Глава 5

Стійко прийняти неминуче??? Про що він таке торочив, побий його грім?!!

Я зненавиділа Теодора Орлама ще сильніше, коли краще розглянула загиджену стайню, в якій, можливо, не прибирали три тижні, а може й більше. О, нехай на нього впаде уся лють багатоликого! Я не заслуговувала на таке, і я ніяк не могла второпати за що!? Йому подобається знущатися або він випробовує мене? Питання «за що?» і «навіщо?» не давали мені спокою, займаючи усі мої думки, розпираючи гнівом, ще трохи й мене могло порвати на шматки.

З якого боку не візьмись - це страшенно важка праця, не для жіночих рук. Як, до речі, і відра з водою тягати. І як би не ставилися до мене у маєтку дядечка - перевертати та згрібати гній мене не змушували ніколи. Лише будучи жорстоким по природі, можна відправити дівчину вигрібати купи кінського лайна. ...

 Образа, злість, а потім у мене влучила блискавична думка. Мені потрібно бігти із замку Горлам якомога швидше! Не збираюся терпіти цю несправедливість та його примхи! Краще у лісові хащі, краще жебракувати, але знущатися над собою не дозволю!

Я навіть не доторкнулася до вил, які припадали пилом у кутку!

І приймати свою долю з безглуздими покараннями теж не збиралася. Я вже бачила себе, як я мчу звідти щодуху. Стати господинею Горламу та майбутньою графинею було уготовано моїй бідній кузині, але її долю я вже ніяк не могла змінити, адже цій дурепі припав до смаку знатний наречений. І нехай від мене позбавилися родичі, запхнувши служницею до шаленого графа, я цілком можу взяти своє життя у свої руки та подбати про себе самостійно. Так, без кола, без двора, без засобів до існування, відкинута знатним товариством королівства Самарсет, але я не рабиня, я не належу нікому, лише собі.

Значить, вирішено.

Не можна виходити у двір після заходу сонця? Серйозно? Суворі правила? Гм, навіть компанія диких тварин мені тепер зрозуміліша та приємніша. Та й коня я можу осідлати на раз-два! 

Прихопивши широкий плащ конюха й скочивши у сідло - я погнала свою рябу кобилу у бік лісу, маючи намір зрізати шлях, минаючи ворота та виїхати на дорогу у декількох милях від володінь графа Орлама.

Безстрашною мене назвати ніяк не можна, а ось безрозсудною легко. Ніч не лякала, як, власне, і лісові створіння. Більше я побоювалася невідомості, ось ці думки й перемішалися у мені разом із захопленням свободою та гострим присмаком пригоди. Тріск зламаних під копитами гілок розполохав усю звірину. Але коли бездоріжжя хащі змінила поросла травою стежка - мене почали мучити сумніви. Все-таки це не та дорога, на яку я так розраховувала потрапити. Хоча стежка теж кудись веде. ... Головне подалі від земель моторошно-зарозумілого графа. 

Здавалося, навіть ніч дивиться на мене його чорними очима, зітхаючи холодом. Отак, петляючи між деревами, до уторованого шляху я так і не потрапила. Місяць, який часто ховався за хмарами не дозволяв мені розгледіти чи є на стежці ще сліди копит або людей. А ближче до світанку впав густий туман, та такий що навіть морду своєї кобили я з трудом могла розгледіти, довелося уповільнити крок, уважніше придивляючись втомленими очима у білі лахміття, що клубочилися навкруги.

... Вони вискочили несподівано, спритно підхопивши мою коняку під вуздечку. Троє здоровенних бородатих чоловіків, судячи з їхнього одягу - розбійники низького штибу. Доля дійсно за щось зла на мене.

- Приїхали, дамочко. Злазимо! Думав, ніч взагалі даремно просиділи, а тут трохи все ж таки пощастило.

Пришпоривши кобилу, різко вдаривши її у боки, я зробила відчайдушну спробу вирватися. Бідна тварина смикнула за собою одного з розбійників, другий кинувся йому на допомогу і разом їм вдалося стримати мою хоробру кобилку, і ось тоді третій селюк безцеремонно стягнув мене та кинув на землю, злобно пнувши ногою в живіт.

- Будеш мені ще тут виробляти, паскудна дівко!

Хрипко скрикнувши від болю, я вперше у житті зрозуміла, що таке справжній жах, так-так, тому що усі минулі страхи та хвилювання у порівнянні з реальним станом справ були порожнім дзвоном. Не секрет, що трапляється з тими, хто потрапляє до  рук розбійників. Від них, звичайно ж, можна було відкупитися, купити собі проїзд, але відкуповуватися у мене не було чим.

- Не псуй товар, Добсе, - пробурчав один з них, на любителя бити жінок. - Вдень розглянемо її краще. Але в будь-якому випадку, урюки заплатять нам за неї золотом. Вони наших баб люблять, м'якеньких та солодких.

Я зробила ще одну відважну спробу втекти, але мені вдалося відбігти лише на десяток кроків, поки мене знову не повалили на землю, безжально стягнувши руки за спиною колючою мотузкою, при цьому брудно лаючись.

- Прудка тварюко! Притримай сили, красунечко, вони тобі ще знадобляться, - скручуючи мене, примовляв розбійник, потворно посміюючись.

- Ах, ви гнилі виродки! Шакали продажні! Вам це так просто не минеться! - звиваючись, шипіла я. - Нехай будуть прокляті ваші душі!

- Краще заткни свою пащу. На наші голови вже стільки прокльонів вивернули, що й половина збутися не встигне. Не надривайся так. Є золото - плати та проїжджай, немає золота - вибачай. А у тебе по всьому навіть дрібняка за пазухою немає, вочевидь втекла похапцем, - мужики дружно заіржали. - Нічого, ми тебе трохи краще влаштуємо.

Схопивши мене наче лантух, вони скочили на коней і погнали, пірнаючи у туман, по тільки їм відомій дорозі. Але тряски я не відчувала - зсередини мене трясло іншим тремтінням. Немає гіршої долі, ніж бути проданою у рабство урюкам, дикунам кочівникам, які вклоняються своїм звірячим богам. Ті хто потрапив до урюків зазвичай молять про смерть, але смерть останнє, що ті їм дарують.