Відношення закону єдності та боротьби протилежностей до різних форм світогляду

«Закон єдності та боротьби протилежностей вперше описав Гегель у праці «Наука логіки». У розділі про сутність Гегель сформулював його, як закон взаємопроникнення протилежностей. Він доводив, що дійсні протилежності постійно знаходяться у стані взаємопроникнення, що вони взаємозв’язані і взаємодіючі тенденції. Нерозривний взаємозв’язок і взаємопроникнення протилежностей виражається в тому, що кожна із них у ролі своєї протилежності має не просто якусь іншу, а саме свою протилежність. Так «позитивне» є самостійним, але взяте саме по собі, воно позбавлене змісту: воно неминуче мусить бути розглянуте в істотному співвідношенні із «негативним» як своїм «іншим». «Негативне» також самостійне, але, разом з тим, воно, як негативне, неминуче зумовлює своє інше, тобто «позитивне»» [5, с.214].

Розглядаючи ґрунтовно продуманий закон Гегеля про «єдність та боротьбу протилежностей», ми наштовхуємось на думку, що Гегель передбачав зло повноцінною протилежністю добра, і що добро ніяк не обійдеться без зла. Описуючи закон, Гегель користується категоріями позитивного та негативного, які дуже близько стоять до понять «добро» та «зло». Оскільки позитивне не може існувати без негативного, добро теж, по Гегелю, не може обійтись без зла як своєї протилежної сторони. Такий погляд на речі є притаманний тільки одній формі світогляду, який називається дуалізм. Як відомо, дуалізм, це не єдина філософська система, і давати йому перевагу у такій науці як філософія чи діалектика є несправедливим по відношенню до різнодумства.

Користуючись авторитетом філософського словника, прояснимо погляд на те, що називається дуалізмом. «Дуалізм (від латинського dualis – двоїстий) – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох первоначал (субстанцій) – духу і матерії, ідеального і матеріального» [13, с.155]. Дуалізм у релігії має дещо іншу форму вираження, а саме, якщо у філософії він акцентується на фізичний та раціональний світ, то тут він говорить про божество з точки зору категорій добра та зла. Чи божеству приписуються дві сторони буття, добра та зла, чи матерія розглядається, як зла та вічна протидія божеству, духу, добру – однаково усюди фігурують дві протилежності – добро та зло. Це і відрізняє, головним чином, релігійний дуалізм від філософського.

Тепер, коли ми чітко бачимо чим є дуалізм та маємо уявлення про закон єдності та боротьби протилежностей Гегеля, можна із впевненістю казати, що цей закон діалектики є повністю дуалістичним, бо властивості протилежностей описуються у ньому виключно дуалістичним шляхом умовиводів. Тобто, закон визнає логічним чи вірним тільки одну форму світогляду – дуалістичну. Прикладом для цього може слугувати той факт, що добро та зло, згідно цього закону діалектики, є протилежності, що мають «нерозривний взаємозв’язок і взаємопроникнення, яке виражається в тому, що кожна із них у ролі своєї протилежності має не просто якусь іншу, а саме свою протилежність» [5, с.214].

У сучасній діалектиці добро та зло не просто протилежності з характером єдності та боротьби між собою, але й згідно Гегеля являють собою одне і теж: «Положительное и отрицательное – это одно и то же. Выражение это принадлежит внешней рефлексии, поскольку она проводит сравнение этих двух определений. Но не следует проводить внешнее сравнение между этими определениями, равно как и между другими категориями, а их надлежит рассматривать в них же самих, то есть должно рассмотреть, в чем состоит их собственная рефлексия. Что же касается этой рефлексии, то обнаружилось, что каждое из них по существу своему имеет свою видимость в ином и даже есть полагание себя как иного»[17, с.60-61].

Таким чином, підсумовуючи вищеописане, можна стверджувати, що на сьогодні діалектика є дуалістичною «філософською наукою про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення»[13, с.138]. Звісно, це неповне визначення діалектики, але оскільки закон єдності та боротьби протилежностей вважається «стержнем», що проходить через всю структуру діалектики, дуалізм виглядає панівною формою мислення при діалектичних умовиводах.

Тепер можемо розпочати мову про відношення основного закону діалектики до різних форм світогляду. У даній роботі ми будемо розглядати ті світоглядні системи, які закон єдності та боротьби протилежностей заперечує найяскравіше – це суб’єктивний ідеалізм, філософський матеріалізм та теологія. Що ж стосується об’єктивного ідеалізму, який сповідував Гегель, цей закон не заперечує наявності істини на боці цього світогляду, але вводить у нього, в обов’язковому порядку, дуалістичний аспект.

«Суб’єктивний ідеалізм – один з основних різновидів ідеалізму, який на відміну від об’єктивного ідеалізму, при вирішенні основного питання філософії первинним, визначальним вважає індивідуальну свідомість, або її окремі елементи (відчуття, волю тощо). Виділяють емпіричний суб’єктивний ідеалізм, за яким первинними й реально існуючими є тільки відчуття, а все, що нас оточує – наслідок психічної діяльності, комплекс відчуттів (Дж. Берклі, Д. Юм, Е. Мах, неопозитивізм), і раціоналістичний суб’єктивний ідеалізм, який виходить з того, що первинним є свідомість і самосвідомість індивідів (Б. Паскаль, І. Кант, Й. Г. Фіхте, «філософія життя», екзистенціалізм)» [13, с.671]. Протиріччя суб’єктивного ідеалізму та діалектики вбачається в тому, що перше передбачає існування лише суб’єктивного пізнання, без існування об’єктивної істини, а друге – дуалістичний погляд, який передбачає існування суб’єктивного пізнання поряд з об’єктивною істиною. Як бачимо, їх протиріччя простягається навіть до взаємного виключення, тобто, до визнання іншого не більше як фантазією. 

Найбільш чітко нерівність протилежностей між собою можна побачити на прикладі філософії Фіхте, де протилежності не є рівними, а одна залежить від іншої. Розглянемо коротко, де саме у його поглядах вбачається нерівність протилежностей. «У філософії Фіхте суб’єкт – це не пасивна споглядальна істота, як у Берклі, а активне, творче первоначало. Фіхте розглядав абсолютне «Я», самосвідомість суб’єкта як чисту неперервну діяльність, внаслідок якої це «Я», суб’єкт, творить «не-Я», тобто об’єкт як свою протилежність. Із цієї діалектики «Я» і «не-Я», суб’єкта і об’єкта в межах свідомості Фіхте і конструює свою сукупність визначень «не-Я». Це «не-Я» Фіхте тлумачить як утворене і залежне від свідомості буття»[4, с.96-97]. Ми бачимо, що «Я» та «не-Я» є протилежностями, які мають не однакове співвідношення один до одного, бо «Я» творить «не-Я», а от навпаки у погляді Фіхте не відбувається, адже одну протилежність він бачить реальною та самодостатньою, іншу – утвореною та залежною від першої.