2.

— Та чорт тебе забирай! — закричав я не своїм голосом, ухопившись руками за коліно.

— Я тебе попереджав, — долинув до мене голос Бога, який незрозумілим дивом уже стояв поряд.

— Запізно ж ти попереджаєш! Я не почув!

— Але це не означає, що я не попереджав.

— Ну то говори голосніше!

— Усі ви, люди, звикли поспішати. Питання: куди й нащо? Поспішаєте отримати відповідь, зробити вибір. Поспішаєте закохатися, розлюбити, досягти, втекти, перемогти. Навіть коли вам боляче — хочете, щоб біль зник негайно.

— А хіба це погано — хотіти якнайшвидше позбутися болю?

— Ні. Погано те, що через поспіх ти не помітив дороги. Я хотів, щоб ти зупинився й побачив, куди прямуєш.

— Я тобі нагадую, що я сліпий. Ти знущаєшся з мене? — я ліг на живіт. Мені так було значно зручніше, і біль не так тиснув у ребра. Це ще добре, що я собі більше нічого не зламав.

— Я знаю. Але справа не в цьому. Ти, навіть будучи сліпим, кудись поспішаєш, не бачачи, куди повзеш! Я гадав, що коли люди втрачають слух чи зір, вони стають значно обережнішими, а ти летиш поперед батька в пекло. Ти маєш «йти» усвідомлено. Не поспішати.

— Зануда.

— Давай, давай. У тебе ще довга дорога.

Перетамувавши подих, я підвівся на ліктях і вслухався в тишу. Світало, а я ще навіть не спав. Та й не хотілося. Біль у нозі так пік, що було не до солодких снів. Тим паче попереду мене йшло незрозуміле марення, яке розважало дорогою.

Бог ішов повільно, до чогось услухаючись. Наче йому шепотіли на вухо молитви, від яких він усміхався. Мені здавалося, що він чув усіх... кожного. Ці голоси спліталися один з одним і розносилися вітром. Я на мить замислився: яка це складна робота — бути Богом! На тобі лежить відповідальність за весь цей світ... Космос, кожну краплинку та травинку! У мене навіть уяви бракувало, щоб осягнути таку могутню силу. Тут у самого немає сил повзти далі — тож я вже мовчу про те, щоб бути Богом. Я хотів поговорити про питання, які мене мучили. Поки в мене ще є така можливість. Взагалі-то, він — непогана компанія.

— Боже... скажи мені, а як з'явилася Україна? З чого все почалося? Ти ж знаєш про цей світ усе, так?

Чоловік трохи зупинився, а потім повернув направо. Я чомусь подумав, що він не хоче зі мною говорити. Він якось болісно зітхнув, наче не хотів порушувати цю тему, адже наша країна зараз горить в огні разом з іншими, але потім почав спокійним голосом:

— Іларіоне, люди часто думають, що країна народжується в той день, коли хтось проводить кордон на карті або проголошує незалежність. Але це лише мить, коли світ помічає те, що вже давно жило в серцях людей. Ваша Україна не почалася з одного дня. Вона почалася з людей. Були племена, що жили на цих землях. Минали століття. Народжувалися міста. Над Дніпром виросла могутня держава, яку люди назвали Київською Руссю. Вона залишила після себе віру, культуру й пам'ять, що пережила навіть падіння її мурів. Та історія ніколи не буває прямою дорогою. На цю землю приходили різні володарі. Одні прагнули її захистити, інші — підкорити. Змінювалися держави, прапори й кордони, але залишалося щось незмінне. Люди. Та сама їхня любов, про яку Я говорив. Любов, сильніша за будь-які шаблі, а тепер і автомати. В ті часи люди берегли свою мову навіть тоді, коли її забороняли. Співали свої пісні навіть тоді, коли було страшно. Обробляли землю навіть після найважчих років. Пам'ятали своїх предків навіть тоді, коли їм наказували забути. Але зараз... зараз я цього не відчуваю від вас... Поколінь великих гетьманів... могутної крові.

— Ти хочеш зараз нас усіх образити?! — спалахнув я. — Та ми зі шкіри вилізаємо, щоб захистити ці землі! Я втратив своїх товаришів! Сім'ю! Думаєш... легко мені з цим жити?!

Мої білі очі налилися сльозами. Я й сам забув про правило тиші в лісах. Це був справжній розпач, який пожирав мене зсередини, і Богові не було до цього жодного діла.

— Заспокойся. Твоя сім'я зі мною. Твої побратими зі мною. Я лише хотів тобі сказати, щоб ви всі звернули увагу на те, як ви боретеся. Ви заради перемоги готові брехати одне одному. Змушуєте людину робити те, чого вона не хоче. Людей почали сприймати як ресурс для держави. Так ви не здобудете перемогу... Перемогу можна здобути на полі бою й водночас програти щось всередині себе. Ви мали стати великою сім'єю... великим народом. Натомість... ви розкололися. І як ви хочете перемогти ворога? Сила вашої держави згасає… А її сила має полягати в тому, скільки людей добровільно захочуть, щоб вона жила. Якщо продовжите в такому ж напрямку, то загоните себе в землю, за яку пролито так багато невинної крові.

— То-о-о... — мій голос тремтів, як і тіло. Я почувався хлопчиськом із першого класу, якого посварили за двійку з математики. — Україна - це не тільки земля?

Бог лагідно усміхнувся:

— Землю можна завоювати, Іларіоне. Але Батьківщина народжується там, де люди люблять її настільки, що передають цю любов своїм дітям. Саме тому історія України — це не лише історія держави. Це історія людей, які століттями знову і знову відповідали на одне й те саме запитання: «Хто ми є насправді?».

Я так втомився, поки повз слідом, що захотів перевести подих та набратися сил. Намацав руками великий камінь і через силу вибрався на нього, щоб нарешті піднятися. Бог став поряд зі мною, дивлячись на мене такими яскраво-блакитними очима, що я йому навіть позаздрив. Він наче очікував від мене наступного запитання.