1 глава

Сіетл. 2014 рік
На першому поверсі горіло кухонне світло. Занадто яскраве.
У кухні було тихо. Надто тихо. Тільки холодильник рівно гудів, а в повітрі стояв густий, солодкий запах ананаса — липкий, майже нудотний.
На мармуровій стільниці стояв дитячий стаканчик із ведмедиком серед квітів. Маленький, смішний, зовсім недоречний серед дорослої кухні. Поруч — відкрита скляна банка з ананасовим соком.
Тонкі жіночі пальці тримали маленьку темну пляшечку без етикетки.
Повільно нахилили її над стаканчиком.
Крапля.
Ще одна.
Щось безбарвне зникало в жовтому ананасовому соку.
Нагорі, за прочиненими дверима дитячої, світився нічник.

Брукінгс, травень 2023
Редвуди стояли обабіч дороги так щільно, що небо над нею звужувалося до вузької сірої смуги. Хмари висіли низько, майже на верхівках, і ранок від цього скидався на сутінки. Еван Еллінгтон стиснув кермо «Range Rover Autobiography», коли дорога нарешті вирівнялася після нескінченних серпантинів. Попереду, між стовбурами, проступили темні скелі й дахи невеликого містечка, притисненого до самого краю Тихого океану.
Брукінгс.
Дерек сидів поруч із батьком, втупившись у планшет. Час від часу палець завмирав над екраном, і хлопець трохи мружився, вчитуючись у якийсь рядок тексту, а тоді гортав далі.
Даміан розвалився на задньому сидінні й дивився у вікно. Довге густе волосся розсипалося по плечах, частково закриваючи обличчя. Погляд був важким, притупленим — таким дивляться, коли за вікном уже давно немає нічого цікавого. Срібний пірсинг на нижній губі поблискував щоразу, коли крізь просвіти між деревами на обличчя падав сонячний промінь.
Він мовчав майже всю дорогу. А потім не витримав. Торкнувся пірсингу, покрутив його між пальцями й важко видихнув — голосно, прямо в потилицю батькові.
— Серйозно, тато?
Еван глянув у дзеркало заднього виду.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну чому не можна було просто зустрічатися? — Даміан клацнув язиком і сповз нижче на сидінні. — Ну, з Патрисією... Навіщо було обов'язково одружуватися? У вашому віці...
— У нашому віці? — перепитав Еван. — Тобі нагадати, скільки мені років?
— Ні. Я не кажу, що ви старі.
— Дуже дякую.
Дерек закотив очі, стиснув губи й перегорнув щось на екрані.
— Я просто не розумію, навіщо все це було ускладнювати, — продовжив Даміан, пальцями вибиваючи ритм по коліну. — Ви могли просто спілкуватися, зустрічатися, їздити одне до одного. Навіщо було переїжджати? Навіщо одружуватися? Навіщо взагалі ця історія з новою сім'єю?
Еван кілька секунд мовчав, уважно стежачи за дорогою. Пальці на кермі трохи змінили хват.
— Я думав, ти будеш радий.
— Чому?
— Тепер у тебе є старша сестра і старший брат.
Даміан повільно відвернувся від вікна й подивився в дзеркало.
— Тато. Не провокуй мене.
Дерек тихо видихнув, не відриваючись від планшета.
Еван зустрівся з сином очима в дзеркалі. Біля очей зібралися зморшки, і він коротко хмикнув, ніби син щойно виграв суперечку, про яку знали тільки вони вдвох.
— Я просто намагаюся зрозуміти, чому ти так негативно до цього ставишся.
— Я розумію, якби нам із Дереком було років по шість чи сім. Ну, похрін, навіть десять, — слова падали одне за одним, без поспіху. Даміан потер долонею обличчя. — Але мені вісімнадцять, Дереку двадцять. Грати в «велику дружню родину» зараз — це якийсь сюр, тато. Ти правда думаєш, що ми в такому віці різко станемо братами й сестрою?
— Я кохаю Патрисію, Даміане. І справді хочу створити з нею повноцінну...
— Тату, зупини машину.
Еван здивовано глянув на сина в дзеркало.
— Що?
— Мене нудить, — Даміан притулився лобом до прохолодного скла й заплющив очі, скрививши губи. — Оцей весь соплявий романтизм зараз просто виверне мене на шкіряний салон. Мені треба вийти й подихати.
