.