1.

Вступ.

Це видання є суто художнім прозовим твором. Усі події, описи, а також діалоги, викладені в книзі, є результатом творчої уяви автора та художньою вигадкою.

Твір не є документальним, історичним чи релігієзнавчим дослідженням. Наведені в тексті висловлювання персонажів не є цитуваннями реальних осіб, не претендують на автентичність, викладення офіційних догматів будь-яких конфесій, релігійних вчень чи ідеологічних концепцій.

Головна мета даного твору — осмислення через призму художньої літератури важливих суспільних та філософських тем: людського болю, віри, особистої свободи, історичного досвіду України та її майбутнього. Книга закликає до внутрішньої рефлексії, гуманізму та пошуку душевного миру.

Автор заявляє про відсутність умислу щодо образи релігійних почуттів громадян, приниження честі та гідності будь-яких осіб, розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі. Усі можливі збіги з реальними подіями, людьми чи цитатами є випадковими або використані виключно як художньо-поетична метафора.

Погляди персонажів книги можуть не збігатися з особистою позицією автора. Думки, висловлені в тексті, є елементом художнього задуму і підлягають вільній інтерпретації читачем.

* * *

Мене звати Іларіон Васильович Шеменков. Я не був пророком. Не був святим. Не був богословом. Я був лише людиною, яка ставила занадто багато запитань.

Тоді йшла Третя світова війна. Настали важкі часи. Я вже своє встиг відстріляти. І досі руки тремтять, наче у старого діда, а мені ж тільки двадцять два роки… Від вибуху снаряда я осліп. Одна біла пляма перед очима — нічого не бачу, та й край! Навіть не пригадаю, як розплющив очі. У вухах заклало свистом, голова боліла, наче навіжена, і я відчував, як моїм зблідлим обличчям стікає кров. Я вже навіть посивіти встиг. Але побратими казали, що мені навіть личить таке блискуче біле волосся, тому я цим не переймався. Батьки загинули ще на самому початку війни. Більше родичів у мене не було. Я знайшов розраду в армії. Товариші по нещастю були такими ж понівеченими, як і я. Спільна біда зближує... і роз'єднує.

Нікого в живих не лишилося... крім мене. І так, я розплющив очі. Ніч. Як я це зрозумів, будучи сліпим? Неподалік співав цвіркун. Я відчув присмак землі, перемішаної з кров'ю, просто в роті. Краще б жабу з'їв!

Я намацав руками тверду землю і спробував лягти на живіт, аж раптом моя нога ніби мовила до мене: «Стій, Іларіоне». Моє коліно було зламане. Наче по мені танком проїхали. Я закричав від болю, усвідомлюючи, що довкола, окрім мене та трупів, більше нікого немає. На полі досі відчувався присмак диму і тиша — повна відсутність подиху побратимів.

Плакати мені було ніколи. Усе вже втрачено. І виникало лише одне питання: нащо це все було потрібно? Що ми цим збиралися довести? Чого досягли?

Я не бачу, але відчуваю запах догорілих будинків і кіптяву від вибухів. Навіть гіркота в роті з'явилася. Бридкий присмак... На моїх руках — кров загиблих товаришів, яких я більше ніколи не побачу: і в прямому, і в переносному сенсі цих слів. Ворогу не зрозуміти цього болю. Якщо вони, звісно, ще не збожеволіли й зберегли хоч крихту здорового глузду в серці. Сидять собі та й дивляться збоку... На свої й наші помилки!

Я рукою намацав чиєсь тіло. Спочатку злякався й відскочив убік, не уявляючи, куди дивитися і що робити. Я чомусь звернувся до цього тіла:

— Михайле? Це ти?

У відповідь — тиша. І це справді був Михайло. Я знайшов пальцями годинник на його лівій руці. Він був лівшою. З моїх очей покотилися сльози. Михайла більше немає... Він був мені як молодший брат. Йому було лише вісімнадцять років.

Попри гіркі сльози, я намацав у лівій кишені його штанів маленький розкладний ніж. Для хоч якоїсь оборони точно знадобиться. Я розумів, що не можу просто взяти й покинути їх тут, але щоб покликати на допомогу, треба спочатку повернутися на базу чи знайти бодай когось. А як я це зроблю, дідько його забирай?! Я ж осліп! Куди мені дітися?!

Не знаючи, на що взагалі сподіватися, я поклав ніж до кишені й, попри біль у нозі... Та чорт! У мене боліло все тіло. Я ж кажу: наче по мені танками проїхалися! Як я взагалі вижив?

З цією думкою я поповз на животі... кудись. Долонями вчіплювався за зелену траву, каміння, іноді за кору дерев і якось просувався вперед. Ні про що не думав. Лише хотів повернути той ранок, коли все було добре. Бачити синій Дніпро... Я сам із Дніпра. Переїхав туди, щойно вступив до університету. Але ж... якби не одне болюче «але».

Я врізався обличчям у якесь дерево. Поспішив. Хай йому грець... Добре, що хоч в дерево. Найбільше за все боявся натрапити на ворога. Його в таких місцях було чимало. Проте, крім вітру, я нічого не чув, аж поки мене не здригнув чийсь шепіт.

Я перелякався, зупинився й скрутився калачиком, гадаючи, що мене зараз почнуть бити ногами чи... щось таке. Але нічого не сталося. Мене ніхто не чіпав. Чий це шепіт? Я ж точно щось чув! Повільно розімкнувши руки, я затамував подих і завмер. Тепер я лише прислухався. Навіть принюхався... можливо, біля мене хтось є. Але нікого. Чортівня якась! І я знову зі зламаною ногою поповз туди, куди відчувало серце.

Моїх сил вистачило тільки на якихось двадцять метрів.

— Відірвіть мені вже цю ногу, будь ласка!

Я сів і розірвав свій жакет. Перев'язав тканиною коліно. Краще б я цього не робив: тіло пройняло, мов блискавка деревину. Але трохи стало легше. Зробив вдих і видих, а потім знову почув шепіт. Тепер я вже не злякався, а ще раз нагострив вуха. Не хотів кричати: «Хто тут? Тут хтось є? Скажіть що-небудь!». Зайвий ґвалт у таких місцях, особливо вночі, просто неприпустимий. А потім раптом подумав: можливо, за мною ще хтось повзе? Чи хтось поранений і просить про допомогу?