13)

Поверталися ми мовчки. Я обдумувала останні події й слова принца. Зрозуміло, що він щось про себе приховує, але невже це щось настільки страшне? Алекс натякнув на те, що коли я дізнаюся цю його таємницю, то можу відмовитися від нього…

І мене й досі непокоїть Флетчер. Де він? Що задумав? Коли ми побачимось, а я гадаю, що ця зустріч відбудеться скоро, а ще не знаю, як реагуватиму на мага. Напевно, все залежить від того, як він з'явиться і з якою метою: заскочить зненацька, щоб убити — буду битися до останнього. Але раптом він усе вже зрозумів чи ще зрозуміє, і тоді буде за нас, доведеться мені знову і знову зустрічатися з тим самим колючим поглядом.

А Дан… він чує і розуміє, коли я звертаюся до нього подумки! ЯК ТАКЕ МОЖЛИВО?! Це ж фантастика якась! Хто він взагалі такий? Він же розумний, а не проста тварина!

І ще й в цій грі намалювався тарлан. Звідки? Чому? Навіщо? Вживу я його ще, слава Небесам, не бачила, але у моїх снах… Це просто кошмар якийсь. Але проблема в тому, що останній раз, коли я бачила його уві сні, він подякував мені за турботу, а тарілка з рагу виявилася пустою. Отже, він — не просто вигадка моєї фантазії. Він ТУТ… В цьому світі… і десь біля мене.

І коли ми прийшли, у мене народилася нова божевільна думка, тож я одразу підбігла до Скотта з запитанням: 
— Слухай, а є таке зілля, яке змінювало б зовнішність?

Маг спочатку здивувався, а потім задумався і сказав: 
— Гм-м-м… точно сказати не можу. Хтось каже, що таке зілля є, а хтось каже, що це вигадка, — і це те, що мені потрібно було.

Коли зрозуміла, що десь неподалік блукає Флетчер із незрозуміло якими думками в голові, я була в шоці. Але також поблизу, десь аж надто близько, за нами стежить тарлан. Він був тут, у мене під носом, поки я спала. І моя божевільна думка звучить приблизно так: “ А що, як Вільям Флетчер — тарлан?! ”

І больше я ні про що інше не могла думати, поки Алекс не звернувся до мене: 
— Лотто, що ти надумала? Навіщо тобі зілля зміни зовнішності? — спитав він обережно.

— М-м-м… та так, поки що не потрібне, не зважай. То що там з клятвою крові? — я повернулася, шукаючи очима Матео. Хороший спосіб відволіктися. Маг землі почув мене і спокійно підійшов сам.

— Якщо Велика готова зберегти мені життя, я буду готовий служити їй, — моєю реакцією на його слова стала скептично піднята брова.

— Скотт, що це ще за клятва крові? Хоч розкажи мені, — звернулась я до нього. Краєм ока я побачила Дана, який вийшов з лісу, ліниво розлігся неподалік тліючого багаття і зібрався спати. Отже, вовк усе ще зі мною.

— Усе водночас дуже просто і дуже складно. Чому просто? Тому що Матео має просто порізати руку, проказати вголос обіцянку, адресовану тобі, і залишити свою кров на землі, бо це його стихія. Тобі ж потрібно сказати, що приймаєш його обіцянку, теж порізати руку і зробити так, щоб одна крапля твоєї крові потрапила в його кров на землі і ще одна — в його кров, на рану. Складність полягає в обіцянці, яку він дасть тобі. Ви обговорюєте все зараз, бо під час цієї процедури тобі не можна буде говорити, тільки те, що приймаєш обіцянку, і більше жодного слова.

— А що буде, якщо Матео порушить клятву крові? — запитала я. А що? Маю ж я знати, на що підписуюся.

— Я аж ніяк не зможу порушити таку клятву. Якщо пообіцяю не брехати — язик до брехні просто не повернеться. Пообіцяю ніколи не кидати — не зможу покинути. Тільки від одної думки мені буде погано. Спробую піти — навіть ноги не переставлю, а з тілом узагалі відбуваються жахливі речі, — відповів маг.

— Зрозуміла. Але що муситиму робити я? Я нічого не зобов'язана? Що можу пообіцяти? Невже він буде, наче раб? — це не для мене… занадто жахливо.

– Якщо ти хочеш, можеш дати клятву також, — запропонував Скотт, хмурячись, — але я не знаю, як повинна проходити клятва крові для Великої. Напевно, тобі треба залишити свою кров не на одній стихії, а на всіх.

— Навіщо тобі щось йому обіцяти? — голос Алекса був якийсь чужий, наче не його — холодний і зверхній. — Навіщо принижуватися перед тим, хто хотів тебе вбити? Або він буде корисним тобі і ми будемо впевнені, що він нас насправді не зрадить, або він буде тягарем чи видасть нас ордену.

Матео опустив очі і робив вигляд, що його тут немає.

— Наскільки я розумію, це на все життя? — запитала я. Отримавши 3 мовчазні кивки, я уже не втрималася. — Ні! Я проти! Це кошмар якийсь? Рабство відмінили і придумали щось ще гірше — клятву крові? Ні, ні, і ще раз ні! Я не збираюся мучити так людину до смерті! Дан, ти таке бачив? — обернулася я до вовка, який прокинувся від шуму, який я наробила.

Дан кивнув і продовжував дивитися на здивовано застиглу мене.

— Не міг сказати, що не бачив? Як так можна?! — і поки я продовжувала свою гнівну тираду, в Матео ледь щелепа не відпала від того, що вовк кивнув мені.

— Це… я… Ви бачили? Бачили?! Він... Він… — а майбутній “раб” почав думати, що в нього вже дах їде.

— Він! А хто ж іще, — перебила я його, бо мене це вже почало дратувати. Знову порахувала два раз до п'яти, щоб заспокоїтися і підійшла до Матео. — А хто ти? Якщо тебе не вб'є Алекс, усе своє життя ти казатимеш мені тільки правду, тож кажи її й зараз, але без клятви чи порошку правди. Бо потім, після обіцянки, я все одно запитаю, і все дізнаюся. Тож якщо зараз збрешеш, потім дуже пошкодуєш. Обирай.

Маг ще кілька секунд з недовірою подивився мені в очі, і важко видихнув: 
— Добре, я розповім… Мене звуть Матео Ґрей, я досить сильний маг землі. Я… Пам'ятаєте трійку ордену? Король Вогню Ларн, принц Вогню Томас і радник короля вампірів Екелім. Як Вільям Флетчер — права рука принца Алекса, так я — права рука принца Томаса…

Я здогадувалася, що Матео не просто маг землі. Щось пов'язувало його з орденом, бо знав він забагато про нього. Тепер варто подумати…

— Матео, ти заключив з принцом клятву крові? — запитала я, заглядаючи в його очі.

— Ні.

— Узагалі комусь давав таку ж клятву, яка зараз в дії? — до розмови долучився Скотт.