Роковий день: Обмін силами тьми і цілительства

Глава 3: Ні твій ліс, ні моя долина (продовження)

 

 

Айра саме поверталась від криниці з двома флягами води, коли підняла голову — і… застигла.

Просто посеред галявини, між розлогими тінями дерев, стояла Морана. Вимучена, з ледь помітною павутинкою пилюки на подолі темного плаща, але з незмінно прямою спиною та тим самим холодним блиском в очах.

— Ти… ти як сюди потрапила?! — видихнула Айра, ледь не впустивши фляги.

— Ногами, — сухо відповіла Морана, витираючи піт із чола. 

— Тобто ти йшла пішки?! Через Вовчі трясовини? Через Переламаний брід?!

— Так, — втомлено кивнула відьма. — А ще через галявину істеричних білок, які кидались шишками, і через сонний туман, у якому я двічі обійшла одне й те саме дерево. Гарна пригода.

Айра мовчала. Потім гмикнула. Потім захихотіла. Потім розсміялась щиро, з полегшенням — бо Морана жива. Навіть якщо з розпатланим волоссям, запилена й сердита.

— Дім тебе впустив? — нарешті спитала вона, втираючи сльозу зі щоки.

— Впустив. Але з характером, — Морана зиркнула на двері, які ще мить тому трохи скрипнули, ніби образливо. — Спочатку викинув мені на голову мітлу. Потім заклинив вхід. Потім завів себе самозаспокійливою мелодією і дозволив увійти. Здається, образився, що я покинула його без попередження.

— Ого. А як ти себе почуваєш? — Айра підійшла ближче, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Як відьма, яка три дні йшла лісом із натяком на травму гідності, — зітхнула Морана. — Але жодного розбитого ребра, жодної тріщини в мані, і навіть жодної проклятої жаби дорогою не зустріла. Я в нормі.

Ассиль, який до цього моменту дрімав на гілці поруч, ліниво зістрибнув і, витягнувшись, сів поряд із Морою.

— Ти повернулася, бо переживала? — тон Айри був м’який, але з ноткою дражливості.

— Ні, я повернулась, бо знала, що ти все зіпсуєш, — відрізала Мора, але в очах майнув вогник. — А ще — бо хтось мені винен відновлювальну мазь для стоп. Ти ж там цілителька, чи як?

Айра знову розсміялась — цього разу так, що навіть дім захитав фіранками вікон.

Магічне вогнище в будинку спалахнуло самостійно, ніби дім і справді зрадів її поверненню. Кухонна полиця безшумно висунула банку з айвовим варенням — улюбленим Мораниним. І навіть скрипучий стілець за столом наче вигнувся назустріч їй, запрошуючи відпочити.

Так, Безмовний ліс знав своїх мешканців. І хоч їм ще належало розібратись у своїй новій ролі — магія, хоч і примхлива, вже починала ткати між ними невидимі нитки довіри.

І ця історія була ще далеко не завершена.

---

Флешбек Морани

Морана стояла посеред цілительського саду, дивлячись на акуратні грядки з ромашкою, шавлією, звіробоєм… і зневажливо кривилася.

— Ти серйозно? — пробурмотіла до повітря. — Шепітні корінці, бабусині трави, і жодного чортового гібіскуса.

Вона влізла в скриню з мішечками й банками, що стояла в тіні під навісом. Перерила все. Ні тобі сушеного, ні свіжого — порожньо. Лише записка, нерівним почерком Айри:

«Гібіскус не росте в долині — лише в Безмовному лісі. Його важко знайти, але без нього не звариш зілля для внутрішніх кровотеч. Я завжди ходила до старого пня біля Глибокого озера».

Мора скрутила очі.

— Чудово. Ще й похід у темний ліс… де все шепоче й стежить за тобою. Дякую, Айро. Надійна система передачі влади: одній залишили долину, другій — проблеми.

Саме в цей момент із-за паркану вивалився поранений солдат. На його руці був глибокий поріз, перев’язаний якоюсь ганчіркою. За ним ішли ще двоє — всі бліді, змучені, але з надією в очах.

— Пані… Чули, ви тепер за цілительку… Допоможіть…

Мора стиснула кулаки. Глянула на рану — кров ще свіжа, але вже темна.

— Без гібіскуса не буде зілля. — Її голос прозвучав, як вирок. — А без зілля — або чекаєте, або вмираєте.

Солдати замовкли.

— Але я знайду його, — додала вона тихіше. — Бо навіть якщо мені тут не місце, я не залишу вас у руках бездарної долі.

Кінець флешбеку

---

Айра сиділа на веранді темного будинку відьми, загорнута у ковдру з візерунками срібного місяця. Її чашка з паруючим чаєм стояла на перилах, але вона вже п’ять хвилин не доторкалася до неї. Поруч, вгорі, на перекошеному дерев’яному дашку, ліниво лежав Ассиль. Його хвіст елегантно звисав донизу, а очі уважно слідкували за кожним рухом Айри.

— То ти серйозно? — запитала вона в порожнечу. — Гібіскус росте тільки тут. А значить… є надія на те що десь поблизу знаходиться ще кущі квітів гібіскуса, тільки треба дуже добре пошукати знайти і потім зробити зілля з неї та вилікувати поранених солдатів.
— Мя-а-ар, — протягнуто відповів Ассиль і знову вмостився з виглядом «все очевидно, дурненька».

З будинку вийшла Морана, тримаючи старовинну книгу. У світлі вечірніх вогнів її темний силует виглядав ще більш містичним — наче сама ніч узяла форму людини. Але очі були не гнівні — в них було розуміння.

— Я знайшла книгу записів про різні зілля, готуйся і бери казан в руки — сказала вона спокійно. — Якщо ти досі пам’ятаєш, як працювати з казаном.

Айра зітхнула.

— Я не впевнена, що хочу щось варити в казані, який сам собою гуде, коли його гладять проти шерсті.

— Це був жарт, — сухо зазначила Морана. — Казан не гуде. Це Ассиль, коли злий.

— Ага, добре, що він не вибухає...

Ассиль демонстративно зістрибнув з даху прямо на плече Айри, звісив хвіст їй перед носом і втупився в неї з виразом: «Хто тут вибухає, принцесо з долини?»

Айра зітхнула ще раз.

— Я серйозно. Там, у селищі, хлопець на ім’я Даян... Він врятував інших під час нападу. Але тепер лежить, і кров не зупиняється. Лікарські трави не допомагають, тільки це зілля. А гібіскус...

— ...росте в Безмовному лісі, — кивнула Мора. — І ти — єдина, кого ліс слухає тепер.

Айра подивилась на власну руку. Тінь, що падала від неї, ледь ворушилась, ніби жила окремим життям. Але ліс справді не нашкодив їй, навіть навпаки — дерева розступались, коли вона йшла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше