Глава 12

- Добре, що ти тут. Я шукала вас, - не звертаючи уваги на його іронію, цілком серйозно промовила я, намагаючись спокійно дивитися на Каміля і не згадувати, як ці зуби впивалися в мою шию.

- А звідки ти знаєш, добре це для тебе чи погано? - блиснули чорні очі з-під таких же кучерів. 

Я невдоволено з шумом зітхнула:

- Тому що я впевнена, що ти ситий, не поранений, і судячи по твоєму піднесеному настрою, мабуть, ти непогано провів цей час. Де Алішер?

- Змінила одяг, ... вимила волосся , ... від тебе так пахне свіжістю, - зухвало мугикаючи зронив Каміль, підходячи до мене впритул, так само ігноруючи моє запитання.

- Я рада, що ти теж за чистоту та охайність. Не потрібно намагатися лякати мене своїм монстром, я тебе не боюся. Вірніше, не хочу боятися, Камілю. За цей короткий, але насичений час ми занадто багато пережили разом з тобою , - не відриваючи очей від його грайливо крокуючих пальців на мою плечу, промовила я.

- Цікаво, а що сидить всередині тебе і чекає свого часу? - тихо прошепотів він, випробовуючи мої нерви, торкаючись кінчиком свого носа моєї шиї.

- Коли воно в мені прокинеться, клянусь, ти першим побачиш його! Тому що ти дуже стараєшся вивести мене з себе! - сердито випалила я, відводячи плече. Каміль розсміявся, піднімаючи голову:

- Та що ти?! Обіцяєш? Це вже цікаво! - він посміхнувся мені прямо в обличчя, полихнув іскрами в глибоких тліючих очах. - Ти хоч зрозуміла, що саме я мав на увазі? ... Навряд чи, чайко. Адже бурю всередині можуть викликати різні почуття! Наприклад, коли пташеня стає дорослою птахою, або коли дівчина перетворюється на жінку. Ти ж не завжди будеш залишатися чайкою, - та він просто відкрито знущався наді мною! Немов над дурною наївною дівчиною!

- Куди вже мені змагатися з таким досвідченим монстром як ти! Але злитися я теж вмію, вольфгаре. Мій звір всередині мене нехай маленький і рудий, але зате він зубастий! Навіщо ти хочеш зі мною посваритися, Камілю? - напевно, я навіть більше засмутилася, ніж розлютилася на нього.

- Посваритися? Ні! Я ... - Каміль відвів очі, - Я просто хочу дізнатися яка ти Таро, - і він тут же, швидко змінив глузливий тон на стриманий, - Алішер прибуде до стін Бургоні, коли сонце стане в зеніті і буде готовий зі своїм загоном слідувати за союзниками!

- У мене є ще час, - піднявши голову, і жмурячись від сонця, пробурмотіла я собі під ніс. Сівши ну узбіччі, гострою гілочкою я старанно почала креслити з пам'яті карту прямо на землі, повністю поринувши у свої роздуми, не звертаючи більше уваги на присутність вольфгара.

- Вони найімовірніше, пішли під старим руслом. Цей шлях коротший, простіший, менше пасток, він зручніше, тому що виводить прямо до Гульміра. Чому ж вони зникли? Хіба що дігони напали на них прямо на виході. Він погано замаскований. Але є й інший шлях, старі покинуті штольні. Вже давно цим шляхом перестали пересуватися, там дуже небезпечно через скупчення  самозаймистих парів, плюс пастки і напівзавалені тунелі. Дігонам там точно нічого робити. Потрібно перевірити вхід, чи існує він до сих пір. Його задумали і видовбали прямо в усипальниці древніх правителів. Якщо я не помиляюся, вона повинна бути неподалік, не в самому Бургоні, а в центрі Кам'яного лісу, - тут я перервала свої бурмотіння і підняла очі на Каміля. - Потрібно відправитися туди до того, як збереться загін. Щоб даремно не ганяти туди сюди людей. Віднесеш мене до Кам'яного лісу?

Перебуваючи в якійсь глибокій відчуженості, Каміль не поспішаючи простягнув мені руку, продовжуючи дивитися в одну точку:

- Показуй дорогу.

Кам'яним лісом називали місце, де замість дерев з землі виросли і застигли кам'яні стовпи. Говорили, вони з'явилися тут тисячу років тому самі собою. Тут завжди було похмуро, затягнуто туманним  серпанком і незвично тихо. У центрі на узвишші стояла усипальниця, складена людською рукою з темних мерехтливих каменів.

- Вхід заріс павутинням, і товстий шар пилу на підлозі не чіпали. Тут давно нікого не було. Жахливе місце, - прошепотіла я з якимось наростаючим внутрішнім трепетом.

- А на мою думку, дуже затишне гніздечко! Ніхто не заважає, не снує туди сюди. Я б теж мріяв лежати в такому місці, - посміхаючись, зауважив Каміль, намацуючи біля входу просмолений факел. І я знову була вражена про себе цією їхньою здатністю - запалювати факели одним лише пильним поглядом. 

«Іскри у них звідти вилітають чи що? Адже у них у самих очі, ніби палаючі колодязі. І факел він запалює не для себе, а для мене, вони прекрасно бачать і в темряві»

Усередині усипальниці було страшно неприємно, стояв стійкий запах столітньої вогкості, древньої затхлості і панувала моторошна атмосфера смерті. Посередині, в один ряд стояли три масивні гробниці древніх царів, в них спочивали предки наших предків. Сліди відгомонів людського буття.

Стіни усипальниці вздовж і поперек були списані стародавніми ієрогліфами зникаючої мови. Стерши пил, я прочитала один з написів:

- «Відчувай життя в кожному своєму кроці. Тому як знай - наступний може стати останнім!» - я глянула на притихлого Каміля, який стежив за мною бічним зором. - Тут виточені вислови древніх. А ось ще: «Ми не владні над часом, лише над миттю, в якій можемо себе усвідомити», «Повертаючи на своєму шляху, не оглядайся, але пам'ятай, що ти залишив позаду». «Ті, що прийшли до гробу мого, пам'ятайте! Життя коротке! Відчувайте, поки б'ються ваші серця, а я буду чекати вас в холодній темряві!»