Дерек відклав планшет і повернув голову до заднього сидіння. Кілька секунд дивився на брата — уважніше, ніж того вимагав жарт.
— Дамі, припиняй. Я серйозно.
Даміан лише роздратовано пирхнув, але сперечатися далі не став. Глибше вмостився в куток, посидів кілька секунд із заплющеними очима.
Потім раптом розплющив їх і випростався.
— Чекай. А мамина картина? Та, з квітами. Я ж просив її забрати.
Пальці Евана на кермі змінили хват. Він дивився на дорогу.
— Її запакували окремо, — сказав Дерек, не відриваючись від планшета. — Щоб не пошкодили. Приїде з рештою речей.
Даміан кивнув і знову відкинувся на сидіння.
У дзеркалі заднього виду Еван на секунду зустрівся очима з Дереком. Дерек першим опустив погляд на екран.
Даміан сунув руку в кишеню худі й дістав телефон.
На екрані вже висіло кілька нових знімків від Тайлера. Стадіон, знайомі трибуни, команда — хлопець у формі, що широко посміхався в камеру, і Тайлер, який обіймав усіх за плечі.
Даміан трохи збільшив зображення, роздивляючись знайомі обличчя, потім двічі торкнувся екрана, ставлячи лайк. Пальці швидко пробіглися по клавіатурі:
«Ненавиджу тебе. Я мав бути там із вами».
Відправив і різко заблокував телефон. Кинув його поруч, на спортивну сумку, куди перед виїздом склав найнеобхідніше: павербанк, зарядки, навушники, кілька дрібниць.
У підстаканнику стояла бляшанка содової. Даміан підхопив її, з клацанням піддів металеве кільце й зробив кілька жадібних ковтків. Холодний газований напій обпік горло, залишаючи солодкуватий присмак. А під ним, як завжди, тонка гіркота полину. Її не змивало нічим.
Поставивши банку назад, хлопець знову розвернувся до вікна.
За кілька хвилин машина в'їхала до Брукінгса. Тихі, чисті вулиці, акуратні котеджі ховалися за густими кронами хвойних дерев так щільно, що вікна будинків здавалися темними провалами навіть удень. Чим далі вони їхали, тим менше ставало житлових кварталів. Дорога вивела за місто, де високі столітні редвуди майже підступали до самого асфальту, утворюючи темний зелений коридор, крізь який сонячне світло пробивалося лише вузькими, майже випадковими смугами.
А потім ліс раптово розступився.
Попереду відкрився Тихий океан — дикий, скелястий берег, об який із важким гуркотом розбивалися високі хвилі, і сіра солона димка, що стелилася над водою, приховуючи лінію горизонту.
Еван звернув із головної дороги. За високим парканом простягалася приватна територія. Ворота відкрилися беззвучно, і машина повільно рушила вглиб ділянки, а за кілька хвилин зупинилася на широкій під'їзній алеї, викладеній темним бруком, вологим від ранкового туману, що ще не встиг випаруватися в затінених місцях.
Перед ними постала триповерхова споруда, що так вписувалася в дикий орегонський пейзаж, ніби її витесали просто з тутешніх скель. Нижній поверх оперізувала груба кладка з темно-сірого дикого каменю, а верхні рівні поєднували панелі з мореного кедра та велетенські панорамні вікна від підлоги до стелі, які в цю годину відбивали тільки сірість неба над океаном. Темні, порожні очниці.
Глибоко навислі дахи й масивні виступи конструкції одразу давали зрозуміти, що цей дім будували з розрахунком на тихоокеанські шторми та сильні вітри — дім, звиклий тримати оборону. З боку океану вигадливими сходами спускалася простора багаторівнева тераса з вуличними камінами й закритими скляними зонами для відпочинку, порожня й нерухома.
Еван вимкнув двигун. У салоні стало тихо, лише вихлопна система ще потріскувала, охолоджуючись.
— Ну от ми й приїхали, — сказав він, спираючись руками на кермо й розглядаючи будинок.
Хлопці вийшли з машини в прохолодне вологе повітря, насичене запахом хвої та солі. Еван відкинув кришку багажника й почав витягувати важкі валізи на коліщатках.
— Забирайте свої речі.
Дерек швидко підхопив свою валізу й одну з великих спортивних сумок. Даміан неквапом закинув на плече сумку з технікою, на друге повісив за ремінь старий гітарний футляр — потертий, із наклейкою, що відклеювалася на розі. Потім ухопив за ручки обидві свої валізи й покотив їх до входу.
