Потім була «трудотерапія». Нас змусили малювати. Я взяла синій олівець і намалювала море. Хоча я його майже не пам’ятаю — була маленька, коли нас возили батьки. Хоча не зовсім так було: я чомусь завжди окремо їздила у табір, поки вони сім’єю їздили на море. Коли я питала маму, чому я не можу поїхати з ними, вона відповідала: «Ти у нас особлива донечка, тобі треба трохи більше уваги, але ми обов’язково поїдемо разом, просто іншим разом».Це я чула кожного року. Насправді я просто дратувала батька своєю присутністю, своїм життям, а мама відчувала провину перед ним, коли ми всі були разом. Останні рази я відмовлялася їхати у табір, тому що просто не знаходила там однолітків, із якими могло бути цікаво.
Але я пам’ятаю запах солі й гарячий пісок під ногами.
Лікарка подивилася на мій малюнок і сказала: «Це символ свободи». Я всміхнулася, але всередині трохи защемило.Свобода тут звучить як щось із книжки, недосяжне та — дозволю собі сказати — смішне.
Ввечері ми сиділи в коридорі, там дозволяють нормально говорити, бо у нас у кімнаті треба розмовляти переважно шепотом. Марі розповідала, що їй сняться голоси. Я слухала й кивала, але не знала, що сказати. Вона повторила:«Ти нормальна». І мені знову стало дивно.
Перед сном я задумалася про дівчат, із якими я в палаті, про людей, із якими я сьогодні сиділа в одному колі, про те, що, можливо, наступного року я все-таки послухаю про їхні почуття, тому що я тільки зараз згадала їхні вирази обличчя — вони були веселими та доволі усміхненими. На їхньому фоні я просто токсик, єдина сиділа з похмурим обличчям, хоча з яким я маю бути обличчям, коли мої батьки ненавиджують мене?
Вечір тут тихий. Всі йдуть по ліки. Я свої випила, але досі думаю, чи вони справді мені потрібні. Мені здається, що я просто заважаю батькам. Вони здали мене сюди, бо так легше. Ненавиджу їх, як же я їх ненавиджу! Лікарів теж!Як вони можуть труїти підлітка ліками?! Я навіть не знаю, що мені дають та від чого! Хіба вони не бачать, що я здорова? Вони у змові з моїми придурковатими батьками! Ненавиджу всіх!
Я не вважаю себе божевільною чи якось не такою, але як я, дідько, маю почуватися тут, замкнутою у цих бісових стінах?
Начхати на сестер та батьків, бо найбільше мені тут не вистачає мого плеєра з моєю музикою та навушників! Ти можеш собі уявити підлітка, який не слухає музику?!
А те, що я пишу сюди — типу нотатки, — так це точно для того, щоб я таки з’їхала з глузду. До речі, а що ВОНИ потім будуть робити з моїм щоденником?
— Добрий ранок, дівчатка. Вже 7:30, пора вставати та змінювати постіль, — сказала медсестра, яка зайшла у палату.
— Роузі, що трапилося? — з занепокоєнням запитала медсестра.
— Що ви будете робити з моїм щоденником?
— А, ти через це така сердита?
— Що. Ви. Будете. З. Ним. Робити?!
— Ну-у, Роуз.. якщо бути відвертою, ми його, звісно, прочитаємо, коли ти закінчиш його писати. Це частина нашого спостереження, щоб зрозуміти, як ти почуваєшся. Але не хвилюйся: коли він закінчиться, ми дамо тобі новий щоденник. Повір, ми не проти тебе, навпаки — ми хвилюємося, щоб з тобою та іншими все було в порядку.Ваші батьки також хвилюються за вас.
— Інші також пишуть щоденники?
— Звичайно, Роуз. У кожного з вас є такий щоденник, в якому ви можете записувати думки.
— Марі, покажи свій щоденник, — наказним тоном зажадала медсестра.
Марі спантеличено почала порпатися у своїй шухляді в пошуках щоденника, і коли вона показала його, я уважно придивилася та побачила, що майже всі сторінки були пустими.
— Розгорни щоденник, будь ласка, — попросила медсестра.
Марі показала ті сторінки, які були списаними ручкою.
— Покажи решту сторінок, дорогенька, — сказала знову медсестра.
Всі в кімнаті тоді чомусь напружилися, коли Марі почала гортати сторінки, та вони були пустими, хіба що з єдиним маленьким малюнком на одній сторінці, і медсестра нічого за це не сказала.
— Ніно, покажи, будь ласка, тепер свій щоденник.
Дівчина почала дивитися у вікно, і її очі наповнювалися слізьми, я відчувала, що вона боїться.
— Ніно, покажеш чи мені самій варто взяти його?
Видно було, що дівчина активно щось пише у ньому, бо він вже майже закінчився.
— Молодець, Ніно. Гарний приклад для інших. Та скоро треба буде замінити його.
— Знаєте, як я зрозуміла, що ви брешете? — я запитала у медсестри.
— Що? Роуз? Ну і як же?
— Ви сказали, що батьки хвилюються за мене, та це повна чухня. Конкретно моїм батькам начхати на мене. Я не буду більше там нічого писати!
В цей момент я звернула увагу на Ніну, яка зараз же дивилася на мене досі своїми переляканими очима і обережно махала головою на знак незгоди зі мною.
— Ні, дівчинко, ти помиляєшся. Я принесла свіжу постіль, вона випрана та випрасувана. Ви самі застелите чи комусь допомогти?
— Ні, ваша допомога не потрібна.
— А мені потрібна… — сказала тихим голосом Ніна. — Я не вмію заправляти постіль.
Не знаю, який сьогодні день. Тут це не має значення.
Ну добре. Я знову пишу. Не тому, що хочу, а тому, що просто нема з ким говорити. Марі мовчить, Ніна постійно плаче, я знаю, що вона боїться, а медсестра вічно посміхається так, ніби їй за це платять окремо.
Може, і платять.
Учора я влаштувала істерику — ну, як вони це називають: «емоційний спалах». Вони знову намагалися змусити мене щось писати, а я жбурнула ручку у стіну. Тоді прийшов лікар. Він сказав спокійно:
— Якщо ти не хочеш писати, не треба. Просто пам’ятай, що мовчання — теж відповідь.
— На що? — спитала я.
Він не відповів.
І пішов.
І я залишилася з тишею, яка давила на вуха, як вода під водою.
Тепер, коли всі сплять, я вирішила все ж таки продовжити. Бо мені здається, що цей щоденник — єдина річ, яка справді належить мені, однаково тепер телефону в мене немає. Медсестра казала, що коли мій щоденник закінчиться — мені видадуть новий, а цей заберуть, та я вирішила, що не віддам його, адже це моя особиста річ,така сама, як і моя білизна, поки і ту не забрали! І раптом до мене дійшло, що ці слова могли означати лише одне.Я тут надовго.
#729 в Детектив/Трилер
#264 в Трилер
психіатрична лікарня, підліткові травми, психологічна напруга
Відредаговано: 17.11.2026