24. Ян. "Відсьогодні я буду тільки твоїм..."

— Кохаю… — я знов і знов повторював ці слова, притискаючи Злату до себе так, ніби вона могла вислизнути і зникнути.

Здавалось, в цю мить це був мій головний страх. Вона була потрібна мені, як повітря… Кожен дотик, кожен поцілунок ніби доводив, що ми все робимо правильно… Я ніколи не відчував подібного з Вікою, ніколи мені не зносило дах від дотиків і поцілунків з кимось, окрім Злати…

— Злато, як же сильно я скучив за тобою… — прошепотів, ведучи її до ліжка. 

 — Я так часто собі це уявляла, — прошепотіла вона, обіймаючи мене. 

— Я теж, — я торкнувся губами її губ і вже за секунду всадив її собі на коліна. — Завжди уявляв, думав, що це тільки в мріях, в минулому…

 — Я теж була впевнена, що ми ніколи більше не зустрінемось, — вона торкнулася моєї щоки. — Навіть не знаю, чому Арс вибрав саме тебе? Раптом йому щось відомо? 

— Хіба ти не збиралась його кинути? — я зазирнув їй в очі. — Навіть якщо йому відомо… Це не має нічого змінити, правда?

 — Так, — кивнула вона. — Я не хочу брехати, хочу, щоб ми нарешті були разом. Вже назавжди. 

— Кохаю тебе, — знов прошепотів я, втягуючи її в черговий поцілунок.

Вона зводила мене з розуму… Ніби й не було цих років… Мої почуття до Злати були все такими ж, якщо не більшими. Мені хотілось торкатись її, хотілось обіймати, хотілось цілувати і пестити, хотілось, щоб вона була щаслива поруч зі мною, щоб вона хотіла бути тільки зі мною…

Коли я вклав її на ліжко і почав цілувати її шию, Злата легенько застогнала, і від цього я відчув ще більше збудження. Вона вміла заводити мене з півоберта, достатньо було легенького жесту чи стогону, відчуття, що вона тремтить піді мною, що вона хоче бути саме зі мною, робило мене щасливим…

— Хочу, щоб ми завжди були разом…— прошепотів я, після чого знов поцілував її в губи, а руками почав стягувати з неї одяг. — Сьогодні і завжди…

***

— Як тепер йти туди… — зітхнув я, коли Злата вже лежала на моєму плечі розслаблена і щаслива. 

— Ти сьогодні все скажеш дружині? — запитала вона. 

— Вона буде в шоці, — відповів я. — Давай хоч в пʼятницю, щоб на роботу їй не йти наступного дня. Все ж, я б хотів, щоб це було найменш травматично… Але спати я з нею не буду, не переживай, я нікого не хочу, окрім тебе. 

— Я теж не буду займатися коханням з Арсом, — сказала Злата. — Але якось його треба підготувати, я не зможу так прямо в лоб сказати. Це буде такий удар для нього…

— Давай тоді оберемо день, наступна пʼятниця тобі підійде? — запитав я. — І одночасно зізнаємось. Якраз буде трохи більше тижня. Бо завтра ж пʼятниця.

— Так, давай зачекаємо тиждень, а потім уже будемо жити разом, — вона зазирнула мені в очі. — Я дуже хочу цього…

— Обіцяй, що не будеш спати з ним, — я зазирнув їй в очі. — Не хочу, щоб він торкався тебе… Боюсь, раптом ти передумаєш…

— Обіцяю, — прошепотіла вона. — Хочу бути тільки твоєю…

— Я теж… Відсьогодні я буду тільки твоїм, Злато…

***

Я прокинувся від того, що мені наснилась Злата, яка будила мене. Я так чітко чув її голос, що розплющуючи очі навіть подумав, що може я вчора так і не повернувся до Віки…

Але коли я все ж розплющив їх, то побачив, що Віка легенько гладить мене по голові. 

— Тобі треба вставати на роботу, — сказала вона. 

— Добре, — я зітхнув і відвів погляд. 

Відчував провину за те, що обманюю її, але й вилити все це їй зараз на голову теж був не готовий. Треба почекати пʼятниці і спокійно піти. Вона прийде в себе за вихідні і хоча б зможе працювати…

— Я приготувала твій улюблений омлет, — усміхнулась Віка. 

— Дякую, що турбуєшся про мене, — тихо сказав я. — Ти дуже хороша…

— Я люблю тебе, — сказала вона, дивлячись мені в очі. — І завжди любитиму…

— Іди сюди, — я подався вперед і обійняв її. 

Не міг дивитись їй в очі, і відповісти на її почуття теж не міг. Це коло обману вже час завершувати… Що ж, залишилось зовсім недовго…