Двері будинку відчинилися без жодного рипіння, впускаючи їх усередину. У повітрі стояв слабкий запах свіжої фарби, лакованого дерева та прогрітого каменю — так пахнуть будинки, в яких ще ніхто не жив.
Перший поверх зустрічав величезним відкритим простором вітальні, що плавно переходила в кухню-їдальню. Замість звичайних стін тут були високі, на весь поверх, вікна, за якими сірів океанський горизонт. Усе здавалося відкритим на всі боки і водночас якимось надто прозорим, наче тут неможливо було нічого приховати. Хоча, можливо, саме тому й хотілося спробувати. Під ногами лежала масивна підлога з темно-горіхової дошки. Посередині — зона відпочинку: глибокі дивани з темної шкіри та низькі столики з цільного зрізу дуба. В одну зі стін був вмонтований камін, облицьований матовим керамогранітом, — холодний, ще не запалений, чорний прямокутник посеред простору. На протилежній висіло кілька великоформатних полотен з абстрактним живописом у стриманих, глибоких тонах, що на тлі сірого світла з вікон здавалися майже чорними.
Крізь бічні вікна виднівся внутрішній двір. Там, захищена від океанського вітру кутом будівлі, стояла простора дерев'яна альтанка з критим майданчиком для барбекю та басейном. Підсвічена зсередини вода майже не рухалася, контрастуючи з буйним темним лісом за огорожею, який на відстані здавався суцільною чорною стіною.
— Непогано, — кинув Дерек, опустивши валізу біля підніжжя закручених сходів, що вели на другий поверх.
Даміан мовчки пройшов повз брата. Біля полотен на секунду спинився. Ковзнув очима по нижньому кутку найближчого — туди, де зазвичай ставлять підпис. Чужий.
Потім відвернувся й, навіть не знімаючи сумки з плеча, важко впав на м'які подушки шкіряного дивана. Зиркнув на басейн за вікном, потім на камін і витягнув ноги, закидаючи голову на спинку.
Еван зупинився біля перших сходинок, обвів очима вітальню й глянув на сина, що розпластався на дивані.
— Підводься, синку, — покликав він, качнувши головою в бік сходів. — Другий поверх ми залишаємо за собою з Патрисією, а весь третій — у вашому розпорядженні.
Даміан видихнув крізь зуби. Але все ж повільно підвівся, підхопив валізи й футляр і рушив за батьком і братом.
Усі троє піднімалися широкими дерев'яними сходами з масивними металевими перилами. Проходячи повз другий поверх, Даміан мимохідь зазирнув убік. Крізь напіввідчинені двері проглядалися простора головна спальня, приватний кабінет із високими стелажами та велика гардеробна. Усе витримано в тому ж строгому, мінімалістичному стилі.
На третьому поверсі коридор розходився у два боки — ліве та праве крило.
— Вибирайте, — Еван навстіж відчинив двері, що вели до холу третього поверху. — Тут чотири окремі спальні.
— Ну, хоч якась користь від того, що ми приїхали першими, — пробурчав Даміан. — Можна забрати нормальне місце, поки сюди не заселилася решта.
І одразу повернув у праве крило, залишивши Дерека з батьком у коридорі. Тут поруч були двоє однакових дверей. Даміан штовхнув перші.
Спальня виявилася світлою навіть у таку сірість. Панорамне вікно на всю стіну мало розсувну скляну секцію, яка вела на просторий балкон із видом на воду.
Даміан похмуро примружився від світла й одразу вийшов, прямуючи до сусідніх дверей.
Ця спальня виходила на північний бік, де вікна дивилися прямо на густий затінений ліс із велетенськими редвудами. Навіть удень сюди не діставало сонце. Світло було приглушеним і прохолодним, майже сіруватим.
Даміан пройшов усередину, тягнучи за собою валізи, й озирнувся. У центрі стояло широке двоспальне ліжко з масивним узголів'ям із темного дерева, застелене цупким покривалом. Біля вікна — просторий письмовий стіл, над ним лаконічні порожні полиці. Поруч — крісло, вбудована шафа-купе. Звідси також був вихід до ванної та на приватний балкон, але завдяки тіні від велетенських дерев тут трималася саме та напівтемрява, яку він так любив.
