Глава 10

Це був Каміль. Він повз по прямовисній скелі як павук, дуже швидкий павук! Не знаю, чи гналися за нами дігони, мало не втрачаючи свідомість, я намертво вчепилася за мого рятівника, сховавши обличчя йому в плече. Незабаром Каміль пірнув в якусь щілину і стало темно.

- Таро, ти вже можеш відпустити мене, - сказав його голос. І довірившись цьому голосу я повільно відкрила очі. Тепер я вже бовталася у Каміля на грудях, і він м'яко намагався розтиснути мої руки. Я нічого не бачила навколо - лише його обличчя, з падаючими на нього смоляними локонами.

- Ти врятував мене, знову врятував, - посміхнувшись, прошепотіла я, продовжуючи притискатися до нього. - Слава небесам, за те, що вольфгари вміють так швидко пересуватися!

- Все добре. Відпусти його, Таро. Ми хочемо поглянути на тебе. Ти не поранена? - мене розчулив турботливий тон Алішера. - Випий води, тебе трясе. - Алішер швидко обмацав мене зі знанням справи. - Здається, ціла. Таро, ти біліша за сніг. Тобі пощастило, руда чайко! А ще питала навіщо Каміль! - Алішер розсміявся, по-дружньому стиснувши мене за плече. - Тепер вже точно ми будемо нести тебе! Готова продовжити шлях, двічі народжена заново?

Я слабо кивнула, впевнено вклавши руку в простягнуту долоню Каміля.

- Я в боргу перед тобою, - прошепотіла я йому на вухо.

- Прийде час, і я запитаю, не переживай, - посміхнувся він.

Каміль і без моєї допомоги дійшов до того місця, де на мене напали. З цього моменту, застережливо виставивши меча, він повільно ступав вперед, слухаючи мої вказівки. Від напруги дзвеніло у вухах, але дігонів було не видно, тільки луна доносила їхні віщання із закутків лабіринту.

- Мені здається, я знаю де вони, - задумливо пробурмотіла я. - У Овальній печері. Там багато місця. Звуки точно йдуть звідти. Можна обережно наблизитися і перевірити.

- Добре, веди.

Один з тунелів проходив вздовж Овальної печери. Ця стіна мала природні наскрізні щілини, через що сама стіна нагадувала собою решітку. Ось біля цих щілин ми і зачаїлися. Дігони дійсно зібралися тут. Їх було кілька десятків. Що впадало в очі - так це те, що вони явно підпорядковувалися якимось правилам. Не було колишнього безладного хаотичного метання. Аж надто вишколено вони розмістилися. І тут раптом, з іншого входу, дігони затягли до печери ще живих полонених. Це були люди. Воїни. Двоє. Їх підтягли до найбільшого дігона. Нещасні почали кричати і пручатися. ... Чиясь долоня навмисне затиснула мені рота. Каміль вирішив, що я можу закричати від побаченого. А тварина тим часом, витягла з себе якесь жало, і встромила його одному з полонених прямо в голову, ... немов всмоктуючи в себе його вміст. Мене трохи не знудило і потемніло в очах. ... Мимоволі, я знову знайшла притулок на грудях у Каміля, беззвучно б'ючи від жаху кулаками йому по плечах. Він стиснув мене своїми міцними руками, ніби намагаючись заспокоїти.

- Покажи нам вхід в цю прокляту печеру. Ми відіб'ємо апетит цим створінням, - слабким голосом, прошепотів Вітор. Гнів і страждання спотворило обличчя командира, готового покласти життя, але помститися. Вони всі як один стиснули мечі. - Все одно що їх більше! Це була їхня остання трапеза нашими людьми!

- О ні, це було не поїдання. Вони немов висмоктують навички, досвід , знання. Таким шляхом дігони переймають нас самих і навчаються! Ось чому вони розвиваються з такою швидкістю, - тихо вимовив Алішер. - Ось чому пропадають люди і вольфгари. Дігони з'єднують в своїх мерзенних мізках і тих і інших. Скоро вони стануть непереможні. Сюди, я впевнений, тягли і Тару. Якщо вони виконають з нею таке - вони будуть знати маршрути. І дуже скоро вони зрозуміють, що їм потрібна голова провідника!

- Досить розмов! Потрібно дати бій! - нетерпляче наполягав Вітор. - Почнемо винищувати тварин прямо зараз!

- Потрібно зробити велике коло, щоб потрапити до входу, - зауважила я.

- Навіщо витрачати стільки часу? Ми проб’ємо стіну між щілинами і ввірвемося несподівано! - заявив Каміль.

- Це вірне рішення, брате. Але ти, Таро повинна зачаїтися. Ти з нами в бій не підеш, це ризиковано. Я залишу з тобою Шона. Шон, відповідаєш за дівчину головою! - Алішер владно кивнув одному з вольфгарів.

- Що?! Ні!!! Чому ніхто не запитає в мене?! Чому ти постійно командуєш мною, вольфгаре?! Я теж вмію тримати меча, і вам потрібен кожен воїн! Ти занадто багато на себе береш, Алішере! - обурено засичала я, скриплячи від обурення зубами.

- Ні, не смій зараз зі мною сперечатися! - немов відрізав він.

- Та я дивуюся подібному ідіотизму! - опиралася я, а тим часом брови Алішера вже зімкнулися на переніссі, а очі перетворилися в дві палаючі щілини.

- Так, дай краще я все улагоджу! У мене це краще вийде, дивись, - втрутився Каміль, розводячи нас руками. - У мене вже є досвід спілкування з цією нестерпною і впертою істотою. Таро! - Каміль підняв брови і дуже мило мені посміхнувся. - Пам'ятаєш, зовсім недавно ти сказала, що в боргу переді мною? Так ось, я хочу, щоб ти відплатила мені своєю клятвою не лізти з нами в цю печеру! Я бажаю, щоб ти залишалася в безпеці. Навряд чи ти хочеш, щоб твої мізки зжерли дігони. Зрозуміла? Ти не можеш мені відмовити. Ну? - Каміль переможно посміхнувся, а я опустила плечі, відходячи в сторону.

- Гаразд, я клянусь не заходити до печери.

- Ось і здорово, розумниця ти моя. У цьому людські жінки мало відрізняються від вольфгарських - завжди можна вдарити незаперечним доказом по слабкому місцю.