Птахи облітали це місце

Справа 27. Родень.

Причину не заносити до людських літописів.

— Книга Межі

Птахи облітали це місце.

Сівер побачив їх ще з човна — крячки кружляли над водою далі вниз за течією, там де Рось робила поворот перед Роднем. Тут, над мілиною, де берег виступав із очерету — нічого. Жодного птаха. Ніби кілька кроків берега просто не існували для них.

Перевізник теж помітив. Не сказав нічого, але взяв іще лівіше і пристав вище за течією.

Щойно Сівер ступив на берег, стало видно мерця.

Чоловікові було років тридцять. Простий одяг, жодної зброї, видимих ран теж не було. Обличчя зберегло дивний спокій: так не виглядають ті, хто тонув або впав із висоти. Здавалося, чоловік просто ліг і помер.

Він присів навпочіпки й оглянув руки. Долоні були чисті; під нігтями тримався річковий пісок і щось темне, схоже на сажу, хоча сажею воно не було. Сівер не торкнувся знахідки, лише запам'ятав її вигляд.

Спершу він подумав про межову воду: чоловік зайшов у ріку там, де не слід, і вийшов уже не зовсім живим. За роки служби Сівер бачив таке двічі. Та на тих тілах лишалися сліди, а тут не було нічого, що підтверджувало б цю версію.

Поруч стояли двоє місцевих — судячи з одягу, рибалки. Дивилися на Сівера з тим виразом, з яким дивляться на людину, що приїхала саме вчасно, щоб стати свідком чогось незручного.

— Знаєте його? — запитав Сівер.

— Бачили, — сказав старший. — Він учора ввечері йшов уздовж берега. Вниз за течією.

— А звідти — рукою подати до межі, — додав молодший і одразу замовк, наче сказав зайве.

Нижче за течією Рось звужувалася між двома виступами берега й темніла. Сівер ще не питав місцевих, чому вони оминають це місце, але їхні обличчя вже дали відповідь.

За стіною, на пагорбі, починалося місто: над кількома дворами здіймався дим, із вулиць долинали дитячі голоси.

— Хто тут головний? — запитав він.

— Тіун Горд, — сказав старший рибалка. — Але він зараз...

— Де його знайти?

Рибалки переглянулися.

— На торзі, — сказав молодший. — Але Вірнику, мабуть, спочатку варто зайти до...

— Спочатку тіун, — перебив Сівер.

Він перевів погляд із мерця на воду й рушив до воріт.

Три дні. Потім додому.

Так він думав іще вчора.

* * *

Тіун Горд вислухав погані новини, майже не змінивши виразу обличчя. Сіверові це сподобалося. Інші зазвичай починали пояснювати або виправдовуватися ще до того, як він устигав поставити перше запитання; тоді важливе доводилося витягати з-під зайвих слів.

Вони стояли на торзі, осторонь від рядів. Проходячи повз ряди, Сівер прислухався цважніше — стара жінка, що продавала сушену рибу, дивилася на нього з-під хустки і щось бурмотіла. Він розібрав лише одне слово: третій.

Горд слухав. Сівер говорив коротко: мрець на березі, характер смерті, пісок під нігтями, те темне.

— Хто він? — запитав Сівер, закінчивши.

— Не знаю, — сказав Горд. — Не наш.

— Перший?

Горд подивився на нього. Кивнув.

Перший. Це слово він поклав поруч із тим, яке почув на торзі.

— Прийшлий?

— Може. Останні дні до нас заїжджали різні люди. Перед обрядом завжди так.

Сівер зупинився на слові «завжди». Значить, Горд знав про обряд. Знав, що Сівер приїде. Знав, що завтра тут має відбутися щось важливе.

— Є ще щось, про що мені варто знати? — запитав він.

Горд повів щелепою й на мить опустив очі. Для стороннього це могло нічого не означати, але Сівер помітив.

— Зводець хворий, — сказав тіун. — П'ять днів. Каже, що встане. Але я не впевнений.

Тіун розумів, що означає хворий Зводець напередодні обряду. Та все одно тримався за своє «може, встане» — іншого сказати не міг або не хотів.

— Хто ще знає про хворобу?

— Я. Відунка, що його доглядає. І...

Горд замовк.

— І? — тихо сказав Сівер.

— Учора ввечері до нього хтось приходив. Я не знаю хто. Зводець не сказав.

Торг не зупинявся: жінка розкладала полотно, двоє чоловіків сперечалися про ціну на збіжжя, дитина тягнула матір до меду.

Мрець на березі. Хворий Зводець. Нічний гість без імені.

Кожна з цих трьох речей окремо могла виявитися випадковістю.

За роки служби Сівер навчився не відмахуватися від трьох випадковостей, що траплялися поспіль.

— Де живе Зводець? — запитав він.

* * *

Радко лежав на лаві, вкритий двома кожухами попри теплий вечір. Побачивши Сівера, він навіть не здивувався — тільки прикрив очі і відкрив знову, наче перевіряв, чи не привид.

— Вірник. Значить, вже знаєш.

— Про хворобу — так. Про нічного гостя — теж. Хто приходив?

Радко не поспішав із відповіддю. Погляд ковзнув до вікна й повернувся до Сівера. Було видно: він уже вирішив говорити, але ще зважував, скільки саме.

— Людина, — сказав він нарешті.

Сівер не квапив його. За вікном стояла стара яблуня, обтяжена дрібними ранніми яблуками.

— З якого боку? — запитав Сівер тихо.

Довга пауза.

— З того, — сказав Радко нарешті. — З того боку ріки.

Радко помітив, що Сівер зрозумів. Плечі трохи опустилися: принаймні називати те, про що обоє знали, не доведеться.

— Чого вона хотіла?

— Щоб я не вставав. Щоб сказався зовсім хворим.

— А натомість?

Радко знову замовк. Потім:

— Сказала, що хвороба мине сама. Якщо залишуся вдома.

— А якщо ні?

Він не відповів. Але Сівер і так зрозумів.

Надворі починало темніти. З боку ріки тягнуло холодом і тим запахом — не гниль і не залізо. Щось без назви.

— Ти встанеш на обряд? — запитав Сівер.

— А в мене є вибір?

Сівер подумав про мерця на березі. Про пісок під нігтями. Про темне, що не було сажею.

— Ні, — сказав він чесно. — Вибору немає. Але я буду поруч.

Радко закрив очі.

Сівер вийшов у двір і зупинився під яблунею. Послухав місто за спиною. Послухав ріку попереду.

Доба.

Він іще не знав, хто лежав на березі й що привело його до Роденя; не знав і того, чого хотів нічний гість та чи вистачить Радкові сил дожити до обряду й вимовити належні слова.