99. Врятувати себе (Давид)

Коли я летів на новорічну вечірку, я сприймав поїздку як шанс побачитися з дітьми. Розставити все по місцях. Усунути недомовленості між мною і Яною.

Але спілкування з нею перетворило мене на небезпечну людину. Я почувався дрейфуючою міною. Бомбою, що лишилася без запобіжника та пливе за течією. Рухається палубою хаотичним маршрутом.

Я був наче п'яний через те, що почув від Яни. Притуплені відчуття робили мене байдужим до будь-якого подразника. Я не боявся здатися грубим, неуважним до когось із гостей.

У мене було призначено кілька неформальних зустрічей по роботі. Але я їх не слухав, цих людей. Партнери щось казали, запитували. А я мовчав. Грів у руці фужер шампанського, так і не зробивши жодного ковтка за вечір.

Я не міг повірити, що після всього цього просто поїду. Просто повернуся додому. Прилечу в аеропорт, спущуся на підземну парковку, сяду в машину, приїду в котедж. Там буде все в снігу. Я його прибиратиму, розуміючи, що проведу наступні дні на самоті.

Без сім'ї. Без неї. Без них.

Я не хотів так жити.

Не міг.

На рівні рефлексів згадувалося дитинство. Яке я провів в інтернаті. Відрізаний від світу. Від нормального суспільства. Не знаючи, що таке сім'я, я просто чекав повноліття.

Щоб побудувати свій власний ідеальний світ. І жити цим маленьким світом. Захищати його від чужинців, від сторонніх. Це і була моя мрія. Колись я був найщасливішою людиною на планеті — маючи все, чого хотів, чим марив.

Тільки тепер я усвідомив, що в мене було все. Просто все. Як я міг добровільно віддати цей рай? Проміняти його на швидкоплинну розвагу.

— Даво, привіт, — пролунало крізь стіну з думок.

Я озирнувся і побачив Далілу.

Перше, що подумав — це найневдаліший збіг обставин. Тому що я хотів її прикінчити. Адже реально все почалося з цієї шльондри.

Та коли я опустив очі — побачив її сина. Вона була з Авдієм. Він дивився на мене, не ворушачись. У цих карих оченятах я бачив себе. Коли в мене не було абсолютно нічого. У чомусь ми з ним були дуже схожі. Перебували на одному рівні жаги все змінити.

Я хотів повернутися назад.

А він — чекав, поки настане майбутнє. Майбутнє, в якому в нього буде сім'я. Люди, що готові любити, незважаючи ні на що.

— Привіт, пацан, — сказав я і посміхнувся.

Опустився на коліна, щоб розкрити обійми. Авдій вчепився в мене і просто мовчав. Не видавав жодного звуку. Натурально прилип, обіймаючи за шию. Тільки тихо сопів біля вуха.

Я немов тримав себе самого.

Коли мені було п'ять.

Я дивився, як дітей забирають на новорічні канікули. За ними приїжджають бабусі, тітки, брати чи сестри. У найщасливіших були батьки, які з'являлися дуже рідко. Якраз на свята. Для мене це виглядало дивом.

Справжній живий тато.

— Я люблю тебе, дядя Давид, — прошепотів він тихенько.

І я почув, як Авдюша шморгнув носом.

— О б-боже, — скривилася його мати від роздратування. — Знову в тебе соплі. Вічно алергія. Навіть на море з ним не поїхати нормально.

Захопивши Авдія, Ліла заходилася терти його розчервонілий носик. А чорні очі дивилися на мене.

— Не очікував тебе побачити тут. Вже кого-кого. Але тебе...

Навіть глянув на всі боки, щоб зрозуміти, чи не ввижається мені. Раптом це тільки я їх бачу. Як проекцію минулого. Виню себе за незакінчені справи.

Даліла так і залишилася непокараною. А її син — він явно заслужив на краще життя. Вже точно не так. І не з такою егоїстичною матір'ю.

Але тут підійшов сам господар яхти. Жданов обійняв Далілу. І вони подарували одне одному «чмоки» привітання.

— Вітаю, Ліло. Як долетіла?

Я був у шоці від такого повороту.

— Дякую, Ром. Нормально. З твого боку було люб'язно оплатити переліт. Я в тебе в боргу.

Рома фальшиво посміхнувся.

Навіть не глянув на Авдія.

Який шию вивертав, роздивляючись незнайомця. Він навіть гадки не мав, що ця самозакохана мерзота — його біологічний батько.

— Я думаю скостити твій борг, якщо виступиш сьогодні опівночі. — Просто не вірилося після того, що сталося раніше. — Порадуєш старого друга своїм божественним голоском?

— Слухаюся, капітане.

Жданов схилився і щось нашепотів Далілі. Та озирнулася і змовницьки кивнула.

— Добре. Зрозуміла. Буде зроблено.

— Я гадав, ви ненавидите одне одного, — поставив я хвилююче запитання.

Жданов спробував узяти мене за плече і сказав:

— Що було, те залишилося в минулому, Давиде. Час перегорнути сторінку. Зробити крок у нову реальність.

— Пішов до дідька, — процідив я через зуби. Але щуряча лапа так само бруднила сорочку. — Руку прибрав.

Рома хотів було відповісти, але відволікся на лисіючого турка в лляному костюмі. Поки його дружина куштувала фрукти зі шведського столу, Жданов скористався нагодою і познайомив чоловіка з Далілою.

— Джамал, — поплескав він «жертву» по спині. — Ось та перспективна співачка, з якою я хотів вас познайомити. До вашої уваги — чудова Даліла Франко.

Поки Ліла причаровувала гостя, а Жданов прикрашав річки меду своїм власним пилом у очі... Я взяв Авдія за руку і відвів на віддалену лавку, на самісінькій кормі судна. Невелике місце для матросів.

Я посадив його, присів сам.

Тепло посміхнувся.

Мені було його щиро шкода.

— Кумедно, — видихнув я, притискаючи Авдюшу до себе.

Гладив його по плечу і спостерігав здалеку, як Даліла мало не ноги розставляє у відкриту перед турком. Як я міг не помітити цього рік тому в таких самих умовах? Невже ми всі такі сліпі, поки не обпечемося?

— Що «кумедно»?

— Твоя мама навіть не помітила, як ти зник.

— Я сьогодні вже губився, — сказав малий, ніби це норма. Я поглянув на нього. І Авдій відстовбурчив вказівний із середнім пальцем. — Два рази.

Я несхвально пихкав.

Ну от що за мати, га? Залишати дитину без нагляду на кораблі. Посеред моря.

— Я поговорю з твоєю мамою. Щоб більше так не робила.

— Вона каже, — продовжував Авдій, — що куди мені подітися. Ми на пароплаві. Я не піду далеко.