1 глава

Брукінгс.
Травень. Три роки тому.
Еван стиснув кермо «Range Rover Autobiography», коли дорога нарешті вирівнялася після нескінченних серпантинів, що петляли між велетенськими редвудами. Попереду, крізь важку ранкову димку, що чіплялася за верхівки дерев, наче не бажаючи їх відпускати, проступали розмиті обриси невеликого містечка, притисненого до самого краю Тихого океану — сірий силует, що ще не вирішив, показуватися йому чи ні.
Брукінгс.
Дерек сидів поруч із батьком, втупившись у планшет. Час від часу палець завмирав над екраном, і хлопець трохи мружився, вчитуючись у якийсь рядок тексту, а тоді гортав далі.
На задньому сидінні Даміан розвалився у кріслі, дивлячись у вікно. Довге густе волосся розсипалося по плечах, частково закриваючи обличчя. Погляд був важким, притупленим — таким дивляться, коли за вікном уже давно немає нічого цікавого. Срібний пірсинг на нижній губі ледь помітно блищав щоразу, коли крізь просвіти між деревами на обличчя падав сонячний промінь.
Він мовчав майже всю дорогу. А потім не витримав. Торкнувся пірсингу, покрутив його між пальцями й важко видихнув — голосно, прямо в потилицю батькові.
— Серйозно, тато?
Еван глянув у дзеркало заднього виду.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну чому не можна було просто зустрічатися? — Даміан клацнув язиком і сповз нижче на сидінні. — Ну, з Патрисією... Навіщо було обов'язково одружуватися? У вашому віці...
— У нашому віці? — Еван ледь підняв кутики губ. — Тобі нагадати, скільки мені років?
— Ні. Я не кажу, що ви старі.
— Дуже дякую.
Дерек ледь помітно закотив очі, стиснув губи в тонку лінію й перегорнув щось на екрані.
— Я просто не розумію, навіщо все це було ускладнювати, — продовжив Даміан, пальцями вибиваючи ритм по коліну. — Ви могли просто спілкуватися, зустрічатися, їздити одне до одного. Навіщо було переїжджати? Навіщо одружуватися? Навіщо взагалі ця історія з новою сім'єю?
Еван кілька секунд мовчав, уважно стежачи за дорогою. Пальці на кермі трохи змінили хват.
— Я думав, ти будеш радий.
— Чому?
— Тепер у тебе є старша сестра і старший брат.
Даміан повільно відвернувся від вікна й подивився в дзеркало.
— Тато. Не провокуй мене.
Дерек тихо видихнув, не відриваючись від планшета.
Еван усміхнувся і похитав головою.
— Я просто намагаюся зрозуміти, чому ти так негативно до цього ставишся.
— Я розумію, якби нам із Дереком було років по шість чи сім. Ну, похрін, навіть десять, — слова падали рівно, одне за одним, без поспіху. Даміан потер долонею обличчя. — Але мені вісімнадцять, Дереку двадцять. Грати в «велику дружню родину» зараз — це якийсь сюр, тато. Ти правда думаєш, що ми в такому віці різко станемо братами й сестрою?
— Я кохаю Патрисію, Даміане. І справді хочу створити з нею повноцінну...
— Тату, зупини машину.
Еван здивовано глянув на сина в дзеркало.
— Що?
— Мене нудить, — Даміан притулився лобом до прохолодного скла й заплющив очі, скрививши губи. — Оцей весь соплявий романтизм зараз просто виверне мене на шкіряний салон. Мені треба вийти й подихати.
Дерек відклав планшет і повернув голову до заднього сидіння.
— Дамі, припиняй. Я серйозно.
Даміан лише дратівливо фиркнув, але сперечатися далі не став. Глибше вмостився в куток, заплющив очі на кілька секунд, а потім сунув руку в кишеню худі й дістав телефон.
На екрані вже висіло кілька нових знімків від Тайлера. Стадіон, знайомі трибуни, команда — хлопець у формі, що широко посміхався в камеру, і Тайлер, який обіймав усіх за плечі.
Даміан трохи збільшив зображення, роздивляючись знайомі обличчя, потім двічі торкнувся екрана, ставлячи лайк. Пальці швидко пробіглися по клавіатурі:
«Ненавиджу тебе. Я мав бути там із вами».
