Ну ось я і стою біля його будинку. Усміхаюсь в солодкому передчутті. Ми не бачились два місяця, і мені надзвичайно складно було тримати все в таємниці. Але тоді б не вийшло сюрпризу. А я так хотіла його здивувати, порадувати і ощасливити.
Підходжу до дверей і стукаю. Чую якісь голоси. У нього гості?
Ніхто не відчиняє, але я точно знаю, що мій коханий вдома. Я навмисно все вивідала, щоб вибрати слушний момент. Я добиралась сюди аж півтори доби. Навіть не заходила в нашу квартиру у Львові, лише машину взяла і одразу з валізою сюди. Щоб якнайшвидше обійняти найдорожчу людину. Аніта сказала, що він зробить мені пропозицію якнайскоріше, коли дізнається, що я переїжджаю до Львова назовсім.
Аж не віриться, що я дійшла до цього моменту. Це була моя таємна місія останні півроку. Мені, звісно, дуже подобалось подорожувати, жити на дві країни, але вже час осісти, створити сім'ю. Це те, чого ми хочемо. Моя робота не давала нам цього зробити. Та ми вже три роки разом. Більше нікуди тягнути.
Я прийняла це рішення, коли дізналась про можливість підвищення, і про посаду, яка не потребує багато розʼїздів. Я не знала, чи вдасться, але робила все для цього. І ось я тут.
Нарешті двері прочиняються зі скрипом. Не можу стримати усмішку. Я готова кинутись в обійми з вигуком “сюрприз”. Однак там стоїть не він, а якась жінка. З малям на руках.
— Так? — вона дивиться на мене з таким самим нерозумінням, як і я на неї.
Чорт. Я помилилась хатою.
Здається, я бачила там гойдалку, ту саму, на якій він сидів і скидав селфі.
— Вибачте, я, мабуть, помилилась.
Я задкую.
— А кого ви шукаєте? Я тут усіх знаю. Село невелике.
Вона мило усміхається, поки малюк тягне її за волосся.
— Романа…
— Мій чоловік Роман. А хто ви? Чому його шукаєте?
— Мама-а, — до жінки підходить ще одна дитина. Дівчинка. Десь років чотирьох. — Де моя Барбі?
Я дивлюсь на дівчинку, забувши, що мала сказати.
— Так ось вона, — мама нахиляється до тумбочки, одразу біля дверей, а мій погляд, ковзнувши по Барбі з заплутаним білявим волоссям, зупиняється на кросівках. Таких, як у Романа. Я подарувала їх йому на день народження, три місяці тому. З лімітованої колекції. Але такі можуть бути не лише в нього, так?
Я дивлюсь на жінку і на дітей, і земля починає тремтіти під моїми ногами. Та ні. Цього не може бути. Має бути якесь пояснення.
— То хто ви? — перепитує жінка.
Вона дуже гарна, мила. І років на пʼять молодша за мене. Трохи втомлена. Меншому, мабуть, лише рочок, а з двома дітьми певно важко.
Я відкриваю рот, але слова застрягають.
— Мам, а де тато? — запитує мала.
— Він поїхав у магазин, але скоро повернеться. І купить тобі смаколик. Йди пограйся.
Поки жінка відволіклась на дітей, я розглядаю прихожу. Бачу на вішаку таку саму куртку, як у Романа.
Стільки збігів. Це не може бути його дружина і діти. Хоч у голові вже починає складатися пазл, я не хочу цьому вірити. Може це його родичка?
— Знаєте, я, мабуть, точно помилилася. Я шукаю іншого Романа.
— Може скажете прізвище, — її брови сходяться на переніссі.
— Так, — кажу надто різко і чомусь брешу: — Тер…Новський.
Дівчина ще більше мружиться.
— В нашому селі таких немає.
Я не знаю, чому вигадую. Чому не кажу їй, що, швидше за все, я таки шукаю її чоловіка. Що він зраджував їй три роки. О, боже, в нього на той момент уже була жінка і дитина.
— Певно, навігатор мене не в то село завів. Я вже поїду.
— Може вам допомогти? Яка адреса потрібна?
Жінка відпускає хлопчика і той повзе до однієї з іграшок, що валяються на підлозі.
— Не хвилюйтесь. Я розберусь. Все гаразд. Дякую. Вибачте.
Я задкую і мало не падаю на сходах, але розмахую руками в повітрі, балансуючи, і втримуюсь на ногах. А тоді щодуху біжу в машину.
Заводжу мотор і рушаю. Починається дощ. Чорт. Я вмикаю двірники і дістаю телефон з сумочки. Встановлюю його в тримач, але той барахлить і телефон падає мені під ноги. Я нахиляюсь за ним і, випростуючись, розумію, що їду просто в рів. Різко вивертаю кермо і зупиняюсь. Це було близько.
Так. Треба заспокоїтись. Я відʼїхала достатньо далеко від його будинку. Мої руки тремтять, коли намагаюсь йому подзвонити. Чую гудки.
— Так, кохана. Привіт.
— Привіт, ко правіш?
— Я в магазині, закупляюсь, а ти?
Його голос звучить як і завжди. Милий, добрий… Брехун!
— В магазині, ага, — повторюю.
— Чекай, ти мені дзвониш з українського номера? Ти що у Львові?
— Я не у Львові, я у… — глитаю, перш ніж зібрати слова докупи. — Ти одружений?
На мить здається, що пропав зв'язок. Серце мало не вискакує з грудей.
— Алло, ти мене чуєш?
— Чую, — каже тихо.
— То ти одружений?
— Ні, звісно, з чого ти це взяла?
— Ти довго мовчав, — гмикаю.
— І що? Ти просто приголомшила мене таким питанням.
— То ти певен, що не одружений?
— Кохана, ти що, звісно ні. Ти в мене одна-єдина.
Пирхаю йому в трубку.
— І в тебе немає двох дітей? Дівчинки і хлопчика.
Він мовчить, але я чую його дихання. І навіть в уяві бачу його вираз обличчя. Випучені очі. Відкритий рот. Який бачила вже раніше і не раз, але щоразу вірила, як дурепа. Я і є дурепа, ось хто я. У мене не було причин не вірити йому. Це все були такі дрібнички. Але диявол таки криється в деталях.
— Хто тобі сказав це?
— Я сама бачила…
— Ти була у мене вдома?
Ось і все. Три роки життя. Три роки клятв у коханні. Ось воно що. Всі ті рази, коли ми не могли говорити, бо він багато працював, коли скидав дзвінок посеред розмови, все це тепер стало зрозумілим. Як я могла бути такою сліпою? Як я нічого не помічала?
— Юлю, я тобі все поясню. Давай зустрінемось. Де ти? Я зараз приїду.
#4738 в Любовні романи
#243 в Романтична комедія
випадковазустріч, вимушене сусідство, сильніпочуття_емоційно
Відредаговано: 22.11.2026