Розділ 1

Тьмяне світло жовтих енергозберігаючих ламп спадало на обличчя моєї дружини, кидаючи на її витончені риси тіні від залізної решітки. Я не просив цього, суддя сам вирішив дати такий запобіжний захід і тримати Аню за гратами під час судового засідання. Проте, я і не просив їх прибрати. На відміну від її матері і братів, які тричі посварились із суддею і прокурором, кидали в них зеленкою біля входу на минулому засіданні, мені не хотілось робити абсолютно нічого. Можливо десь глибоко в душі я згоден із такими методами, можливо, вона дійсно заслуговує сидіти в клітці, мов тварина, за те, що накоїла.

— Максе, усе, вирок винесли, — вщипнула мене за руку Іра, моя рідна сестра.

Вона висмикнула мене з роздумів і повернула до реальності, а точніше до маленького залу судових засідань, де моя друга половинка тільки но була засуджена за вбивство нашої спільної донечки.

— Виведіть її, — махнув рукою суддя й почав збирати свої речі.

— Що б ви всі здохли! — крикнула моя теща.

Я озирнувся, кремезний старший брат моєї сестри Дмитро, що був схожим на мавпу своїми довгими ручищами й маленькою головою, підтримуючи похилу жінку за спину, виводив її з приміщення. Ще один брат, середній, Олексій, засунувши руки до кишень, сумно опустив очі додолу й плентався позаду своїх родичів, не підводячи голови. Він був світловолосий, худорлявий і занадто схожий на мою дружину. Дарма, що між ними було кілька років різниці, мені завжди здавалось, що вони близнюки.

— Що, що відбувається? — повернувся я до Іри. — Вирок? Коли вони встигли?

Я протер очі, вони так і кортіли заплющитися назавжди, дати мені нарешті потонути в сновидіннях і ніколи не повертатися до цієї мерзенної реальності. Не пам’ятаю, коли саме я спав востаннє понад годину. Крайні кілька місяців я більше нагадував ходячий труп, ніж людину. Тому для мене вже стали буденністю такі провали в спогади й думки, наче сон наяву.

— Максе, усе. Все скінчено. Умисне вбивство, десять років, лікарі дали своє заключення, вона здорова, — Іра знов смикнула мене за руку й повернула до себе. 

Я поглянув на неї, її карі очі змусили мене на мить повернутись у дитинство. Їй було тридцять чотири, на рік молодша за мене, проте вона зовсім не змінилась за останні років п’ятнадцять. А очі, її погляд був той самий, що й  у далекі часи, коли ми грали в квача чи курили під під’їздом, ховаючись від батьків. Тонкі вуста моєї сестри витягнулись у рівну лінію, вона витерла сльозу зі щоки й обійняла мене. 

— Ти знову нічого не слухав? —  спитала вона.

Я повернувся до Ані, її клітку відчинили, і два працівника судової охорони в синій уніформі виводили її звідти. Моя дружина, моя прекрасна дружина була моїм відображенням зараз, вона мала такий самий розбитий і хворий вигляд, що і я. Її кучері були зав’язані в тугий хвіст, обличчя заплакане, втомлене, а погляд… Я не знаю, чи бачив я колись у неї такий відчужений, покинутий погляд. Вона глянула на мене й іще дужче заплакала, коли помітила, що я дивлюсь на неї. Це було, мабуть, уперше від початку суду, коли ми зустрілися поглядами. Відтоді, як я дізнався, що трапилось, то більше не розмовляв із нею і не дивився на неї. Я не давав ніяких свідчень, крім тих, що знайшов тіло своєї п’ятирічної доньки вдома у ванній. Я не свідчив проти Ані і я не свідчив на її захист. Не просив пом’якшення вироку, але й не просив жорсткішого покарання. Мені не хотілося думати про неї, не хотілося зважувати все, просто хотілося забутись, викинути ці роки, ці спогади. Але ось вона, моя друга половинка, кохання мого життя, людина, з якою я планував провести свою старість і виховати мінімум трьох дітей. Її, як дику тварину, виводять із клітки, тримаючи скутою, щоби вона нікому не нашкодила. Чи міг я не помітити за дванадцять років шлюбу, що моя дружина холоднокровна вбивця чи глибоко хвора людина? Не знаю, можливо я був осліплений.

