Розділ 8. План втечі довжиною в тисячоліття.

• Поясе! Я згадав…
• Так-так, я вже зрозумів, що ти згадав, - перебив його Пояс. - Що ж, слухай і уявляй. Моя розповідь буде стислою, хоча на втілення задуманого пішли віки, а можливо, й тисячоліття. Там, у безмов’ї під каменем, час плине зовсім інакше. Отже…

Сталося так, що мій колишній господар - могутній маг і великий полководець Хузнар, правитель цієї долини, - був подоланий. Він поліг у битві, яка завершила довге протистояння з іншим, ще сильнішим чаклуном, чиє ім'я залишилося мені невідомим. Армія Хузнара нічим не могла зарадити своєму королю: воїни були ошелешені й скуті найпотужнішими закляттями, які обрушив на них зайда-маг.

Дві ночі й один день вирувала битва, і повітря навколо стогнало від надміру магії. Сили закінчувалися в обох, та в мить, коли терези долі завмерли в рівновазі, супротивник Хузнара завдав удару. То було прадавнє закляття, невідоме ні мені, ні моєму господарю - порятунку від нього не існувало. Грянув грім, від якого, здавалося, розкололася сама земля, і все суще поглинув сліпучий спалах білого полум’я. Коли ж свідомість повернулася до мене, я виявив, що лежу в лісі, на самому краї безмовного вигону.

Після гуркотливого бою запала приголомшлива, дзвінка тиша. Я більше не відчував Хузнара; зв'язок, що тримав нас роками, обірвався, залишивши лише холоднечу. Мить затишшя перервав тонкий, наростаючий свист, від якого завібрувало саме повітря. У чистій синяві небес народилася чорна цятка. Вона розросталася з шаленою швидкістю, за лічені секунди перетворившись на велетенський сірий валун. Брила летіла крутою дугою, наче пущена з пращі самого гірського велетня. Секунда - і вона заступила собою сонце, перетворивши день на сутінки. Кам’яна глыба гупнула згори, зминаючи траву і вкарбовуючи мене на добрий метр у липку, сиру землю.

Лежачи там, притиснутий багатотонною глибою, я чудово розумів: каміння не літає в небі саме собою. Призначення цього валуна було простим - якщо не стати моїм надгробком, то перетворитися на в’язницю на віки вічні. Це була пастка, дарунок від переможця мого господаря, того самого зайди-чаклуна. У такий витончений спосіб він вирішив назавжди сховати мене від решти світу. 

Перші роки я карався в липкому, задушливому відчаї, до останнього вірячи, що Хузнар з'явиться за мною і розтрощить цей гранітний панцир. Але час минав, і іскра надії захлинулася в пітьмі. Я усвідомив: господаря немає серед живих, і я залишився сам на сам із вічністю... Саме тоді я вирішив, що мушу вибиратися самотужки. Цілу сотню літ у болісних роздумах я шукав лазівку. Але в голову не спадало нічого путнього, і це не дивно - ситуація здавалася абсолютно безвихідною. Наді мною багатотонна брила, навколо - щільна земля. Жодної живої душі у спресованому ґрунті, якщо не рахувати пари дощових черв’яків неподалік... Черв'яки! Точно! Жива природа, її часточки та сили - принаймні ті, до яких я міг дотягнутися, - мали мені допомогти! Я вирішив працювати з тим, що було під рукою: валун, земля і дощові черв'яки. Поступово в моїй голові визріла стратегія, розбита на етапи й плани, що мали лише одну-єдину мету: пробити хід від моєї в'язниці просто на поверхню.

• Тобто, лежачи в землі під такою брилою, ти вигадав, як прорити тунель? - здивовано перебив Пітер. - Але як це можливо? У тебе ж ні рук, ні ніг немає, і ворушитися ти не можеш… Хоча я відчуваю, що ти вмієш трохи вібрувати, стискатися та розширюватися на мені, та хіба цього достатньо?
• А от спробуй сам здогадатися, мій юний друже? - з легким викликом відгукнулася Сутність. - Втім, гаразд, не мучся… Я й сам дійшов до цієї ідеї лише через сотню літ. Розумієш, Пітере, коли у твоєму розпорядженні вічність, починаєш помічати те, на що інші й уваги б не звернули.
• Так от, почав я з того, що став прислухатися до життя дощових черв’яків. Я роками вслухався в їхню метушню, аж поки не навчився відрізняти один шерех від іншого. З’ясувалося, що все спілкування цих примітивних створінь будується на терті одне об одного та об ґрунт. Тоді я почав експериментувати з вібрацією, намагаючись удати з себе щось їстівне або бодай цікаве.

Мова черв’яків, мушу сказати, не вирізняється вишуканістю - у ній заледве набереться зо три десятки сигналів. Здебільшого вони зводяться до двох нагальних питань: «Де тут попоїсти?» та «Куди ми повземо?». Ну і, звісно, пара-трійка закликущих шурхотів для продовження роду. Ось із цим мізерним репертуаром мені й довелося працювати.

• І ти хочеш сказати, що черв’яки прокопали тобі цілий тунель? Ну, це ти вже загнув! - вигукнув Пітер.
• Кажу тобі, Пітере, це був лише початок одного з етапів моєї стратегії. Безперестанку імітуючи шурхіт «їжа» та «йти сюди», я заманював їх у свої сіті. Згодом я додав до репертуару ще й шлюбні заклики - для надійності. Почергово подаючи ці сигнали, я сподівався, що крізь товщу землі вони відчують вібрацію і виявлять цікавість.

І ось, через деякий час, до мене завітав перший гість, а за ним, прокладеним слідом, потягнулися й решта. Звісно, ніякої їжі вони не знаходили і невдовзі розповзалися хто куди. Але головне було зроблено: по собі вони залишали незліченну кількість порожніх лабіринтів. Може, ти хочеш запитати, навіщо мені все це було потрібно? Хочеш, га?

Пітер збентежено знизав плечима, мовляв, гадки не маю, і Сутність із тріумфом вела далі:

• Ошукуючи та заманюючи черв’яків, я змінював структуру ґрунту - я робив його родючим.

Минули роки, і завдяки невтомній метушні черв’яків під камінь почало проникати коріння рослин. Черви підживили й розпушили щільну землю, а це саме те, що було потрібно кущам та деревам. Коріння з іще більшою силою вгризалося в ґрунт, пролізаючи під брилу з усіх боків. Червивими лазами та ходами, що лишалися від зогнілих корінців, під камінь почали проникати різноманітні комахи. У виритих лабіринтах оселилися цілі колонії жуків, мурах, гусениць та мокриць. Вони жили, їли, плодилися і вмирали прямо там. Їхні тільця ставали поживою для нових поколінь. Комашине життя під каменем завирувало й закипіло!