Айра саме поверталась від криниці з двома флягами води, коли підняла голову — і… застигла.
Просто посеред галявини, між розлогими тінями дерев, стояла Морана. Вимучена, з ледь помітною павутинкою пилюки на подолі темного плаща, але з незмінно прямою спиною та тим самим холодним блиском в очах.
— Ти… ти як сюди потрапила?! — видихнула Айра, ледь не впустивши фляги.
— Ногами, — сухо відповіла Морана, витираючи піт із чола.
— Тобто ти йшла пішки?! Через Вовчі трясовини? Через Переламаний брід?!
— Так, — втомлено кивнула відьма. — А ще через галявину істеричних білок, які кидались шишками, і через сонний туман, у якому я двічі обійшла одне й те саме дерево. Гарна пригода.
Айра мовчала. Потім гмикнула. Потім захихотіла. Потім розсміялась щиро, з полегшенням — бо Морана жива. Навіть якщо з розпатланим волоссям, запилена й сердита.
— Дім тебе впустив? — нарешті спитала вона, втираючи сльозу зі щоки.
— Впустив. Але з характером, — Морана зиркнула на двері, які ще мить тому трохи скрипнули, ніби образливо. — Спочатку викинув мені на голову мітлу. Потім заклинив вхід. Потім завів себе самозаспокійливою мелодією і дозволив увійти. Здається, образився, що я покинула його без попередження.
— Ого. А як ти себе почуваєш? — Айра підійшла ближче, уважно вдивляючись у її обличчя.
— Як відьма, яка три дні йшла лісом із натяком на травму гідності, — зітхнула Морана. — Але жодного розбитого ребра, жодної тріщини в мані, і навіть жодної проклятої жаби дорогою не зустріла. Я в нормі.
Ассиль, який до цього моменту дрімав на гілці поруч, ліниво зістрибнув і, витягнувшись, сів поряд із Морою.
— Ти повернулася, бо переживала? — тон Айри був м’який, але з ноткою дражливості.
— Ні, я повернулась, бо знала, що ти все зіпсуєш, — відрізала Мора, але в очах майнув вогник. — А ще — бо хтось мені винен відновлювальну мазь для стоп. Ти ж там цілителька, чи як?
Айра знову розсміялась — цього разу так, що навіть дім захитав фіранками вікон.
Магічне вогнище в будинку спалахнуло самостійно, ніби дім і справді зрадів її поверненню. Кухонна полиця безшумно висунула банку з айвовим варенням — улюбленим Мораниним. І навіть скрипучий стілець за столом наче вигнувся назустріч їй, запрошуючи відпочити.
Так, Безмовний ліс знав своїх мешканців. І хоч їм ще належало розібратись у своїй новій ролі — магія, хоч і примхлива, вже починала ткати між ними невидимі нитки довіри.
І ця історія була ще далеко не завершена.
---
Флешбек Морани
Морана стояла посеред цілительського саду, дивлячись на акуратні грядки з ромашкою, шавлією, звіробоєм… і зневажливо кривилася.
— Ти серйозно? — пробурмотіла до повітря. — Шепітні корінці, бабусині трави, і жодного чортового гібіскуса.
Вона влізла в скриню з мішечками й банками, що стояла в тіні під навісом. Перерила все. Ні тобі сушеного, ні свіжого — порожньо. Лише записка, нерівним почерком Айри:
«Гібіскус не росте в долині — лише в Безмовному лісі. Його важко знайти, але без нього не звариш зілля для внутрішніх кровотеч. Я завжди ходила до старого пня біля Глибокого озера».
Мора скрутила очі.
— Чудово. Ще й похід у темний ліс… де все шепоче й стежить за тобою. Дякую, Айро. Надійна система передачі влади: одній залишили долину, другій — проблеми.
Саме в цей момент із-за паркану вивалився поранений солдат. На його руці був глибокий поріз, перев’язаний якоюсь ганчіркою. За ним ішли ще двоє — всі бліді, змучені, але з надією в очах.
— Пані… Чули, ви тепер за цілительку… Допоможіть…
Мора стиснула кулаки. Глянула на рану — кров ще свіжа, але вже темна.
— Без гібіскуса не буде зілля. — Її голос прозвучав, як вирок. — А без зілля — або чекаєте, або вмираєте.
Солдати замовкли.
— Але я знайду його, — додала вона тихіше. — Бо навіть якщо мені тут не місце, я не залишу вас у руках бездарної долі.
Кінець флешбеку
---
Айра сиділа на веранді темного будинку відьми, загорнута у ковдру з візерунками срібного місяця. Її чашка з паруючим чаєм стояла на перилах, але вона вже п’ять хвилин не доторкалася до неї. Поруч, вгорі, на перекошеному дерев’яному дашку, ліниво лежав Ассиль. Його хвіст елегантно звисав донизу, а очі уважно слідкували за кожним рухом Айри.
— То ти серйозно? — запитала вона в порожнечу. — Гібіскус росте тільки тут. А значить… є надія на те що десь поблизу знаходиться ще кущі квітів гібіскуса, тільки треба дуже добре пошукати знайти і потім зробити зілля з неї та вилікувати поранених солдатів.
— Мя-а-ар, — протягнуто відповів Ассиль і знову вмостився з виглядом «все очевидно, дурненька».
З будинку вийшла Морана, тримаючи старовинну книгу. У світлі вечірніх вогнів її темний силует виглядав ще більш містичним — наче сама ніч узяла форму людини. Але очі були не гнівні — в них було розуміння.
— Я знайшла книгу записів про різні зілля, готуйся і бери казан в руки — сказала вона спокійно. — Якщо ти досі пам’ятаєш, як працювати з казаном.
Айра зітхнула.
— Я не впевнена, що хочу щось варити в казані, який сам собою гуде, коли його гладять проти шерсті.
— Це був жарт, — сухо зазначила Морана. — Казан не гуде. Це Ассиль, коли злий.
— Ага, добре, що він не вибухає...
Ассиль демонстративно зістрибнув з даху прямо на плече Айри, звісив хвіст їй перед носом і втупився в неї з виразом: «Хто тут вибухає, принцесо з долини?»
Айра зітхнула ще раз.
— Я серйозно. Там, у селищі, хлопець на ім’я Даян... Він врятував інших під час нападу. Але тепер лежить, і кров не зупиняється. Лікарські трави не допомагають, тільки це зілля. А гібіскус...
— ...росте в Безмовному лісі, — кивнула Мора. — І ти — єдина, кого ліс слухає тепер.
Айра подивилась на власну руку. Тінь, що падала від неї, ледь ворушилась, ніби жила окремим життям. Але ліс справді не нашкодив їй, навіть навпаки — дерева розступались, коли вона йшла.
#5523 в Фентезі
#3217 в Різне
#1118 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025