Відправив і різко заблокував телефон, кинувши його поруч, на спортивну сумку, куди перед виїздом склав найнеобхідніше: павербанк, зарядки, навушники, кілька дрібниць.
У підстаканнику стояла бляшанка содової. Даміан підхопив її, з клацанням піддів металеве кільце й зробив кілька жадібних ковтків. Холодний газований напій обпік горло, залишаючи солодкуватий присмак. Поставивши банку назад, хлопець знову розвернувся до вікна.
За кілька хвилин машина в'їхала до Брукінгса. Тихі, чисті вулиці, акуратні котеджі ховалися за густими кронами хвойних дерев так щільно, що вікна будинків здавалися темними провалами навіть удень — наче містечко воліло не показувати, що діється всередині. Чим далі вони їхали, тим менше ставало житлових кварталів. Дорога вивела за місто, де високі столітні редвуди майже підступали до самого асфальту, утворюючи темний зелений коридор, крізь який сонячне світло пробивалося лише вузькими, майже випадковими смугами — наче хтось надто скупо відміряв його на цей день і більше не дасть.
А потім ліс раптово розступився.
Попереду відкрився Тихий океан — дикий, скелястий берег, об який із важким гуркотом розбивалися високі хвилі, і сіра солона димка, що стелилася над водою, приховуючи лінію горизонту так, ніби там і не було нічого, крім самого туману. Ніби океан теж вирішив нічого не показувати одразу.
Еван звернув із головної дороги. За високим парканом простягалася приватна територія. Ворота відкрилися беззвучно, і машина повільно рушила вглиб ділянки, а за кілька хвилин зупинилася на широкій під'їзній алеї, викладеній темним бруком, вологим від ранкового туману, що ще не встиг випаруватися в затінених місцях і, здавалося, не квапився.
Перед ними постала триповерхова споруда, що дивовижно гармонійно вписувалася в дикий орегонський пейзаж — так, ніби її витесали просто з тутешніх скель. Нижній поверх оперізувала груба кладка з темно-сірого дикого каменю, а верхні рівні поєднували панелі з мореного кедра та велетенські панорамні вікна від підлоги до стелі, які в цю годину відбивали не так світло, як саму сірість неба над океаном — темні, порожні очниці, за якими наразі не було нічого, крім відображення туману.
Глибоко навислі дахи й масивні виступи конструкції одразу давали зрозуміти, що цей дім будували з розрахунком на тихоокеанські шторми та сильні вітри — дім, звиклий тримати оборону. З боку океану вигадливими сходами спускалася простора багаторівнева тераса з вуличними камінами й закритими скляними зонами для відпочинку — порожня, нерухома, ніби чекала на щось, чого ще не сталося.
Еван вимкнув двигун. У салоні стало тихо, лише вихлопна система ще потріскувала, охолоджуючись.
— Ну от ми й приїхали, — тихо промовив він, спираючись руками на кермо й розглядаючи будинок.
Хлопці вийшли з машини в прохолодне вологе повітря, насичене запахом хвої та солі. Еван відкинув кришку багажника й почав витягувати важкі валізи на коліщатках.
— Забирайте свої речі.
Дерек швидко підхопив свою й одну з великих спортивних сумок, а Даміан неквапом закинув на плече власну сумку з технікою й потягнув за ручку один із чемоданів.
Двері будинку відчинилися без жодного рипіння, впускаючи їх усередину. У повітрі ледь відчувався запах свіжої фарби, лакованого дерева та прогрітого каменю — дім пахнув новизною, а не життям.
Перший поверх зустрічав величезним відкритим простором вітальні, що плавно переходила в кухню-їдальню. Замість звичайних стін тут були високі панорамні вікна від підлоги до стелі, за якими сірів океанський горизонт — усе здавалося відкритим на всі боки і водночас якимось надто прозорим, наче тут неможливо було нічого приховати. Хоча, можливо, саме тому й хотілося спробувати. Під ногами лежала масивна підлога з темно-горіхової дошки. Посередині розташувалася зона відпочинку: глибокі дивани з темної шкіри та низькі столики з цільного зрізу дуба. В одну зі стін був вмонтований камін, облицьований матовим керамогранітом — холодний, ще не запалений, чорний прямокутник посеред простору. На протилежній висіло кілька великоформатних полотен з абстрактним живописом у стриманих, глибоких тонах, що на тлі сірого світла з вікон здавалися майже чорними, тінями власних тіней.