— Подобається? — спитав Еван, спираючись на одвірок за його спиною.
Даміан не обернувся. Кинув сумку з технікою біля столу й коротко відрізав:
— Мені подобалася моя кімната в нашому старому будинку.
Еван не відповів. Якийсь час дивився синові в спину — на сумку, кинуту біля столу, на старий гітарний футляр, який той так і не зняв із плеча. Потім відштовхнувся від одвірка.
— Добре. Розбирай речі. Якщо захочете перекусити — спускайтеся вниз, щось приготуємо.
З цими словами батько зачинив за собою двері, залишаючи Даміана наодинці з новим місцем.
Дерек тим часом пройшов у протилежне крило третього поверху. Не зупиняючись, відкрив перші ж зачинені двері й заніс валізи всередину.
Тут було просторо. М'яке денне світло лилося з панорамного вікна, що вело на балкон. Велике ліжко, лаконічний стіл, шафа, кілька полиць. Нічого зайвого.
Дерек поставив валізу біля шафи, дістав планшет і поклав на стіл. Перевірив заряд, під'єднав до мережі й лише після цього підійшов до вікна, з якого відкривався краєвид на узбережжя, затягнуте легкою димкою. Глянув на нього мимохідь і взявся розкладати речі.
Даміан кілька секунд стояв посеред спальні, не рухаючись. Потім глибоко вдихнув і пройшовся по новому простору.
Футляр він поставив у куток між шафою й вікном, туди, де було найтемніше. Поставив обережніше, ніж усе інше, і ще раз поправив, щоб не хилився.
Підійшов до шафи й розчахнув масивні дверцята. На верхніх полицях уже акуратно лежали кілька комплектів свіжої білизни, пухнасті рушники та запасна ковдра.
Скинувши сумку на підлогу, Даміан підтягнув ближче першу з двох великих валіз і розстебнув блискавку.
Речі діставалися звідти цілими комплектами — він явно не пакував їх навмання. Кілька об'ємних худі — чорна з вицвілим готичним хрестом на рукавах, попелясто-сіра, ще одна з обдертими краями — лягли на полицю поверх футболок із темною графікою. П'ять чи шість пар джинсів хлопець методично розвішував на плічка, розділяючи за кольором і фасоном. Окремою купкою на стільниці лягли срібні ланцюжки й каблучки.
Потім дійшло до несесера. Даміан підхопив його й пройшов до дверей у глибині, що вели до ванної.
Просторе приміщення зустріло приглушеним світлом: темна плитка на стінах, велике дзеркало над раковиною, скляна душова кабіна в кутку. На полірованій стільниці він один за одним розставив флакони з парфумом, баночки з бальзамами й оліями для волосся, гребінці — а тоді ще раз пересунув два флакони на кілька сантиметрів, звільняючи місце для решти.
Уже збираючись вийти, Даміан помітив другі двері — навпроти тих, якими зайшов сам. Штовхнув їх. Вони вели просто до тієї самої світлої спальні, яку він забракував десять хвилин тому.
Ванна виявилася спільною на двох.
Кілька секунд Даміан стояв на місці, дивлячись на прочинені двері. Потім різко зачинив їх і рвучко закинув на полицю останній флакон, мало не перекинувши сусідній.
Наостанок на письмовий стіл лягли ноутбук, планшет, бездротові навушники та кілька зарядних пристроїв, а поруч, збоку, — товстий блокнот у потертій шкіряній обкладинці й пенал з олівцями різної твердості, розкладеними за розміром. Обкладинку він не міняв дев'ять років. Міняв тільки папір.
Простір уже не здавався чужим.
Ближче до вечора, коли світло над узбережжям почало густішати й набувати того холодного відтінку, що передує сутінкам, до Брукінгса наблизився чорний BMW X5.
За кермом сидів Кайл. Коротко підстрижене волосся, гострі вилиці, серйозний вираз обличчя. Сірими очима він час від часу зиркав у дзеркало заднього виду, перевіряючи дорогу позаду. Срібний септум і сережки у вухах різко контрастували зі стриманим одягом і шкіряною курткою.
Поруч із ним сиділа Патрисія, гортаючи робочі повідомлення й зрідка перевіряючи навігацію.
На задньому сидінні Вів'єн, спираючись підборіддям на долоню, дивилася у вікно. Світле волосся м'якими хвилями лягало на плечі, а очі ліниво стежили за редвудами, що знову виростали вздовж дороги, поглинаючи рештки денного світла. Дерева стояли так щільно, що за машиною одразу змикалися.
