4

Ранок шостого травня розпочався зі дзеленькання телефону. Юра потягнувся за ґаджетом. Прийшло повідомлення від Панаса: «Привіт, мій любий друже! Дозволь мені першим привітати тебе з двадцятип’ятиріччям. Знаю, що цей день не пророкує для тебе нічого хорошого, але я радий, що доля пов’язала нас, і я зміг пізнати справжню дружбу. Колись давно, я дав Ользі обітницю на крові оберігати її сина, тому я не міг залишити тебе тоді. Але за ці роки, я полюбив тебе як брата, і тепер навіть під страхом смерті не відступлюсь. Ти —  моя сім’я. Я хочу, щоб ти знав — я обов’язково знайду вихід з цієї ситуації, чого б мені це не коштувало. Бережи себе, я повернусь».

Закінчивши читати, Юра швидко набрав номер друга, але у слухавці знову лунало уже знайоме: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності».

— Повертайся швидше, мені не вистачає тебе! — прошепотів Юрій у телефон. Панас ще з дитинства став для нього найріднішою людиною на світі, він замінив йому і брата, і батька, і навіть матір. Завжди підтримував, турбувався та захищав. 

Хлопця невимовно сильно тягло до лісу,  і він почав готуватись. Хоча, як можна підготуватись до того, що ти станеш вовком — ніхто не підкаже, навіть в інтернеті не поглянеш (вовки блоги не ведуть).

Весь день Юра наче на голках сидів. Він то зривався бігти до лісу, то заспокоювався — падав на ліжко та не бажав навіть рухатись. Проте, сильний вогонь в районі серця, не давав змоги хоча б на мить забути про неминуче.

Коли телефон показав двадцяту годину, Юра уже не міг боротись з прокляттям і поспішив у дорогу. Зі собою взяв тільки подарований Панасом ніж, телефон залишив у квартирі, на останок написавши коротке повідомлення: «Іду. Надіюсь ми скоро зустрінемось, друже».

Вирішив викликати таксі, щоб не залишати свою машину у лісі.

— Чого це ти зібрався на ніч до лісу? Та й ще на святого Юрія? — причепився водій із запитаннями, коли Юра назвав місце призначення. — Саме у це свято вовкулаки виють увесь день та ніч. В них відбувається відчуження єства від вовчої зграї, що справляє в цей час свято свого опікуна Волюса.

— Що ти знаєш про вовкулак? — запитав Юра, маючи надію, що ця людина може щось йому підказати.

— Ти чого, хлопче? — засміявся чолов'яга. — Я пожартував, а ти вже повірив. Вовкулак не існує. Колись на очі попалась передача про український фольклор, так я й згадав.

—  Ясно, — буркнув хлопець. — Приїхали.

Юра вийшов з машини та попрямував до лісу, де не змовкало вовче виття. «Якщо те, що сказав таксист правда, то це моя родина плаче», — промайнуло в голові у хлопця. Він спершу вирішив зайти у хатину Панаса, усією душею сподіваючись, що зустріне там друга. Але на нього чекало розчарування — будинок пустував. Нічого не змінилось з минулих відвідин, крім білого папірця, що одиноко лежав на запиленому столі. Хлопець розгорнув та почав читати листа, що був написаний красивим знайомим почерком: «Я знав, що ти обов’язково заглянеш сюди. От і настав той момент, якого я так боявся усі двадцять п’ять років. Вибач, що не зміг вберегти. Але не час журитись за тим, що вже відбулось. Запам’ятай — я повернусь у нічну пору, коли місяць буде у повні. Чекай мене з круглим нічним світилом біля терема. Я шукаю спосіб, щоб визволити тебе, і я його знайду. Вір мені!»

— Я вірю, — прошепотів Юрій, притискаючи записку до грудей, де в цей час розгорявся сильний біль, що змушував хлопця поспішати.

Юра встромив ножа у землю та зробив через нього сальто. Тепер хлопець зрозумів, чому Панас постійно тягав його на заняття з паркуру. Друг намагався відвести прокляття від Юрія, але не виключав того, що це все ж таки станеться — всіляко підготовлював.

Після першого разу в голові зашуміло, після другого — всередині усе пекло, а після третього — кожна кісточка у тілі боліла, а шкіра чесалась.

Юра почав чухатись так, що роздирав шкіру до крові. Хлопець заволав від болю та побіг у лісову гущавину. Він біг та біг, не даючи собі зупинитись. Він хотів утекти від усього цього болю, від прокляття та, напевне, від самого себе. Зупинився лише тоді, коли біль ущух. Роззирнувшись, Юрій впізнав це місце. Хоча ніколи тут не був, але саме ця місцина приходила до нього у нічних видіннях.

—  Мамо, мамочко, де ти? — закричав він точно так, як уві сні. Проте мами ніде не було, і лише завивання вовків кружляло навкруги.

—  Мамо? —  прошепотів, коли в кущах щось заворушилось. —  Ма...

З кущів вийшла велика сіра вовчиця, голову якої ніби обрамлював вінок білої шерсті. Її червоні очі горіли люттю, а паща вишкірилась, показуючи здоровенні ікла. Хлопець уже зібрався втікати, проте його погляд упав на ноги — це вже були не ноги, а чорні великі лапи вовка.  Він не людина —  вовк.

Вовкулака ще раз глянув на вовчицю: очі не горіли люттю, вони палали любов’ю та сумом, а вискал — посмішка тварини.

— Мамо? — несміливо запитав Юра, і тільки тепер почув, що з його пащі вирвались зовсім не людські слова.

— Це я, синку! — у відповідь завила вовчиця, підбігла до сина та почала пеститись біля нього, не стримуючи сліз. — Прости нас.

За кущів виглянули інші сірі вовки —  двадцять одна особина. «Родичі», — зрозумів хлопець. — «Вони усі були людьми».

 З поміж них відрізнявся один — сірий вовк з білим на голові.

— Батьку?

Старий вовк промовчав, лише встромив свою морду у густу чорну шерсть сина, а з його червоних очей потекла одинока сльоза.