23. Віка. Стіна між нами

— Отже, ви не скажете їй, що все знаєте? — запитала я трохи розчаровано.  Я все ж розраховувала, що він вирішить цю нашу спільну проблему. 

— Так мені її не повернути, — замислено відповів він. — Тому ні, я не стану цього робити. І вам не раджу. 

— Добре, — я зітхнула. — Може, ви й маєте рацію. У будь-якому випадку сварками точно нічого не доб’ємося. Але я боюся, що все одно не стримаюсь і видам себе…

— Давайте домовимось, що якщо нам буде дуже погано, ми можемо в будь-який момент звернутись одне до одного. Все ж, у нас одна спільна проблема, думаю, це може допомогти триматись, — припустив Арс.

— Значить, коли мені буде дуже погано, і я боятимусь, що видам себе, я тоді напишу вам, і ви промиєте мені мізки, — усміхнулась я. 

— Так і зробимо, — кивнув він. — Думаю, все має бути добре. Вони ж колись вже обрали нас, це ж було не просто так…

 — Я зараз думаю, раптом це все просто якась помилка? — я зазирнула йому в очі. — І потім виявиться, що вони просто друзі дитинства, або далекі родичі, або ще щось подібне…

— Хіба вони не цілувались при вас? — він зітхнув. 

 — Так, це я вже просто стараюся переконати себе, що це неправда, — я зітхнула.  — Як там: заперечення, гнів, компроміс, депресія і прийняття? 

— Думаю, нема сенсу вводити себе в оману. Так ви собі точно не зробите краще. Я колись намагався. воно не діє. Все одно ви будете знати правду, — відповів він. — Нам дійсно краще швидше це прийняти і почати діяти, щоб повернути їх.

 — Дякую вам за підтримку, — я взяла свою сумочку. — Мабуть, буду вже йти. Раптом Ян повернеться, а мене немає…

— Правильно, — погодився він і поклав на стіл пару купюр за нашу каву. — Тоді будемо на звʼязку…

***

Коли я приїхала додому, то якийсь час сиділа в машині і не наважувалася вийти й піднятися у квартиру. Мені було страшно, що в моїх очах Ян усе прочитає. Але ж я не могла тут сидіти увесь вечір.. Тому я зітхнула, вийшла з машини і пішла до під’їзду. 

Коли підійшла до квартири, торкнула дверну ручку, і побачила, що двері замкнені. Дістала з сумочки ключ, відчинила двері і зітхнула. В квартирі було темно. Може, Ян уже й не повернеться? 

Я ходила, намагаючись робити свої звичні рутинні справи, але постійно зупинялася, забувала, за чим ішла, чи що хотіла зараз робити, немов мій внутрішній комп’ютер спіймав вірус і постійно “зависав”. 

Десь за годину після того, як я прийшла, мені на телефон прийшло повідомлення. Я зазирнула і побачила, що писав Арсеній: 

"Злата все ще не прийшла… А ваш чоловік?"

“Його також немає.” — відповіла я. 

"Що будете робити, коли він прийде?"

“Буду вдавати, що нічого не трапилось, — написала я. — Сподіваюся, він усе-таки прийде ночувати…”

"Я теж сподіваюсь, що Злата прийде. Я дуже сильно кохаю її… Думав, що якщо вона зрадить мені ще раз, то більше не пробачу, але вона надто дорога мені…"

“О, здається, відчиняються двері, — швидко написала я. — Це Ян. До зв’язку!” 

За якусь мить я побачила Яна, який зайшов до кімнати:

— Привіт, ти не писала, що вже вдома, — сказав він. — Зазвичай пишеш. 

— Ти теж не написав, що затримуєшся, — сказала я, вдаючи, що трохи ображена. 

— Пробач, — відповів він, підходячи до мене і обіймаючи за плечі. — Я поганий чоловік…

— Щось трапилося? — я відчула, що в мене завмирає серце. Невже він зараз скаже, що вирішив покинути мене? 

— Ну, я не написав, тож вибачаюсь, — сказав Ян. — Мені шкода.

— Нічого страшного, — відповіла я. — Мабуть, мені треба було самій написати тобі. Чи подзвонити. Але я щось закрутилася й забула. 

— Ти вечеряла? — запитав він. 

— Ні, чекала тебе. 

— Тоді ходімо повечеряємо, я, правда, не дуже голодний, замовляв доставку, бо вже дуже хотів їсти на роботі, — сказав Ян. — Але посиджу з тобою за компанію. А потім можемо подивитись кіно.

 — Добре, — кивнула я. Злилася, що він з таким безневинним виглядом бреше мені. Адже ніякої доставки на роботу він не замовляв. Але, видно, наперед продумав, що мені говорити, щоб не спалитися… Брехун, я не чекала від нього такого…

Коли ми вже сиділи на кухні, я відчувала, що мені шматок не лізе до рота. Так і хотілося сказати, що знаю, де він був, і тільки думка про Арса стримувала мене. Я не хотіла його підводити. 

Потім ми пішли дивитися фільм. Я тупо витріщалась на екран, майже не помічаючи того, що там діялось. Думала про те, що буде, коли ми з Яном підемо спати. Якщо він захоче зайнятися зі мною коханням, чи зможу я вдавати, що теж хочу цього? Якщо буквально кілька годин тому він був з іншою жінкою? 

— Я ще закину посуд у посудомийку, — сказала я, коли фільм закінчився. — Буду через п’ять хвилин. 

— Добре, — відповів він. — Піду поки прийму душ перед сном. 

— О’кей, — сказала я, але проходячи повз нього, відчула аромат гелю для душу, якогось не такого, яким він завжди користувався.