— Еван написав, що вони вже там, — сказала Патрисія, не відриваючись від екрана.
— Ще хвилин двадцять? — Вів'єн глянула на навігатор.
— Приблизно.
Дівчина знову повернулася до вікна, а потім подалася вперед між передніми сидіннями, поправляючи пасмо світлого волосся.
— Я, до речі, вже трохи покопалася в інформації про наших майбутніх братів.
Кайл скептично зиркнув на сестру в дзеркало.
— Дерек цікавий, — продовжила та. — Він майже шість років професійно займається плаванням. Серйозний хлопець, у школі навіть був капітаном команди.
Кайл не відповів. Пальці на кермі лежали нерухомо.
— А от Даміан зовсім інший, — сестра розвела руками. — Я переглянула його соціальні мережі та публічні профілі. Чесно кажучи, цей хлопець мені вже подобається.
І заходилася перераховувати, загинаючи пальці:
— Він грає на гітарі й сам пише треки, малює — і не просто так, для себе, а ескізи для татуювань, там такі глибокі, атмосферні роботи, просто улет. Ще кодує, щось там програмує чи розробляє дизайни. У нього просто якийсь божевільний потік енергії, він хапається за все поспіль і робить це реально талановито.
Кайл на секунду затримав погляд у дзеркалі заднього виду, десь у порожнечі за сестриною головою.
Патрисія слухала дітей із легкою усмішкою. Повернулася до сина й лагідно погладила його по коліну. Кайл накрив материну долоню своєю, стиснув і знову поклав руку на кермо.
Патрисія обернулася до доньки й запитала:
— А Ітан коли планує бути?
Вів'єн відвернулася від вікна, злегка знизавши плечима.
— Спочатку треба оглянути той будиночок, що ми знайшли на узбережжі. Подивитися, чи він взагалі підходить для життя, а вже потім перевозити речі. Думаю, за кілька днів Ітан уже буде в місті.
— Я взагалі не вірив, що Ітан ось так просто візьме, покине все й поїде за тобою до Брукінгса, — мовив Кайл, не повертаючи голови й пильно стежачи за дорогою.
Вів'єн закотила очі.
— Це називається коханням, Кайле. І мені навіть трохи сумно, що тобі дев'ятнадцять, а ти досі не маєш уяви, що це таке.
Кайл на секунду відірвався від дороги. Шкіра керма тихо рипнула під його пальцями. Потім він подивився на сестру в дзеркало — рівно, без емоції. І усміхнувся — самими губами.
— Ага, — сказав він. — Пощастило тобі.
І знову повернувся до дороги.
Сестра кілька секунд дивилася на його потилицю. Потім відкинулася на спинку сидіння.
Через кілька хвилин BMW X5 повернув на під'їзну алею, розтинаючи колесами вологе повітря, і зупинився поруч із «Range Rover Autobiography» Еллінгтонів. Небо над лісом затягло низькими хмарами, і фасад будинку тонув у сизуватій вечірній тіні.
Кайл вимкнув двигун. Тишу в салоні порушило тільки клацання ременя безпеки — він відстебнувся першим.
Двері відчинилися майже одночасно. Кайл ступив на вологий брук, випростався на весь зріст і швидко глянув на фасад будинку — темний силует на тлі океану, що вже втрачав кольори. Вів'єн вийшла з іншого боку, легко поправила довге волосся й глибоко вдихнула, примружившись від солоного океанського вітру.
З масивних скляних дверей будинку їм назустріч уже виходив Еван. Високий, із коротким сивіючим волоссям та чітко окресленою щелепою, він виглядав зібрано й упевнено. На ньому була легка сорочка із закоченими рукавами, і він широко, тепло усміхався.
Еван одразу підійшов до Патрисії. Світле волосся спадало їй на плечі, спокійні риси обличчя надавали стриманого, елегантного вигляду, а світла сукня з довгими рукавами лише підкреслювала цю просту жіночність.
Він м'яко притягнув її до себе й поцілував у щоку.
— Нарешті.
Потім обернувся до дітей.
— Радий вас бачити.
Вів'єн усміхнулася.
Кайл лише кивнув.
— Допоможеш з речами?