Крізь бічні вікна виднівся внутрішній двір. Там, захищена від океанського вітру кутом будівлі, стояла простора дерев'яна альтанка з критим майданчиком для барбекю та басейном. Підсвічена зсередини вода майже не рухалася, контрастуючи з буйним темним лісом за огорожею, який на відстані здавався суцільною чорною стіною — так, ніби двір був острівцем світла, навмисно вирізаним з навколишньої темряви.
— Непогано, — кинув Дерек, опустивши валізу біля підніжжя закручених сходів, що вели на другий поверх.
Даміан мовчки пройшов повз брата до шкіряного дивана, навіть не знімаючи сумки з плеча, і важко впав на м'які подушки. Зиркнув на басейн за вікном, потім на камін і витягнув ноги, закидаючи голову на спинку.
Еван зупинився біля перших сходинок, обвів очима вітальню й усміхнувся, дивлячись на сина, що розпластався на дивані.
— Підводься, синку, — кликнув він, качнувши головою в бік сходів. — Другий поверх ми залишаємо за собою з Патрисією, а весь третій — у вашому розпорядженні.
Даміан важко зітхнув і закотив очі. Але все ж повільно підвівся, підхопив валізу й рушив за батьком і братом.
Усі троє піднімалися широкими дерев'яними сходами з масивними металевими перилами. Проходячи повз другий поверх, Даміан мимохідь зазирнув убік. Крізь напіввідчинені двері проглядалися простора господарська спальня, приватний кабінет із високими стелажами та велика гардеробна. Усе витримано в тому ж строгому, мінімалістичному стилі.
На третьому поверсі коридор розходився у два боки — ліве та праве крило.
— Вибирайте, — Еван навстіж відчинив двері, що вели до холу третього поверху. — Тут чотири окремі спальні.
— Ну, хоч якась користь від того, що ми приїхали першими, — пробурчав Даміан. — Можна забрати нормальне місце, поки сюди не заселилася решта.
І одразу повернув у праве крило, залишивши Дерека з батьком у коридорі. Тут одна біля одної розташувалися двоє однакових дверей. Даміан штовхнув першу.
Спальня виявилася світлою, залитою м'яким сонцем. Панорамне вікно на всю стіну мало розсувну скляну секцію, яка вела на просторий балкон із видом на воду.
Даміан похмуро примружився від яскравого світла й одразу вийшов, прямуючи до сусідніх дверей.
Ця спальня виходила на північний бік, де вікна дивилися прямо на густий затінений ліс із велетенськими редвудами. Навіть удень сюди не діставало сонце. Світло було приглушеним і прохолодним, майже сіруватим — таким, що не показує, а приховує.
Даміан пройшов усередину, тягнучи за собою валізу, й озирнувся. У центрі стояло широке двоспальне ліжко з масивним узголів'ям із темного дерева, застелене цупким покривалом. Біля вікна розташувався просторий письмовий стіл, над яким висіли лаконічні порожні полиці. Поруч — крісло, вбудована шафа-купе. Звідси також був вихід до ванної та на приватний балкон, але завдяки тіні від велетенських дерев тут трималася саме та напівтемрява, яку він так любив.
— Подобається? — спитав Еван, спираючись на одвірок за його спиною.
Даміан не обернувся. Кинув сумку з технікою біля столу й коротко відрізав:
— Мені подобалася моя кімната в нашому старому будинку.
Еван смикнув кутком губ і похитав головою.
— Добре. Розбирай речі. Якщо захочете перекусити — спускайтеся вниз, щось приготуємо.
З цими словами батько тихо зачинив за собою двері, залишаючи Даміана наодинці з новим місцем.
Дерек тим часом пройшов у протилежне крило третього поверху. Не зупиняючись, відкрив перші ж зачинені двері й заніс валізи всередину.
Тут було просторо. М'яке денне світло лилося з панорамного вікна, що вело на балкон. Велике ліжко, лаконічний стіл, шафа, кілька полиць. Нічого зайвого.
Дерек поставив валізу біля шафи, дістав планшет і поклав на стіл. Перевірив заряд, під'єднав до мережі й лише після цього підійшов до вікна, з якого відкривався краєвид на узбережжя, затягнуте легкою димкою. Ковзнув по ньому очима, майже не затримуючись, а потім узявся розкладати речі.
