Розділ 1. Постріл, якого не було

Тринадцятого травня Харків був залитий таким чистим весняним сонцем, що Миколі здавалося майже непристойним бачити його за вікном.

У квартирі було тихо. Тиша не заспокоювала — вона чекала. За стіною час від часу проходили сусіди, десь унизу грюкнули двері, а з вулиці долинув автомобільний гудок. Звичайний ранок великого міста, у якому ще вчора заарештували Михайла Ялового.

Микола сидів за столом і дивився на аркуш. Кілька написаних рядків здавалися чужими. Він перечитував їх, але думав не про слова.

Яловий.

Перед очима раз по раз поставало його обличчя. Потім інші: Куліш, Курбас, Зеров, Підмогильний. Усі ще жили своїм життям, сперечалися, писали, будували плани. Та після арешту Ялового Микола вже не міг позбутися відчуття, що хтось великий та могутній поставив на кожному клеймо неминучого забуття. Наче всіх поставили в моторошну самотню чергу, де кожний стоїть перед червоними совєтськими дверима та очікує на свою трагічну долю.

Він бачив голод. Бачив села, де люди дивилися на хліб так, як дивляться на життя за секунду перед смертю. Бачив, як від колишньої впевненості залишилася оболонка, яку ще можна було носити перед іншими, але вже неможливо було обдурити самого себе.

Микола підвівся, пройшов кімнатою й зупинився біля столу.

Рука лягла на зброю.

Він не відчував урочистості. Не було й полегшення. Лише страшна втома. Гнітюча та моторошна. Наче перед ним знаходиться стіна, яку неможливо побороти, знищити чи обійти. Вона гнітила, трощила людські долі.

Микола підніс пістолет. На мить йому здалося, що сонце стало ще яскравішим. Він натиснув. Гуркіт ударив так сильно, що підлога зникла з-під ніг. Та болю не було. Замість нього прийшов холод.

Микола розплющив очі й кілька секунд не міг зрозуміти, чому лежить на землі. Над ним було темне небо. Пахло сирістю та порохом. Десь далеко прокотився глухий удар, за ним другий. Від будинку неподалік залишалася понівечена коробка з чорними вікнами.

Він підвівся на лікоть.

— Що за чортівня?

Над головою пройшов тонкий механічний звук. Микола задер голову, але побачив лише маленьку цятку, що швидко зникла в темряві.

За кілька секунд неподалік спалахнуло світло.

— Стій! — пролунав чоловічий голос. — Не рухайся.

Микола завмер. До нього наближалися двоє озброєних чоловіків у незнайомому одязі. На одному був шолом, на іншому — кепка; обидва мали на грудях спорядження, призначення якого Микола не міг визначити. Зброя в їхніх руках також виглядала дивно.

Молодший, на вигляд років тридцяти, тримав його під прицілом.

— Хто такий?

— Спершу скажіть, де я, — відповів Микола, намагаючись підвестися.

— Лежи поки що, — спокійніше промовив другий.

Микола глянув на його плече. Там був український прапор. Він дивився на синю й жовту смуги так, наче не міг усвідомити, що бачить.

— Ви... українське військо? — здивовано спитав Микола.

Чоловіки перезирнулися. З їхніх обличь стікав піт. Каска Олександра була забруднена смогом, було видно кілька вм’ятин від осколків.

— А яке ж іще? — відповів той, що був старший. — Євген. Тридцять два. Це Олександр. І тепер твоя черга. Швидше, кажи, хто ти!

Микола повільно сів, наче провокував озброєних чоловіків.

— Звати мене Микола.

— Прізвище?

— Хвильовий, — Він знову витримав досить довгу паузу.

Олександр скривився. В обставинах активних бойових дій, чути жарти цивільного населення хотілося найменше.

— Дуже смішно. Добре, бачу, що небезпеки він не становить. Забираймо його!

Євген раптом перестав усміхатися. Ім’я йому здалося напрочуд знайомим. Але згадати точно звідки, він не зміг, русня та обстріли заважали.