Кайл підійшов до авто, відчинив багажник і витяг одну з валіз. Еван допоміг дістати решту. Узявши речі, чоловіки рушили слідом за жінками до будинку.
Патрисія тим часом узяла доньку під руку, і обидві повільно рушили до ґанку, роздивляючись високі сосни та кам'яне оздоблення будинку, що в присмерку здавалося ще темнішим, ніж було вдень.
— Знаєш, — мовила Патрисія, задерши голову до панорамних вікон другого поверху, — коли ми з Еваном переглядали варіанти і я побачила цей дім на фото... я просто закохалася. Саме про щось таке я завжди мріяла.
— А хіба будинку в Портленді було мало? — усміхнулася донька, скосивши очі на матір.
— Він був чудовим, — м'яко відповіла Патрисія, стиснувши її лікоть. — Але океан прямо за вікном, цей густий ліс і абсолютна тиша навколо... Це зовсім інший рівень затишку.
Обидві піднялися низькими сходами до входу. Масивні скляні двері безшумно зачинилися за ними, відсікаючи вологе, солоне дихання океану.
Кайл і Еван зайшли слідом, на кілька кроків позаду. Валізи залишили біля підніжжя сходів і рушили далі, у глиб вітальні.
Вітальню заливало м'яке, приглушене вечірнє світло: над океаном сонце прорвалося з-під хмар і пробивалося крізь вікна довгими згасаючими смугами, лягаючи на поліровану підлогу з темного дерева та матовий керамограніт каміна. Від цього все довкола здавалося водночас теплим і трохи нереальним.
На об'ємному кутовому дивані вже сиділи хлопці. Дерек, розслаблений, але зібраний, щось гортав у телефоні. Його густе темне волосся було злегка скуйовджене, а на обличчі лишалася втома після переїзду. Поруч, спираючись ліктем на м'яку спинку, сидів Даміан. Довгі пасма вільно падали йому на плечі, частково затіняючи обличчя. У руках він тримав той самий блокнот у шкіряній обкладинці — розгорнутий на сторінці з незакінченим чорновим ескізом, товсті впевнені лінії, ще без жодної деталі, — але олівець у пальцях завмер за секунду до того, як Леннокси ступили на поріг.
Патрисія з донькою зупинилися неподалік каміна. Еван — трохи осторонь, ближче до вікна. Кайл став позаду матері. Швидко пройшовся очима по кімнаті — камін, дивани, панорамне вікно, і нарешті двоє хлопців на дивані.
Дерек підвівся першим. Рухи плавні й упевнені, як у спортсмена: він зробив крок уперед, відкрито усміхнувся, простягаючи руку.
— Дерек.
— Кайл.
Потиск був міцний, без зайвих емоцій. Хлопці обмінялися короткими поглядами, після чого Дерек відступив на крок.
Даміан тим часом теж звівся з дивана, відклавши блокнот на подушку розгорнутим, сторінкою вгору. Не поспішав. Тонка чорна футболка сиділа на ньому трохи вільно, підкреслюючи худорляву статуру. Кілька пасом знову впали на обличчя. Він відкинув їх назад і підняв очі на Кайла.
Погляд пройшовся по короткій стрижці, різких рисах обличчя, сріблу в носі й вухах, шкіряній куртці — і затримався там, де комір футболки трохи зсунувся вбік, відкриваючи краєчок чорнильного візерунка на шиї, що тягнувся кудись під тканину, у бік ключиці. Куртка на Кайлі була розстебнута, і манжет лівого рукава, коли той простягав руку Дерекові, трохи задерся, оголивши тильну сторону долоні — суцільно вкриту татуюваннями, щільними, без жодного вільного міліметра шкіри.
Кайл не відводив очей. Ще коли тиснув руку Дереку, боковим зором устиг помітити молодшого — тепер дивився вже прямо, повільно: довге волосся до поясниці, худорлява статура, пірсинг на губі. Погляд на секунду впав на блокнот, що лишився лежати відкритим на дивані, на недомальований ескіз, що виднівся з-під зігнутого краю сторінки. Рука, що вже майже піднялася для звичного потиску, на мить завмерла в повітрі, перш ніж опуститися назад.
Даміан свою теж не простягнув.
Еван відійшов від вікна, обійшов диван і зупинився поруч із сином.
— А це Даміан, — спокійно сказав він, поклавши руку йому на плече. — Тепер усі нарешті вдома.