Даміан кілька секунд стояв посеред спальні, не рухаючись. Потім глибоко вдихнув і пройшовся по новому простору.
Підійшов до шафи й розпахнув масивні дверцята. На верхніх полицях уже акуратно лежали кілька комплектів свіжої білизни, пухнасті рушники та запасна ковдра.
Скинувши сумку на підлогу, Даміан підтягнув ближче першу з двох великих валіз і розстебнув блискавку.
Речі діставалися звідти цілими комплектами — він явно не пакував їх навмання. Кілька об'ємних худі — чорна з вицвілим готичним хрестом на рукавах, попелясто-сіра, ще одна з обдертими краями — лягли на полицю поверх футболок з темною графікою, вже складених стосом. Слідом настала черга джинсів: щонайменше п'ять чи шість пар, і кожна відрізнялася — широкі світло-сірі з потертостями на колінах, прямі темно-сині, одні з рваними дірками на стегні, карго кольору хакі. Хлопець методично розвішував їх на плічка, розділяючи за кольором і фасоном, наче для нього це мало значення не менше, ніж саме житло. Далі — ще кілька футболок із зображеннями черепів і готичних написів, а поруч, окремою купкою, — кілька срібних ланцюжків і каблучок, які Даміан розклав на стільниці, перш ніж узятися за решту речей.
Потім дійшло до несесера. Даміан підхопив його й пройшов до дверей у глибині, що вели до ванної.
Просторе приміщення зустріло приглушеним світлом: темна плитка на стінах, велике дзеркало над раковиною, скляна душова кабіна в кутку. На полірованій стільниці він один за одним розставив флакони з парфумом, баночки з бальзамами й оліями для волосся, гребінці — а тоді ще раз пересунув два флакони на кілька сантиметрів, звільняючи місце для решти.
Уже збираючись вийти, Даміан помітив другі двері — навпроти тих, якими зайшов сам. Штовхнув їх. Вони вели просто до тієї самої світлої спальні, яку він забракував десять хвилин тому.
Ванна виявилася спільною на двох.
Кілька секунд Даміан стояв на місці, дивлячись на прочинені двері. Потім різко зачинив їх, клацнувши замком, і рвучко закинув на полицю останній флакон, ледь не перекинувши сусідній.
Наостанок на письмовий стіл лягли ноутбук, планшет, бездротові навушники та кілька зарядних пристроїв, а поруч, збоку, — товстий блокнот у потертій шкіряній обкладинці й пенал з олівцями різної твердості, розкладеними за розміром.
Простір уже не здавався чужим.
Ближче до вечора, коли світло над узбережжям почало густішати й набувати того холодного відтінку, що передує сутінкам — коли навіть день ще нібито триває, але вже здається чужим, — до Брукінгса наблизився чорний BMW X5.
За кермом сидів Кайл. Коротко підстрижене волосся, гострі вилиці, серйозний вираз обличчя. Сірі очі час від часу ковзали по дзеркалу заднього виду, перевіряючи дорогу позаду. Срібний септум і сережки у вухах різко контрастували зі стриманим одягом і шкіряною курткою.
Поруч із ним сиділа Патрисія, періодично гортаючи робочі повідомлення й зрідка перевіряючи навігацію.
На задньому сидінні Вів'єн, спираючись підборіддям на долоню, дивилася у вікно. Світле волосся м'якими хвилями лягало на плечі, а очі ліниво стежили за редвудами, що знову виростали вздовж дороги, поглинаючи рештки денного світла — дерева стояли так щільно, наче навмисно змикалися за машиною.
— Еван написав, що вони вже там, — сказала Патрисія, не відриваючись від екрана.
— Ще хвилин двадцять? — Вів'єн глянула на навігатор.
— Приблизно.
Дівчина знову повернулася до вікна, а потім усміхнулася й трохи подалася вперед між передніми сидіннями, поправляючи пасмо світлого волосся.
— Я, до речі, вже трохи покопалася в інформації про наших майбутніх братів.
Кайл скептично зиркнув на сестру в дзеркало.
— Дерек цікавий, — продовжила та. — Він майже шість років професійно займається плаванням. Серйозний хлопець, у школі навіть був капітаном команди.
Кайл мовчав, лише трохи змінив хват на кермі.
— А от Даміан зовсім інший, — сестра розвела руками. — Я переглянула його соціальні мережі та публічні профілі. Чесно кажучи, цей хлопець мені вже подобається.
