3

Минула перша зупинка, друга, третя. Ззовні мелькало безліч постатей. Зовсім маленькі з портфелями набекрінь та шапками в руках. Трохи вищі, а головне голосніші, і вічно посміхнені й молоді. Та найвищі, найтихіші з-поміж них, ноги яких так швидко несли їх у той бік, у який вели їх застиглі очі.

Нутром тролейбус ніяк не відрізнявся. Діти й підлітки з шумом залітали усередину і вже тоді вся машина стояла дибом, і тільки старші диву давалися з їхніх розмов. На котрійсь із зупинок цей вихор викочувався і котився далі вулицями, будучи втіленням життя тих вулиць.

Попереду з-за повороту показалася передостання зупинка. Він продовжував топити свій погляд у вікні, все шукаючи щось, що здалось би гарним, щоб за нього зачепитись на ту коротку мить. Знову гуркіт промерзлих дверей, легенький товчок коліс. Шурхіт новоприбулих, сигнал валідатора, який так нагадував крик якогось папуги, сумки і «сідайте будь ласка, дякую». Тиша.

Та ось він чує перші рядки пісні «Ой у лузі червона калина...». Текст, заучений напам’ять з перших днів, який тепер був колючим нагадуванням про те, що це досі триває. Ламаною мовою лунала та пісня. Він повернув голову, намагаючись побачити того, хто це робить, хоча і сам уже добре розумів.

Посеред машини, повз натовп повільно йшов хлопчик. Чорнобровий, темний, в пошарпаній легенькій кофтині. Його пісня лунала так дзвінко у тепер уже глибокій тиші. Одні ніяково відвертали свої голови до вікна, очі їхні ніби знову починали шукати щось. Інші спостерігали і відверто гнівались. Не зовсім відверто вони вигукували злі слова. Гидуючі посовувалися якомога далі. Деякі байдужі, на вигляд, зовсім не змінилися. Думками вони були куди далі цього видовища, яке привертало увагу все більше. Побачив серед натовпу він і більш лагідні погляди. Їхні втомлені очі і примружені повіки жаліли малого, невинного в тому, за що його так не любили. Дехто ще кидав до його пакетика копійки. А хлопчик все йшов попри них, виспівуючи свою пісню все голосніше і жвавіше, не розуміючи й не помічаючи  всього того навколо себе.

Ось він підійшов до прикутого Нього. На його обличчі являлися лише дві речі: порожні благальні очі та нечіткий, повний помилок та такий дзвінкий і веселий спів. Хлопчик дивився, а Він лише знизав плечима. Гуркіт та подих морозу. Хлопчик розвернувся і пішов, а за ним і його пісня.

Залишалася остання зупинка.