Розділ 23 Асмодей/Тайпан

Темрява ночі розсіялась тьмяними вогнями злітної смуги, а звук моторів ледь прорізав густу тишу. Я стояв біля гелікоптера, постійно дивлячись на дорогу. Хвилини здавалися вічністю. Мої люди передавали, що авто Тайпана та Нори ось-ось прибуде, але серце все одно було неспокійним.

І ось, нарешті, я побачив фари машини, що висвітлила периметр, і різко загальмувала. Двері відчинилися, а з неї вибігла Нора відразу в мої обійми.

— Ти ціла… ти зі мною, — прошепотів я, заховавши обличчя в її волосся, тоді коли руки моєї маленької міцно обіймали мене.

— Ітоне… він врятував нас, — я поглянув у сторону водійських дверей.

Двоє моїх бійців вже допомогли Тайпану вийти з авто. Його футболка була просякнута кров'ю, і він ледве тримався на ногах, але його очі були впертими, як завжди. 

Я підійшов до Еда, і він слабо посміхнувся.

— Ну що, Бос? Знову вчасно, — його голос був настільки тихим, що я ледве зрозумів почуте.

— Ти врятував її. Ти врятував мою сім'ю. Дякую тобі за все. — Мої слова не були просто подякою, це була обітниця. Я завжди буду пам'ятати, що він зробив. — Лікарі врятують тебе, Еде. Я не дозволю інакше.

Я махнув лікарям, і вони кинулися до Тайпана, намагаючись покласти його на ноші. Але в той момент у тиші ночі пролунав звук, який змусив моє серце завмерти. Гул моторів. Я обернувся, і вдалині побачив, як до злітної смуги наближаються чорні тоновані джипи.

— Ліліт, — пробурмотів знесилений Тайпан.

— Всі по місцях! — крикнув я своїм, людям повернувшись до Нори.  — Ти сідаєш у гелікоптер, моя маленька. Зараз же.

— Але… а ти? — вона стискає мою руку, не бажаючи відпускати.

— Ти й малюк – це все, що важливо, — сказав я, нахиляючись ближче. — Я повернувся до вас. Просто довірся мені.

Нора кивнула, але сльози вже котилися по її обличчю. Я передав свою дівчинку в руки пілоту, який допоміг їй піднятися в гелікоптер.

Мої люди займали позиції, доходячи до оборони. Я стояв попереду, вдивляючись у далечінь, де чорні джипи все ближче під'їхали до нас. Ліліт зробила свій хід. Але цього разу я не відступлю.

***

Смерть стоїть поруч. Я відчуваю її присутність у кожному вдиху, у пекельному болі, що пронизує моє тіло, і в холодному дотику, що накочується хвилею слабкості. Вона не говорить голосно, лише шепоче, але ці слова лунають у моїй голові чітко: Твій час настав. Скорись.

Але я ще тут. Ще тримаю автомат у руках, ще стою на ногах, хоча вони ледве тримають мене. Ще дивлюся вперед, на смугу, де у тьмяному світлі стоїть гелікоптер. Там, у його тіні, Нора.

Кров з рани стікає по грудях, але я вже не відчуваю її тепла. Вона тече і тече, витікаючи разом із силами, але я не дозволю собі впасти. Ні зараз, коли кожна секунда важить більше понад усе моє життя.

Асмодей стоїть поруч, його постава пряма, як завжди. Він тримає гвинтівку, готовий захистити нас до останнього. Очі його, давно холодні й прораховані, наповнені емоціями, яких я ніколи раніше не бачив. Це біль, страх і впертість, що заважає йому зрозуміти просту істину: це моя битва, а не його.

— Йди, — шепочу я, але голос ледь чутно.

Він дивиться на мене, як на божевільного. Його щелепи стискаються, і він нахиляється ближче.

— Що ти сказав? — питає він, хоча чудово зрозумів.

Я збираю силу й підвищую голос, який звучить, як останній крик душі:

— Йди! Забирай Нору і малюка! У мене все під контролем.

— Ти залишишся тут один? — його голос твердий, майже гнівний. — Забудь про це. Я не залишу тебе.

Слова ріжуть мене сильніше за біль у грудях. Я знаю, що Асмодей мене не покине, але це рішення буде його найбільшою помилкою.

— Ти зобов'язаний. Чуєш мене? Ти мусиш забрати їх. Якщо ти цього не зробиш, усе, що ми пережили, усе, що я зробив… буде марним. — Асмодей хитає головою, його пальці стискають гвинтівку так, що побіліли кісточки.

— Я не дозволю тобі вмерти.

Ми пройшли крізь усе разом: смерть, зради, тріумфи. І я знаю, що він не хоче бачити цей кінець. Але я вже прийняв його.

— Ітоне, — мої слова ледь зриваються з губ, але я не відводжу погляду. — Я завжди вірив тобі. Завжди. Зроби для мене останнє. Зроби її щасливою.

Я бачу, як він бореться із собою, і це крає мені серце більше, ніж рана. Нарешті Асмодей нахиляється до мене, хапає за плечі й стискає так, що я ледве стою.

— Прокляття, Еде… — його голос тріснув, і я розумію, що він погодився.

Бос різко притягує мене до себе, стискаючи в обіймах. Його руки сильні, як і завжди, але я знаю, що це не просто жорстка дружба. Це прощання.

— Я повернуся за тобою, — каже він, дивлячись мені в очі.

— Ні, ти не повернешся, — знаю я.

Я залишаюся один. Повітря стає густішим, а темрява перед світанком стає майже відчутною. Я бачу, як чорні джипи Ліліт зупиняються на межі смуги. Вона виходить першою, а за нею десятки озброєних людей. Її голос ріже повітря, немов батіг.