І заходилася перераховувати, загинаючи пальці:
— Він грає на гітарі й сам пише треки, малює — і не просто так, для себе, а ескізи для татуювань, там такі глибокі, атмосферні роботи, просто улет. Ще кодує, щось там програмує чи розробляє дизайни. У нього просто якийсь божевільний потік енергії, він хапається за все поспіль і робить це реально талановито.
Кайл на секунду затримав погляд у дзеркалі заднього виду — не на сестрі, а десь у порожнечі за нею.
Патрисія слухала дітей із легкою усмішкою. Повернулася до сина й лагідно погладила його по коліну. Кайл на мить накрив материну долоню своєю, стиснув і знову поклав руку на кермо.
Патрисія обернулася до доньки й м'яко запитала:
— А Ітан коли планує бути?
Та відвернулася від вікна, злегка знизавши плечима.
— Спочатку треба оглянути той будиночок, що ми знайшли на узбережжі. Подивитися, чи він взагалі підходить для життя, а вже потім перевозити речі. Думаю, за кілька днів Ітан уже буде в місті.
— Я взагалі не вірив, що Ітан ось так просто візьме, покине все й поїде за тобою до Брукінгса, — мовив Кайл, не повертаючи голови й пильно стежачи за дорогою.
Вів'єн закотила очі.
— Це називається коханням, Кайле. І мені навіть трохи сумно, що тобі дев'ятнадцять, а ти досі не маєш уяви, що це таке.
Кайл на секунду відірвався від дороги. Потім подивився на сестру в дзеркало — рівно, без емоції. І усміхнувся.
— Ага, — сказав він. — Пощастило тобі.
І знову повернувся до дороги.
Сестра кілька секунд дивилася на його потилицю. Потім відкинулася на спинку сидіння.
Через кілька хвилин BMW X5 повернув на під'їзну алею, розтинаючи колесами вологе повітря, і м'яко зупинився поруч із «Range Rover Autobiography» Еллінгтонів. Останнє світло дня вже майже згасло за деревами, і фасад будинку тонув у сизуватій вечірній тіні — темний, майже без облич, наче будинок теж вирішив триматися насторожі, поки не знатиме, хто саме приїхав.
Кайл вимкнув двигун. У салоні запанувала тиша, яку розрізав лише тихий клацаючий звук, коли він першим відстебнув ремінь безпеки.
Двері відчинилися практично одночасно. Кайл першим ступив на вкриту дрібною галькою під'їзну доріжку, випростався на весь зріст і швидко глянув на фасад будинку — темний силует на тлі океану, що вже втрачав кольори. Вів'єн вийшла з іншого боку, легко поправила довге волосся й глибоко вдихнула, примружившись від солоного океанського вітру.
Із масивних скляних дверей будинку їм назустріч уже виходив Еван. Високий, із коротким сивіючим волоссям та чітко окресленою щелепою, він виглядав зібрано й упевнено. На ньому була легка сорочка із закоченими рукавами, а на обличчі сяяла щира, тепла усмішка.
Еван одразу підійшов до Патрисії. Довгі світлі пасма м'якими хвилями лягали їй на плечі, спокійні риси обличчя надавали стриманого, елегантного вигляду, а світла сукня з довгими рукавами лише підкреслювала цю просту жіночність.
Він м'яко притягнув її до себе й поцілував у щоку.
— Нарешті.
Потім обернувся до дітей.
— Радий вас бачити.
Вів'єн усміхнулася.
Кайл лише кивнув на знак привітання.
— Допоможеш з речами?
Кайл підійшов до авто, відчинив багажник і витяг одну з валіз. Еван допоміг дістати решту. Узявши речі, чоловіки рушили слідом за жінками до будинку.
Патрисія тим часом узяла доньку під руку, і обидві повільно рушили до ґанку, роздивляючись високі сосни та кам'яне оздоблення будинку, що в присмерку здавалося ще темнішим, ніж було вдень — так, ніби камінь увечері важчав.
— Знаєш, — тихо мовила Патрисія, ковзаючи очима по панорамних вікнах другого поверху, — коли ми з Еваном переглядали варіанти і я побачила цей дім на фото... я просто закохалася. Саме про щось таке я завжди мріяла.
— А хіба будинку в Портленді було мало? — ледь усміхнулася донька, скосивши очі на матір.