— То з цього приводу ввечері буде феєрверк? — піднявши брову, сухо спитав Даміан.
Дерек зітхнув, заплющив очі й міцно стиснув пальцями перенісся, хитнувши головою.
— Господи, Дамі...
Вів'єн пирхнула й прикрила рот долонею.
Кайл не поворухнувся, продовжуючи дивитися на Даміана. Кутик його губ смикнувся — коротко, майже непомітно.
— Ні, синку, ввечері буде вечеря, — Еван похитав головою й обійняв сина за плечі, притиснувши до себе. — Хочеш, святкова. Можемо зібратися вдома, а можемо вискочити в місто, заодно й роздивимося його.
Даміан ледь усміхнувся, торкнувшись лабрета язиком зсередини, і знизав плечима. Вислизнув з-під руки батька, відступив на крок.
— Ви їдьте. Я замовляю суші й продовжую розбирати речі.
Патрисія тихо засміялася, проводжаючи очима пасинка, що вже розвертався в бік сходів. Кайл коротко кивнув сам собі, підхопив свою валізу, що досі стояла біля підніжжя сходів, і першим рушив нагору. Мати й донька пішли слідом, проводячи пальцями по гладких перилах.
Звуки поступово стихали на нижньому поверсі, залишаючи в коридорах лише кроки та легке вологе шарудіння тихоокеанського вітру за панорамним склом.
Даміан уже зник за поворотом сходів. Десь нагорі тихо зачинилися двері.
Еван лишився у вітальні. Патрисія зупинилася на кілька сходинок вище й обернулася до нього.
— Ну? — тихо запитала вона.
Еван ще мить дивився повз неї — туди, де за поворотом сходів зникли діти.
— Вони впораються.
Патрисія нічого не відповіла, лише кивнула.
За склом остаточно згасав день. Океан уже майже злився з небом, і тільки біла піна на хвилях час від часу спалахувала в темряві — єдине, що ще нагадувало, де закінчується вода і починається все інше.
Даміан стояв над масивним письмовим столом, трохи нахилившись уперед і спираючись долонями на оброблену деревину. Перед ним лежав розгорнутий десь посередині блокнот у цупкій, потертій шкіряній обкладинці.
На жовтуватому папері вже вимальовувався силует ворона з розправленими крилами на тлі ідеально рівного кола повного місяця. Основні контрасти й глибокі чорні плями заповнювали площу малюнка — рука рухалася швидко, впевнено, майже без пауз. Олівець раз у раз повертався до вже готових ділянок, підкреслюючи те, що й так було достатньо темним. Пір'я на грудях птаха й м'які напівтіні навколо місячного диска все ще залишалися лише легкими графітовими натяками. Але Даміан, не закінчивши ворона, перегорнув сторінку й почав новий ескіз.
За стіною, у сусідній спальні, щось глухо стукнуло.
Даміан завмер з олівцем у руці, дослухаючись. Звукоізоляція тут була доброю, але тихий стукіт коліщаток важкої валізи, яка проїхала паркетом, і наступний глухий звук опущеного на підлогу багажу важко було сплутати з чимось іншим.
Хтось заселявся.
Він повільно відірвався від ескізу й подивився на глуху стіну. Пальці на секунду затрималися на краю аркуша, а тоді відклали олівець на стіл — рівно, паралельно корінцю блокнота. Цікаво, хто саме вирішив оселитися за стіною — Вів'єн чи все ж таки Кайл?
Відповідь Даміан отримав за кілька хвилин, коли зайшов до ванної.
Кайл уже був там. Верхнє світло лягало на кахель двома чіткими смугами — холодне, майже лабораторне, — і одна половина його обличчя губилася в легкій сірості, поки друга залишалася освітленою над раковиною, наче хтось навмисно розділив його навпіл. Кайл спокійно розставляв власні речі на скляних поличках поруч із уже розкладеними флаконами Даміана — рухи точні, відпрацьовані, жодного зайвого. Лише повернув голову, глянув на Даміана й майже механічно вимовив:
— Привіт ще раз. Здається, у нас із тобою спільна ванна кімната.
Даміан зупинився в прорізі, підпер плечем одвірок і засунув руки в простору накладну кишеню-кенгуру свого світшота. Пальці всередині кишені не затихли одразу — якийсь час ще перебирали шов, тертий і знайомий, поки він не змусив їх завмерти. Злегка нахиливши голову вбік, коротко відповів:
— Виходить, що так.
