Загальне та методологічне розділення протилежностей

Незважаючи на протиріччя між діалектичною основою та безпощадною реальністю, що було видно з попереднього викладу, основний закон діалектики єдності та боротьби протилежностей так і залишається вірним та непохитним. Чому? Тому що проблема взаємного виключення основи діалектики та розглянутих вище світоглядних систем є проблемою самих протилежностей, а не діалектики у собі, тобто, необхідне доповнення до основи діалектичної системи, яке стосується саме протилежностей.

Для початку розглянемо деякі моменти погляду творця сучасної діалектичної системи Гегеля. Він бачив протилежності не тільки як ідентичні одна одній, але як байдужі одна до одної та разом з тим такі що виключають одна одну, а також визначають одна одну; вони як самостійні рефлективні визначення. «Различие вообще содержит обе свои стороны как моменты; в разности они безразлично распадаются; в противоположности, как таковой, они стороны различия, определенные лишь одна через другую, стало быть, лишь моменты; но они определены также и в самих себе, безразличные друг к другу и исключающие друг друга: они самостоятельные рефлективные определения»[17, с.55]. Таким чином, ми можемо бачити, що Гегелівський погляд не передбачає різновидності протилежностей, на них він дивиться як на одну форму буття, описує їх одними критеріями, об’єднує під одними термінами. Однак, у погляді Гегеля існує момент, на який у діалектиці не звернено належної уваги, розгляд якого та шляхи умовиводу від якого кардинально змінюють діалектичний світогляд. Це момент розгляду такої категорії протилежностей, як світло та темрява. «Свет считается вообще только положительным, а тьма – только отрицательным. Но свет в своем бесконечном распространении и в силе своей развертывающей и животворящей действенности обладает по своему существу природой абсолютной отрицательности. Напротив, тьма, как лишенное многообразия или как лоно порождения, само себя не различающее внутри себя, есть простое тождественное с собой, положительное. Ее принимают за чисто отрицательное в том смысле, что как простое отсутствие света она совершенно не существует для света, так что свет, соотносясь с ней, соотносится не с чем-то иным, а единственно лишь с самим собой, следовательно, тьма лишь исчезает перед ним. Но как известно, свет становится тусклым от темноты, и помимо этого чисто количественного изменения он претерпевает и качественное изменение: благодаря соотношению с тьмой он определяется как цвет»[17, с.62]. Як бачимо з викладеної цитати, світло насправді не є протилежністю темряви, бо темрява насправді не існує, і світло є протилежністю самому собі, тобто своїй відсутності. Гегель вбачав ці протилежності не схожими на ті, з яких він починав свій виклад про протилежності, тобто, позитивне та негативне. Справді, світло та темрява, як категорія протилежностей, не схожі на поняття позитивного та негативного, останні передбачають одна одну згідно основного закону діалектики, а серед перших вбачається якась нерівність в їх протилежних відносинах. Ця нерівність протилежностей світла та темряви передбачена самою матерією, адже не існує темряви як матерії, немає енергії, яку б темрява несла з собою, а от світло як матерія існує – це фотон, який до того ж, несе з собою певний об’єм енергії. Серед матерії такі протилежності не єдині, наприклад, звук та тиша також не передбачають рівності між собою, одне існує, інше ні, одне несе енергію, інше не має для цього основного елементу – буття. Хоча у тій же матерії ми можемо знайти протилежності, що будуть схожі на ті умоглядні протилежності, на основі яких Гегель будував основний закон діалектики, а розмірковував він, як відомо, над такими протилежностями як позитивне та негативне. Останні повністю відповідають основному закону діалектики єдності та боротьби протилежностей не тільки тому, що на них будувався закон, але й тому, що цей закон є вірним для такого типу протилежностей. Відклик реальності, у підтвердження вірності цього закону, ми бачимо вираженим в матерії серед таких протилежностей, як велике та мале, холодне та гаряче, тверде та м’яке та ще безліч інших. Якщо основний закон діалектики є вірним та через нього можливий коректний розгляд протилежностей, що мають рівні відносини між собою, та, разом з тим, ми бачимо, що цей закон може представляти нам у невірному світлі ті протилежності, між якими вбачається відмінність в їх рефлексії (самоусвідомленні) та нерівність їх відносин, приходимо до висновку, що необхідне розділення протилежностей на той та інший вид, з подальшим описом їх властивостей і відмінностей, як категорій, для коректного розгляду реальності навколо нас і форм логічного мислення.

Анрі Пуанкаре колись недвозначно написав: Наука «является коллективным творчеством и не может быть ничем иным; она как монументальное сооружение, строить которое нужно века и где каждый должен принести камень, а этот камень часто стоит ему целой жизни»[22, с.659]. Не історична дійсність підтверджує ці слова, а це Пуанкаре формулює таку думку, споглядаючи історичну дійсність розвитку науки.

Автор цієї праці ніяким чином не намагається у своїх висновках навіть допускати можливість руйнування того, що існує віки, та видовбувати камінь з монументальної споруди, що зветься наукою, якщо цей камінь стоїть вірно і має правильну форму. Навіть більше того, сподівається ствердити, в силу своїх можливостей, і без цього непохитні позиції основного закону діалектики єдності та боротьби протилежностей, доклавши свій «камінь» до наукової «твердині». На думку автора, розширений погляд на протилежності, як на сукупність різних видів, не похитне, а тільки ствердить позиції цього закону та розширить можливості діалектичного аналізу.

Звісно, усі людські висновки базуються на сформульованих вже твердженнях; у протилежному випадку, якщо не спиратися на досягнення людей попередніх часів, весь шлях їх умовиводів прийшлося б проходити знову і за такий же час, що не дало би можливості для подальшого розвитку такої складної системи, як наука. Так виглядають справи і у нашому випадку, а саме, щоб розглядати протилежності у розрізі поділу на види неодмінно необхідно відштовхуватись від Гегелівських умовиводів, однак маючи на увазі, що основою є підхід, не обмежений судженнями Гегеля, який приводить до висновків, що базуються на власному досвіді, а не до апріорних тавтологій. У основі любої наукової діяльності повинен бути закладений принцип чесності науковця, на якій ще колись наголошував Аристотель: «Платон мені товариш, але істина дорожче». Якщо хоча б допустити можливість того, що Гегель не вніс би свого вагомого вкладу до діалектики, то нам прийшлось би пройти весь його шлях умовиводів, і навіть невідомо, чи дійшли би ми до того, з чого ми тепер почали, а також невідомо, чи пішли би ми взагалі цим шляхом умовиводів.