— Він був чудовим, — м'яко відповіла Патрисія, стиснувши її лікоть. — Але океан прямо за вікном, цей густий ліс і абсолютна тиша навколо... Це зовсім інший рівень затишку.
Обидві піднялися низькими сходами до входу. Масивні скляні двері безшумно зачинилися за ними, відсікаючи вологе, солоне дихання океану — наче будинок сам вирішив, що на сьогодні зовнішнього світу достатньо.
Кайл і Еван зайшли слідом, на кілька кроків позаду. Валізи залишили біля підніжжя сходів і рушили далі, у глиб вітальні.
Вітальню заливало м'яке, приглушене вечірнє світло: останнє сонце пробивалося крізь вікна довгими згасаючими смугами, лягаючи на поліровану підлогу з темного дерева та сірий шорсткий камінь каміна. Від цього все довкола здавалося водночас теплим і трохи нереальним — наче сцена, освітлена востаннє перед тим, як згаснути остаточно.
На об'ємному кутовому дивані вже сиділи хлопці. Дерек, розпластавшись у розслабленій, але зібраній позі, щось гортав у телефоні. Його густе темне волосся було злегка скуйовджене, а в спокійних очах читалася легка втома після переїзду. Поруч, спираючись ліктем на м'яку спинку, сидів Даміан. Довгі пасма вільно падали йому на плечі, частково затіняючи обличчя. У руках він тримав той самий важкий блокнот у шкіряній обкладинці — розгорнутий на сторінці з незакінченим чорновим ескізом, товсті впевнені лінії, ще без жодної деталі, — але олівець у пальцях завмер за секунду до того, як Ленокси ступили на поріг.
Патрисія з донькою зупинилися неподалік каміна. Еван — трохи осторонь, ближче до вікна. Кайл став позаду матері. Швидко пройшовся очима по кімнаті — камін, дивани, панорамне вікно, і нарешті двоє хлопців на дивані.
Дерек підвівся першим. Рухи плавні й упевнені, як у спортсмена: він зробив крок уперед, відкрито й спокійно посміхнувся, простягаючи руку.
— Дерек.
— Кайл.
Потиск був міцний, відкритий, без зайвих емоцій. Хлопці обмінялися короткими поглядами, після чого Дерек відступив на крок.
Даміан тим часом теж звівся з дивана, відклавши блокнот на подушку розгорнутим сторінкою вгору. Не поспішав. Тонка чорна футболка сиділа на ньому трохи вільно, підкреслюючи худорляву статуру. Довге волосся спадало на плечі, кілька пасом знову впали на обличчя. Він відкинув їх назад і підняв очі на Кайла.
Погляд пройшовся по короткій стрижці, різких рисах обличчя, сріблу в носі й вусі, шкіряній куртці — і затримався там, де комір футболки трохи зсунувся вбік, відкриваючи краєчок чорнильного візерунка на шиї, що тягнувся кудись під тканину, у бік ключиці. Куртка на Кайлі була розстебнута, і манжет лівого рукава, коли той простягав руку Дерекові, трохи задерся, оголивши тильну сторону долоні — суцільно вкриту татуюваннями, щільними, без жодного вільного міліметра шкіри.
Кайл не відводив очей. Ще коли тиснув руку Дереку, боковим зором устиг зафіксувати молодшого — тепер дивився вже прямо, повільно: довге волосся до поясниці, худорлява статура, пірсинг на губі. На секунду затримався на блокноті, що лишився лежати відкритим на дивані, на недомальованому ескізі, що виднівся з-під зігнутого краю сторінки. Рука, що вже майже піднялася для звичного потиску, на мить завмерла в повітрі, перш ніж опуститися назад.
Еван відійшов від вікна, обійшов диван і зупинився поруч із сином.
— А це Даміан, — спокійно повторив він, поклавши руку йому на плече. — Тепер усі нарешті вдома.
— То з цього приводу ввечері буде феєрверк? — ледь піднявши одну брову, сухо перепитав Даміан.
Дерек важко зітхнув, заплющив очі й міцно стиснув пальцями перенісся, ледь хитнувши головою.
— Господи, Дамі...
Вів'єн, навпаки, не втрималася. На обличчі розпливлася усмішка — перша ж фраза Даміана влучила точно в ціль.
Кайл не поворухнувся, продовжуючи дивитися на Даміана. Кутик його губ смикнувся — коротко, майже непомітно.
