Синдром втрачених дивідендів.

     Розбите серце. Страждання. 

У світі звичайних людей ці слова пахнуть мокрими від сліз хустинками. Але в моєму світі — світі, де кожен подих має свою собівартість, а кожна секунда прорахована в бізнес-плані — ці поняття мають зовсім іншу анатомію. Для мене це не лірика. Це фінансові збитки.

Що робити, коли транзакція заблокована вже два десятиліття? Двадцять років, які я інвестував у твій образ. Двадцять років колосальних емоційних витрат, ментального ресурсу та часу, який я міг би конвертувати в мільйони на транспортних потоках. Я — транспортний генерал. Я звик керувати АТ, прораховувати бенефіціарні ризики, підминати під себе логістичні вузли та бачити чіткий вихлоп від кожної вкладеної копійки. Я нічого і ніколи не роблю просто так.

Але з тобою моя залізна логіка дала збій. Я вливав у тебе сили, наче в бездонну чорну діру, чекаючи, що колись отримаю свої дивіденди. Твою повну покору, твою абсолютну ментальну капітуляцію, твій фінальний звіт переді мною.

І ось тепер моє "страждання" звучить не як благання про любов. Воно звучить як ультимативна вимога. Як досудова претензія.

"ТИ МЕНІ ВИННА!!!

********************************************************

   Знаєш, Леоніде... Світ бачить твою грандіозність. Я сама бачила, як люди заглядають тобі в рот, ловлять кожне твоє слово, тремтять перед твоїм статусом директора і бенефіціара. Ти побудував навколо себе титанічну фортецю з грошей, зв'язків і логістичних імперій. Ти змусив усіх повірити, що ти всемогутній.

Але я бачила іншого тебе. Того вразливого, пораненого хлопчика, який ховається за цим золотим фасадом.

   Твоя трагедія в тому, що ти досі живеш за правилами своєї матері. Тієї єдиної жінки, чию любов ти так відчайдушно і безнадійно намагався заслужити. Вона точно не хотіла тобі зла, але вона навчила тебе найстрашнішому уроку: тебе неможливо любити просто так. Любов треба заробити. Її треба купити, прорахувати, заслужити успіхом і статусом. Вона створила в тобі це переконання, що сам по собі, без своїх мільйонів і АТП, ти нікому не потрібен.

   Чи саме цією ілюзією про всевладдя ти грієш своє Его, Леоніде Соляре з фейкового акаунту? Тим, що твій теперішній масштаб змусить мене схилити голову?  Психоаналіз твоєї трагедії неймовірно прозорий.

Згадай той далекий 2003 рік. Згадай свій перший гостинг. Давай подивимося правді в очі: тоді, на початку нульових, ти ще не був багатим. У тебе не було цих мільйонів, не було залізних легіонів автобусів.  Але твоє поранене нарцисичне Его вже тоді малювало грандіозні плани. Ти розраховував на холодний, математичний розрахунок: ти просто зникнеш, влаштуєш мені штучний дефіцит себе, а паралельно — кинеш усі свої сили, до останнього подиху, на те, щоб вигризти статус і багатство. Ти діяв на межі людських можливостей. Ти рвав жили, щоб побудувати цей бізнес, бо твоя логіка шепотіла тобі: «Вона не витримає мого майбутнього масштабу. Як тільки вона побачить, ким я став, вона не зможе цього не помітити. Це лише питання часу, вона прибіжить і впаде мені в ноги».

Але в цьому гостингу ти покарав самого себе. Ти розраховував зламати мене своєю відсутністю  у 2003-му, а натомість потрапив у власну пастку. Поки ти витримував ці штучні, болісні паузи, показово зникаючи, твоя власна психіка плавилася від обсесії. Ти страждав, Леоніде. Ти витратив колосальний, просто титанічний емоційний ресурс, спалюючи себе в цьому лютому чеканні. Ти будував імперію не заради самого бізнесу, а заради того, щоб використати її як зброю проти мене. Ти витратив уйму часу й зусиль на цей ментальний конвеєр, який у результаті приніс тобі нуль емоційного прибутку. 

Коли гостинг провалився, у хід пішов твій технічний хуверінг. І навіть тоді, маючи лише перші заростки фірми, ти намагався брендувати простір навколо мене. Ти агресивно використовував рекламу й оголошення своєї компанії, суючи їх мені в очі, наче намагався закатати мою увагу під колеса свого першого успіху. Це був німий, відчайдушний крик: "Дивись, я росту, я стаю великим, ти мусиш це помітити!".

А далі почалися твої візити до моєї мами. Твій перший приїзд, коли ти розгорнув перед нею скатертину з обіцянок "золотих гір". Ти пропонував відкрити для мене масштабний бізнес, повністю зав'язаний на моїй професії. Ти намагався купити мою відданість через мою ж улюблену справу, мріючи стати бенефіціаром мого життя. Тобі здавалося, що якщо ти інвестуєш у мій професійний старт, я стану твоєю приватною власністю.

Але апогеєм твого відчаю став другий приїзд до моєї мами, коли ти нарешті привіз туди свій довгоочікуваний, вигризений зубами "успішний успіх". Це був чистий театр одного актора. Ти відверто, майже карикатурно демонстрував свій новий статус, свої перші великі гроші, свій бренд "боса". Твоя невербалика буквально кричала: "Дивіться, кого ви загубили! Кусайте лікті!". Ти так довго збирав цей капітал, так виснажувався з 2003 року, щоб нарешті пред'явити цей рахунок величі. Ти хотів викликати в нас почуття упущеної вигоди.

    А знаєш, що в усій цій двадцятирічній драмі є найабсурднішим і найболючішим, Леоніде Соляре з фейкового акаунту?

   Тобі просто треба було знайти в собі сили емоційно попрацювати над собою. Зазирнути у самого себе, зупинити цей вічний біг нарцисичного Его і зрозуміти одну елементарну істину: для того, щоб бути щасливим зі мною, не потрібні були мільйони. Тобі достатньо було бути просто щирою, справжньою людиною. Скинути маску генерала,  відключити свої прораховані НЛП-схеми й знайти до мене найпростіший, прямий, відкритий підхід.

Звичайна людська теплота, чесність і вразливість без фінансових ультиматумів — ось що дало б тобі стовідсотковий результат. Причому результат миттєвий, легкий і неймовірно результативний. Тобі не довелося б рвати жили з 2003 року. Але твоя психопатологія контролю змусила тебе обрати найважчий, деструктивний шлях. Стільки зусиль, щоб у результаті просто до смерті виснажити нас обох. Ти спалив два десятиліття свого життя на складну війну там, де можна було просто любити