1

— Юра, ти як? — штурхан від друга вивів хлопця з роздумів.

— Ти чого?! — буркнув Юрій, потираючи плече та повертаючись у реальність. Останнім часом він сам не свій. В серці засіли дивні передчуття, а дитячі кошмари ще з більшою силою порушують сон. 

— Я вже хвилину тебе гукаю, а ти мене не чуєш, — найкращий друг дитинства пильно вдивлявся в затуманенні хвилюванням очі Юрія. — Ти ж знаєш, що можеш усе мені розповісти.

Знав, що може. Панас — друг, з яким вони топтали стежину життя пліч-о-пліч від самих пелюшок. Друг, єдиний друг, що, попри усю дивакуватість Юрія, завжди був поряд, підтримував та навіть захищав.

— Усе добре, — відмахнувся молодий чоловік. А що розповісти, якщо він сам не розумів нічого.

— Пішли розвіємось. Я з такими дівчатками познайомився, — підморгнув Панас і потяг друга за собою. Русявий красень завжди мав веселий, навіть інколи дитячий, характер, хоча його карі очі висвітлювали столітню мудрість. — Дівчата, познайомтесь — мій друг Юрій Вовк, — інтонаційно наголосивши слово «Вовк», але дещо згадавши, запнувся.

Як же ненавидів Юра свою фамілію, яку дали йому в дитячому будинку. А все через шоколадний колір очей з червоним відтінком та волосяний покрив вздовж хребта, що нагадувало шерсть лісової тварини. Скільки він потерпав із-за своєї вади від інших вихованців дитячого будинку, один Бог знає, а ще Панас, який постійно заступався за нього, вважаючи Юрія не виродком, а — винятковим. Вовк — благородна тварина, і, можливо, в іншій ситуації хлопець пишався таким мужнім прізвищем, але… Але усі його дитячі (і не тільки) кошмари наскрізь пронизані цими хижаками.

— Вовк?! Ррррр, — грайливо проричала одна з дівчат. Це мало розсмішити хлопця, натомість —  страх промайнув в його очах.

—  Мамо, мамочко, де ти? — кричав маленький хлопчик, стоячи посеред густого лісу. Проте мами ніде не було, і лише завивання вовків кружляло навкруги.

—  Мамо? —  прошепотів малюк, коли в кущах щось заворушилось. —  Ма...

З кущів вийшла велика сіра вовчиця, голову якої ніби обрамлював вінок білої шерсті. Її червоні очі горіли люттю, а паща вишкірилась, показуючи здоровенні ікла. Звір швидкою ходою наближався до маленького Юри...

Молодий чоловік тряснув головою, проганяючи марево, яке щоночі роздирало його. А зараз мало нахабність потривожити й так важке серце Юрія вдень.

Погляд хлопця впав на вітрину кав’ярні. Там, у дзеркальній поверхні він бачив себе, але не впізнавав: райдужка очей набула червоного кольору, волосся на голові стало дибки, а пальці вп’ялись у край  стола так, що кістки побіліли.

—  Друже, що з тобою? —  стурбовано поставив руку на плече товариша Панас.

—  Нічого! Відстань! —  закричав хлопець, штовхнувши друга, що той ледь втримався на ногах.

Юра підхопився, та швидко побіг до машини. Гул двигуна завжди заспокоював хлопця. Коли йому було важко, Юрій дозволяв дорозі вести його, а сам поринав у роздуми. Так і сьогодні, в голові роїлось тисячі думок: «Що це було? Що  відбувається? Звідки взялась така неприкрита лють?»  В ньому ніколи не було стільки агресії, а зараз... Уже кілька місяців молодий чоловік відчував страх, тривогу та відчай. Тіло ломило, душа плакала, а самому хотілось вити.

Можливо, це страх невідомого — страх перед майбутнім? Через три дні йому виповниться двадцять п’ять. Ще з дитинства парубок вважав, що ця цифра переломний момент у житті кожної людини.

В роздумах Юра і не помітив, що виїхав за місто. Він зовсім не знав дороги,  здавалось,  підсвідомість, або ж якась невидима сила вела хлопця.

Перед Юрієм повстав ліс (чи точніше — Юрій повстав перед таємничим старим лісом.)

Ніколи він ще не був тут (крім того дня, немовлятком, коли його покинула мати, та знайшов місцевий єгер), але завжди він бачив це місце у своїх снах, у своїх страшних снах.

Юра боявся заходити в ліс, але ноги самі його несли. Ліс буяв красою: чисте повітря, пташки співають, пурхають метелики, крізь розлоге гілля дерев пробивається яскраве сонце. Та враз всі звуки втихли, навіть сонце поблякло.  Чиясь кістлява рука схопила хлопця за зап’ястя. Це була потворна стара з чорними гнилими зубами, сивим рідким волоссям та бурштиновим кольором очей. Її тіло тряслось від немочі, але хватка була сильна.

—  Дитя гріха. І тебе не омине моє прокляття! —  її старечий сміх різав вуха, але він враз втих, коли пролунало виття одинокого вовка. До нього приєднався ще один, і ще, і ще... Допоки вий десятків вовків не заполонив ліс. Завивання ставало все сильніше і сильніше. Юра зрозумів —  хижаки наближаються. Від страху він і не помітив, що стара зникла. Виття проходило по всьому його тілу, ворушило кожну клітинку —  хлопця почало трясти. Та інстинкт самозбереження сильніший за страх —  Юра зміг опанувати себе та помчав до машини. Застрибнувши в салон, він швидко вдавив педаль газу в підлогу. Бажання зупинитись, побачити, що там, охоплювало його, проте страх гнав уперед, не дозволяючи навіть оглянутись. Тому й хлопець не помітив двох сірих вовків з білою відміткою на голові, що намагались наздогнати авто.

Уже на під’їзді до міста Юрій помітив BMW Панаса, що на повній швидкості гналась назустріч. Срібляста «беха» різко розвернулась, стаючи поперек дороги так, що Юра на своїй Audi ледь не протаранив друга.  Панас вискочив з машини та миттю опинився біля дверей водія Audi. Юра тільки двері встиг відкрити, як Панас схопив його за барки та виволік на обочину.

—  Де ти був? —  рявкнув. В карих очах Панаса горів вогонь. Він тряс парубка з незримою силою.

Така дивна поведінка друга нервувала Юру, і він готувався кинутись на Панаса, але не міг поворухнутись. Щось тримало його — Панас тримав його.

—  Відпусти, —  простогнав знесилений чоловік.

—  Де ти був? —  повторив своє запитання, послаблюючи хватку.

—  У лісі. Там була жінка, вона…

Але Панас не дослухав, він упав на землю, прикриваючи голову руками. З його грудей вирвався стогін, а з очей полились сльози.