— Ні, синку, ввечері буде вечеря, — Еван спокійно похитав головою, м'яко обійнявши сина за плечі й притиснувши до себе. — Хочеш, святкова. Можемо зібратися вдома, а можемо вискочити в місто, заодно й роздивимося його.
Даміан трохи потягнув кутик губ угору, ледь торкнувшись лабрета язиком зсередини, і знизав плечима. Вислизнув з-під руки батька, відступив на крок.
— Ви їдьте. Я замовляю суші й продовжую розбирати речі.
Патрисія не стримала усмішки, проводжаючи очима пасинка, що вже розвертався в бік сходів. Кайл коротко кивнув сам собі, підхопив свою валізу, що досі стояла біля підніжжя сходів, і першим рушив нагору. Мати й донька пішли слідом, проводячи пальцями по гладких перилах.
Звуки поступово стихали на нижньому поверсі, залишаючи в коридорах лише кроки та легке вологе шарудіння тихоокеанського вітру за панорамним склом.
Даміан уже зник за поворотом сходів. Десь нагорі тихо зачинилися двері.
Еван на мить затримався у вітальні, дивлячись услід дітям. Патрисія зупинилася на кілька сходинок вище й обернулася до нього.
— Ну? — тихо запитала вона.
Еван усміхнувся.
— Вони впораються.
Патрисія нічого не відповіла, лише кивнула.
За склом остаточно згасав день. Океан уже майже злився з небом, і тільки біла піна на хвилях час від часу спалахувала в темряві — єдине, що ще нагадувало, де закінчується вода і починається все інше.
Даміан стояв над масивним письмовим столом, трохи нахилившись уперед і спираючись долонями на оброблену деревину. Перед ним лежав розгорнутий десь посередині блокнот у цупкій, потертій шкіряній обкладинці.
На цупкому жовтуватому папері вже вимальовувався силует ворона з розправленими крилами на тлі ідеально рівного кола повного місяця. Основні контрасти й глибокі чорні плями заповнювали площу малюнка — рука рухалася швидко, впевнено, майже без пауз. Олівець раз у раз повертався до вже готових ділянок, підкреслюючи те, що й так було достатньо темним. Композиція чекала на завершення: пір'я на грудях птаха й м'які напівтіні навколо місячного диска все ще залишалися лише легкими, ледь помітними графітовими натяками. Але Даміан уже тягнувся до нового аркуша, ніби один малюнок не встигав вмістити все, що хотілося 
намалювати одразу.
За стіною, у сусідній спальні, щось глухо стукнуло.
Даміан завмер з олівцем у руці, дослухаючись. Звукоізоляція тут була гідною, тож шуми не вривалися різко, а просіювалися крізь товщу бетону й панелей м'яким, ледь вловимим гулом. Проте ритмічний тихий стукіт коліщаток важкої валізи, яка проїхала паркетом, і наступний глухий звук опущеного на підлогу багажу важко було сплутати з чимось іншим.
Хтось заселявся.
Він повільно відірвався від ескізу й подивився на глуху стіну. Пальці на секунду завмерли на краю аркуша, а тоді повільно відклали олівець на стіл — рівно, паралельно корінцю блокнота. Цікаво, хто саме вирішив оселитися за стіною — Вів'єн чи все ж таки Кайл?
Відповідь Даміан отримав за кілька хвилин, коли зайшов до ванної.
Кайл уже був там. Верхнє світло лягало на кахель двома чіткими смугами — холодне, майже лабораторне, — і одна половина його обличчя губилася в легкій сірості, поки друга залишалася чітко освітленою над раковиною, наче хтось навмисно розділив його навпіл: одна сторона видима, друга — ні. Кайл спокійно розставляв власні речі на скляних поличках поруч із уже розкладеними флаконами Даміана — рухи рівні, майже відпрацьовані, жодного зайвого. Лише на мить повернув голову, зафіксував очима Даміана і рівним, майже механічним тоном вимовив:
— Привіт ще раз. Здається, у нас із тобою спільна ванна кімната.
Даміан зупинився в прорізі, підпер плечем одвірок і повільно засунув руки у простору накладну кишеню-кенгуру свого світшота. Пальці всередині кишені не затихли одразу — якийсь час ще перебирали шов, тертий і знайомий, поки він не змусив їх завмерти. Злегка нахиливши голову вбік, коротко відповів:
— Виходить, що так.