— Нічого не розумію, — сказав я, коли ми з Ірою сиділи в її машині. 

Старенький Форд фокус прогрівався й диринчав, на вулиці було мінус десять, в авто приблизно так само, тому ми сиділи в надутих зимових куртках і ховали руки в кишені, чекаючи, поки пічка нагріє салон. 

— Вона ж увесь час казала, що зовсім нічого не пам’ятає, як комісія могла визнати її осудною?

— Значить брехала, — спокійно відповіла Іра. — Все може бути. Ти ж сам розумієш, що в нашому місті такі спеціалісти, — розвела руками вона. — Здебільшого тут, як скаже суддя, так і буде. А ти сам бачив, суддя — Микола Іванович, його всі знають. Борець проти корупції, багатодітний батько, благодійник. Він коли дізнався про обставини вбивства, що… — голос Іри на секунду зламався й вона закашлялась. — Що вона зробила з бідолашною Олею. Він ще тоді визнав її винною, розумієш? Ще коли вперше вона давала свідчення. Якби не твоя теща й не адвокат їхній, то не було б ніяких комісій медичних, усіх цих засідань, її б у перший тиждень ще на довічне закрили.

— То, ти думаєш, це вона?

Іра глянула на мене, проте я й далі дивився на білі кучугури снігу, що вкривали автівки попереду нас.

— Ти хочеш поговорити про це? Зараз?– спитала Іра, проте я промовчав. — Два місяці ти мовчав, ми майже не обговорювали нічого, хоча ти жив у мене вдома, а тепер, коли Аню вже засудили, ти хочеш мою думку спитати?

— Щось я не зрозумів, ти мене засуджуєш за те, що я горював? — тепер я теж повернувся до неї і поглянув їй у очі.

— Ні, але я рада, що ти вже готовий до цього. Просто якось дивно, що саме зараз і саме це запитання, — сказала вона.

— То що?

— Чи вважаю я, що вона винна? Я не знаю, Максе, чесно. Я бачу, яка вона розбита горем. Я знаю її стільки років, бачила, як вона любила Олю, як плекала. Аня завжди була дуже спокійна, розважлива, я не можу повірити в те, що вона це зробила. Точніше, так, вона це дійсно зробила. Але я не можу повірити в те, що це відбулось при тямі, так би мовити, розумієш? — Іра поправила пасмо волосся, яке визирало з-під шапки, і поклала руки на кермо; включивши задню передачу, вона виїхала з парковки. Колеса заскрипіли по снігу, авто кілька разів хитнулось, і ось ми вже на дорозі. — Ну, вибач за такі слова, але я не вірю, що вона в здоровому глузді зарізала свою доньку, залишила її тіло у ванній, написала тобі «не дзвони мені», поки ти був у відрядженні, і пішла до своєї мами жити на ті кілька днів. Я не вірю, що вона всі ті дні жила в здоровому глузді й приховувала від мами та братів вбивство. Вона ж… Вона ж ніяк не заховала тіло, нічого, просто все покинула й усе. Для мене… Для мене це свідчення тільки того, що вона була не в собі, як шизофренія, чи ще якась хвороба. Вони ж бувають нападають на людину загостреннями на цілі періоди, — Іра кинула на мене погляд, проте я мовчки стежив за дорогою. — Я дивилася на Ютубі про психічно хворих людей відео, ще радянське, де в них інтерв’ю беруть у лікарні якійсь. Там і шизофреніки, й олігофрени, купа діагнозів. Є люди, що з дитинства лікуються, а був чоловік, що сорок років прожив, працював на заводі, мав дружину й дітей, і раптом його накрило. Виявилося шизофренія. Відтоді він раз на рік по два місяці лежить у лікарні. Тобто, це більше схоже на правду, ніж висновок цієї комісії.