Кайл повернувся до дзеркала. З акуратної шкіряної косметички на нижню поличку почергово перекочували гель для душу, шампунь та ще кілька лаконічних флаконів — кожен точно на своє місце.
Даміан мимохідь глянув на полицю. Очі зачепилися за місце, де раніше стояли лише його власні флакони, а тепер між ними вже тіснилися чужі, виструнчені в акуратний ряд. Затрималися там не довше секунди — зісковзнули далі, до дзеркала, до власного відображення, і на мить загубилися в ньому, перш ніж повернутися назад.
— Для тебе це не стане незручністю? — не відриваючись від полички, запитав Кайл. Навіть очей не звів.
— Мені похрену, — байдуже знизав плечима Даміан, і слова вилетіли трохи швидше, ніж треба. — Якщо доведеться ділити душ зранку й увечері — якось розберемося.
Рука Кайла з останнім флаконом зависла над полицею. Потім він поставив його в ряд — дно до дна з сусіднім, етикеткою вперед — і лише тоді повільно повернувся. Його погляд — холодний, оцінювальний — ковзнув обличчям Даміана, зупинився на очах і опустився до кишені світшота. Кайл коротко видихнув носом — майже сміх — і обличчя знову стало спокійним.
Даміан тим часом і сам подивився на Кайла. Той був у простій темній майці, і вона практично нічого не приховувала. Шкіра на плечах, передпліччях та передній частині торса, що виглядала з-під глибокого вирізу, була майже суцільно закрита чорнилом.
Це була дорога, якісна робота в стилі блекворк: щільні чорні заливки, крізь які проглядали тліючі символи, графічні злами, анатомічні фрагменти, щось від нічного неба й примарних тіней.
Малюнки лягали на тіло так природно, ніби виростали з-під шкіри.
— Подобається? — спокійно запитав Кайл, помітивши, що його розглядають.
Не прикрився. Навпаки — трохи розвернув плече до світла й дав роздивитися, як людина, що звикла, щоб на неї дивилися.
Даміан повільно підняв очі й зустрівся з Кайлом поглядом — прямо, не кліпаючи. І не відвів першим.
— Так. Справді крута робота, — мовив він, ще раз оцінювально пробігши очима по щільних зафарбовках.
Кайл не подякував. Скосив очі на власне плече — туди, куди щойно дивився Даміан, — і лише тоді знову підняв погляд.
— Набивав хтось один?
— Наполовину, — коротко кивнув Кайл, не змінюючи виразу обличчя. На секунду опустив очі на передпліччя, провів по ньому великим пальцем, ніби нагадуючи собі, що це його. — Дещо я набив собі сам, ще коли тільки вчився тримати машинку. А решту — хороший друг у Портленді, він цим давно й серйозно займається.
Даміан задивився на його руки. Очі перескакували з візерунка на візерунок, від зап'ястка до ліктя й назад, не затримуючись на жодному. Пальці в кишені знову знайшли шов.
За вентиляційною решіткою під стелею глухо гуло, і в цьому звуці тиша між репліками розтягувалася.
Кайл закрив шкіряну косметичку, поставив її на край полиці й відступив від раковини. Зробив пару кроків у бік своїх дверей, обперся спиною об одвірок і склав руки на грудях.
— Малюєш ескізи?
Даміан стримано усміхнувся, зиркнувши на нього з-під брови.
Відвівши очі вбік, зробив крок назад, розвертаючись більше до своїх дверей, але все ще залишаючись у полі зору.
— Так. Одне з моїх хобі.
— Покажеш якось?
— Якщо попросиш нормально.
Кайл кивнув, ніби поставив собі позначку, випростався й зачинив за собою двері. Клацнув замок.
Уночі будинок затих.
За вікном північної кімнати стояли редвуди, чорні, без жодного просвіту. Десь за ними, за скелями, рівно й глухо бив прибій. Крізь скло він доходив, як чужий пульс.
Даміан лежав на спині й дивився в стелю. Під дверима до ванної світилася тонка смужка: по той бік Кайл ще не спав.
Він повернув голову й не відводив від неї очей. Коротко зашуміла вода, потім стихла. Клацнув вимикач.
Смужка згасла.
У роті гірчило. Сильніше, ніж зазвичай.
Даміан провів язиком по лабрету й заплющив очі.