Кайл плавно повернувся назад до дзеркала, продовживши своє заняття. Із акуратної шкіряної косметички на нижню поличку почергово перекочували гель для душу, шампунь та ще кілька лаконічних флаконів — кожен поставлений так, ніби для нього заздалегідь відміряли місце.
Даміан мимохідь ковзнув очима по полиці. На мить вони зачепилися за місце, де раніше стояли лише його власні флакони, а тепер між ними вже тіснилися чужі, виструнчені в акуратний ряд — чужий порядок посеред його власного. Затрималися там не довше секунди — зісковзнули далі, до дзеркала, до власного відображення, і на мить наче загубилися в ньому, перш ніж повернутися назад.
— Для тебе це не стане незручністю? — рівно, не відриваючись від полички, запитав Кайл. Навіть очей не звів — питання прозвучало так, ніби було вимовлене радше для порядку, ніж заради відповіді.
— Мені похрену, — байдуже знизав плечима Даміан, і слова вилетіли трохи швидше, ніж того вимагала фраза. — Якщо доведеться ділити душ зранку й увечері — якось розберемося.
Кайл повільно повернувся. Його погляд — холодний, скануючий, оцінювальний — ковзнув обличчям Даміана, затримався на секунду в очах і плавно опустився нижче, вздовж плечей, рук, аж до кишені світшота. Кутик губ ледь сіпнувся вгору — на мить, тонко — і одразу згас, залишивши обличчя знову спокійним.
Даміан тим часом і сам подивився на Кайла. Той був у простій темній майці, і ця деталь гардероба практично нічого не приховувала. Шкіра на плечах, передпліччях та передній частині торса, що виглядала з-під глибокого вирізу, була майже суцільно закрита чорнилом.
Це була винятково якісна, дорога робота в стилі блекворк. Темна, щільна графіка виглядала не просто як набір малюнків, а як єдине ціле: монументальні візерунки спліталися у складні, похмурі сюжети. Крізь глибокі чорні заливки проглядалися деталізовані силуети, натхненні чимось потойбічним, — темні тліючі символи, графічні злами, анатомічні фрагменти та містичні мотиви, у яких вгадувалася естетика нічного неба, примарних тіней і мовчазного загадкового світу.
Малюнки лягали на тіло так природно, ніби не були нанесені голкою, а виростали прямо з-під шкіри.
— Подобається? — спокійно запитав Кайл, помітивши, що його розглядають, і в тому, як він трохи розвернув плече до світла, було щось від людини, яка звикла, щоб на неї дивилися.
Даміан не відвів очей першим. Повільно підняв їх і зустрівся з Кайлом поглядом — прямо, не кліпаючи, довше, ніж того вимагала звичайна ввічливість, ніби сама пауза між ними важила більше за слова.
— Так. Справді крута робота, — спокійно мовив Даміан, ще раз оцінювально пробігши очима по щільних зафарбовках. У голосі проступила якась зайва, ледь відчутна жвавість — так, ніби йому раптом стало тісно всередині власної рівної інтонації. — Набивав хтось один?
— Наполовину, — коротко кивнув Кайл, не змінюючи виразу обличчя. На секунду опустив очі на власне передпліччя, провів по ньому великим пальцем — не перевіряючи, а радше нагадуючи собі, що це його. — Дещо я набив собі сам, ще коли тільки вчився тримати машинку. А решту — хороший друг у Портленді, він цим давно й серйозно займається.
Даміан задивився на його руки, повільно ведучи очима від зап'ястка до ліктя — трохи довше, ніж того вимагала звичайна цікавість, ніби намагався встигнути роздивитися все одразу.
За вентиляційною решіткою під стелею глухо гуло, і в цьому рівному звуці тиша між репліками розтягувалася довше, ніж мала б.
Кайл закрив шкіряну косметичку, поставив її на край полиці й відступив від раковини. Зробив пару кроків у бік своїх дверей, обперся спиною об одвірок і повільно склав руки на грудях. І знову оглянув Даміана, не поспішаючи.
— Малюєш ескізи?
Даміан стримано усміхнувся, зиркнувши на нього з-під брови.
Відвівши очі вбік, зробив крок назад, розвертаючись більше до своїх дверей, але все ще залишаючись у полі зору.
— Так, — кивнув він з легкою напівусмішкою. — Одне з моїх хобі.