Глава 9

- Ніколи вольфгари не стануть битися з нами пліч-о-пліч! Ми були одвічними ворогами! Це якась хитрість!

- Але наші розвідники, ті, з небагатьох, кому пощастило повернутися, доставляють погані новини! Дігони й справді стають небезпечнішими!

- Наше поселення добре укріплене, ми вистоїмо і без союзу з вольфгарами!

- Нажаль може бути занадто пізно! Асген, що йшов з Самсоном розповідав, що вольфгари героїчно билися, допомагаючи людям! Ми не знаємо, чи вистоїмо ми, коли на нас нападуть озброєні до зубів дігони!

- А потім вольфгари візьмуться за нас, вивчивши наші поселення?! І тоді здійсняться їхні мрії - стерти людину з поверхні землі!

Я слухала і жахалася! Адже я знала, що якщо вони не погодяться - поселення загине в будь-якому випадку! Адже навіть якщо старійшини відпустять переговірників живими - нас трохи пізніше знищать дігони. Я відчула, що теж повинна сказати своє слово. Торкнувшись спини Алішера, я обережно взяла його за руку і легенько потягнула за собою.

- Послухайте мене! Прошу вас, тихіше! - звернулася я до старших, перекрикуючи їхні голоси. - Подумайте про те, що я вам скажу! Подумайте, забувши про ображену гординю, забувши про помсту,  про зарозумілість та принципи! А подумайте про страх і біль ваших дітей, коли сюди прийдуть дігони! Я вже згадувала про свої видіння. І я знаю - вольфгари повинні стати нашими союзниками! Це Алішер. Він ватажок однієї з гілок клану і він говорить щиро!

- А це від щирості твій ватажок притягнув до наших стін озброєний загін, в якому більше сотні вольфгарів?! - вигукнув один з командирів, осудливо опалюючи мене своїм поглядом.

- Вони прийшли захистити свого ватажка, ... в разі чого. Я прошу вас, - гаряче вигукнула я. - Не дайте собі померти впертими бовдурами! Люди і вольфгари можуть ділити цей світ, якщо всі ми станемо трішки мудрішими.

- А з тобою, Таро, я навіть говорити не хочу! Якби ти не несла в собі знання досвідченого провідника - то я б давно вже віддав наказ, і ти ганебно бовталася б на шибениці! - гаркнув Доріан.

- Якби сталося так, що сотня вольфгарів напала б на Кріленд – вціліла б лише Тара. - Спокійно вимовив Алішер, обдаючи главу ради холодом. - Тому що вона особлива. Через неї мені б хотілося, щоб такі люди, як вона - жили. Тому мені й не хочеться знищувати ваше поселення. Я пропоную зробити так: давайте спробуємо укласти тимчасове триденне перемир'я, відправимо змішані загони вистежити дігонів, битися з ними і зробити висновок. Після цього ми або відкинемо цю ідею, або продовжимо союзництво. Якою буде ваша відповідь?

- Він діло каже, Доріан! - піднявся Тібор, один з членів ради.

- Я згоден, три дні нічим для нас не загрожують, - підтримав його ще один старійшина.

- Добре, зійдемося на цьому! На землях Кріленда і оточуючих його територіях вольфгарів - наступає триденне перемир'я, виключаючи набіги, сутички і провокування! - оголосив Доріан. - Завтра зберемо загін, який буде складатися з наших воїнів і вольфгарів. Відправимо його разом з провідником вистежити дігонів.

- Приймаю, - кивнув Алішер. - Ще одне. ... Тара. Вона залишиться тут за однієї умови - якщо ви дасте мені слово, що жодна волосина не впаде з її голови, а так само якщо проти її волі не буде застосована сила. В іншому випадку, про перемир'я не може бути й мови.

Доріан почервонів від обурення, ліве око у нього почало  смикатися. Було видно, що погоджується він, скриплячи серцем:

- Так і бути, Тару ніхто не чіпатиме.

- І не змусить вийти заміж! - додала я, дивлячись на нього.

Старійшина кивнув, ненавидячи мене всією своєю дрібною душею.

- Угода укладена. Тоді до завтра, - коротко кивнув Алішер, окинувши мене на прощання поглядом, ніби бажаючи переконатися, що зі мною все буде добре.

Вольфгари благополучно покинули межі Кріленда, а крілендці уникли нападу нічних примар, залишаючи собі надію на завтрашній день.

Доріан був такий злий на мене, що йому становило складність вимовити до мене хоча б слово. Задихаючись, він просто вказав мені рукою на двері, з презирством стиснувши губи, розвісивши по плечах свої червоні щоки.

Скіф зустрів мене гірким зітханням:

- Таро, ти змусила нас здорово похвилюватися. Ми з Ліндою місця собі не знаходили.

- Ти ганьбиш нас і ім'я свого батька! - невдоволено кинула похмура Лінда, - Сплутатися з вольфгарами! Гірше бути не може! Навіть якщо ти тепер захочеш заміж - з наших хлопців тебе вже ніхто не візьме!

- Ось і чудово! Прямо гора з плечей впала! Про все це судить ваше невігластво! Час і прийдешні події покажуть, чи так вже я ганьблю рід людський! І я безмірно рада, що слово «заміж» більше не будуть вимовляти в цьому будинку! - з викликом випалила я, перш ніж грюкнути дверима.

Цієї ночі у мене знову було видіння. Липке, моторошне. 

«Дігони, огидні тварюки тягнуть мене в глибоку нору. Я борюся в темряві, біжу щосили і в наступну секунду - вишу на волосині, на краю обриву. А потім, як в тумані, слабо помітні риси обличчя Каміля. Те, що це був він, я здогадалася по його шикарним кучерям». Після таких видінь, я зазвичай прокидалася мокра від поту, з гупаючим серцем і літаючими іскрами перед очима. Потрібен був час, поки до мене повернуться сили.