Частина п'ята. Творчий дебют

Врешті, після довгих вагань та боротьби з собою, Котя все ж таки вирішив видати свій твір. Правда, він не наважився опубліковувати його під власним ім’ям, вибравши псевдонім – Тимофій Хвалько. Справа в тім, що йому завжди подобалося це старовинне ім’я – воно, здавалось, надавало солідності та значення будь-якому, навіть найпосереднішому творові. А прізвище Хвалько – мало наштовхувати читача на похвальбу його автору. Принаймні, так сподівався наш письменник. Видавши книжку у невеличкому видавництві на околиці міста з більш ніж скромним накладом, Котя, притамувавши подих почав чекати перших відгуків читачів та критиків.
І відгуки не забарилися. Вже через тиждень наш Котя прочитав у розділі «література», вранішньої газети «Тьотя Мотя» таку рецензію: 
«Цього тижня у книгарні міста надійшла нова книга такого собі Тимофія Хвалька під назвою «У країні людей». Не дивуйтеся дивному слову на обкладинці, адже справжнє збентеження чекає далі всіх тих, хто наважиться купити свіжий примірник. Хвалько пише про таких собі «людей» - безшерстих істот, що наче б то живуть у якомусь вигаданому світі, дуже, правда, схожому на наший (навіть тут шановний пан Хвалько не зміг вигадати нічого нового). Ці «люди» вміють розмовляти і розуміють нашу мову. Навіть більше, в їхньому світі також є коти, які (яке страшенне нехлюйство!) ходять голими на чотирьох лапах та слугують такими собі живими іграшками для цих істот. Ця страшна антиутопія ладна зламати психіку усіх, хто наважиться прочитати твір бодай до середини. Я б радив негайно вилучити його з усіх полиць книжкових магазинів, а пана Хвалька змусити до публічного покаяння, адже не можна всі вигадки своєї хворої уяви друкувати та виносити на люди.  
Едуард М.

Годі й казати, настільки засмутився наш письменник-початківець, прочитавши такий нищівний відгук про свою дебютну, виплекану душею працю. Та ще й від кого – від самого головного критика містечка і за сумісництвом найкращого приятеля! Як тепер навідуватися в «Богемні вуса» та дивитися йому у вічі? Похнюпившись, Котя зажурено сидів за столом та думав свої невеселі думи. Його похмурий настрій помітив Котодамус, що саме зайшов до кімнати:
-    Котю, чого похнюпився? Ти забув, що у нас сьогодні пречудовий урок – освоєння паралельних світів! 
-    То вони існують? – раптово пробудився Котя.
-    Звісно, я часто ними подорожую – закивав головою маг.
-    Чому ж в них ніхто не вірить?
-    Тому що про це знають лише чарівники. Це таємна магія, простолюду про неї знати не варто – великомудро прорік наставник. 
-    А що, якщо… – почав було Котя, але не доказав. Проте, це вже було не важливо – адже, щоб там не було, йому, мабуть, ніхто не повірить!

Того ж вечора Котя все-таки вирішив навідатися до «Богемних вус», щоб почути правду (хоч і не таку вже й солодку) про свій твір. Зайшовши до кафе, він одразу ж помітив знайому компанію, що сиділа за столиком у кутку та голосно сперечалася. Помітивши нашого героя, вони помахали йому лапками:
-    Котю, йди-но до нас!
Трохи знічений Котя підійшов до товариства. До нього підсунули стільчик, замовили напій і продовжили перервану розмову:
-    Так от, я вам кажу, що цей Хвалько – ніхто інакший як Олекса Сірий. Він часто друкує свої поезії під різними псевдонімами, каже, що ніби це його «фішка» – ствердно доводив Едуард. 
-    Не знаю, Еде, – втрутилася поетеса – мені здається, що це якесь нове ім’я, адже відчувається зовсім інший стиль.
-    Яке нове? У нас немає нових авторів! – спаленів критик.
-    Як немає? А Котя? – спробував пожартувати Котовський, поправляючи свій оксамитовий шарф. Та Едуард був настільки заклопотаний пошуками автора, який ховався під псевдонімом Тимофія Хвалька, що пропустив цей жарт повз вуха. 
-    До речі, Котю, ти вже читав цей новий опус? 
-    Так, читав. – стверджувально закивав наш герой. – Мені дуже сподобалось. Це досить…незвично.
-    Дуже слабке визначення для такого твору. Як на мене. – холодно процідив критик. – Здивований, що комусь таке може подобатись. Явна ознака несмаку.
-    Еде, – Віолетта осудливо глянула на приятеля – у кожного своє бачення.
-    Так, люба моя. Але бачення справжніх майстрів може значно різнитися з думкою простолюду. 
-    Едуарде! Припини це! – спалахнула Синьоока Далечінь. 
-    Чи може ти хочеш сказати, – хитро прищуривши погляд мовив кіт – що тобі теж сподобався цей опус?
-    Так, сподобався! – виклично сказала поетеса. – Котю, пішли звідси. Щасливо зоставатися, панове! – поетеса спритно підхопила розгубленого Котю, який тільки й встиг вимовити щось на зразок «па-па!».

Вийшовши з «Богемних вус» під лапку з чарівною поетесою, Котя, ледве отямившись, запитав:
-    То тобі справді сподобався твір, чи ти просто вирішила мене підтримати?
-    Котю, звісно ж сподобався! Я взагалі думаю, що ти – геній! Мурр! – прищурилась на нього синьоока далечінь.
-    Я? Чому я? Я не…
-    Годі тобі вже опиратися. Я здогадалася. 
-    Як?
-    Просто. У нас вже й не так багато авторів під невідомими псевдонімами. І знаєш чому? Бо майже всі вони снобістичні хвальки. А ти…ти зовсім інакший.
Говорячи це, Синьоока Далечінь повела Котю на пшеничні поля, що простягалися за містом. Золотаві колоски сяяли ще яскравіше у сонячному промінні. Стояла тепла погода і над полем літали метелики та бджілки. Де-не-де виднілися серед пшениці польові квітки – льон, волошки, чебрець, дзвіночки та півники. У повітрі витали ніжні аромати лаванди.
-    Як тут гарно! Прямо як у моїх снах! – вихопилося у Коті. 
-    Це ти там бачив цих «людей»? – Синьоока Далечінь зацікавлено дивилася на друга.
-    Так, вірніше одну людину – хлопчика. А він й розповів про свій світ. 
-    Як це все незвичайно. Знаєш, ти так зобразив все, що я майже повірила у цих «людей». Ти справді гарний письменник.
Від цих слів письменник почервонів, як мак, повз який вони щойно пройшли. Прямуючи безкраїм полем, поетеса вдивлялася у небо, намагаючись ще раз відтворити в уяві прочитаний у книзі твір. 
-    Знаєш, – врешті промовила вона – Мені здається, що світ, описаний тобою, таки справді існує. Але всі знають, що я непереборна мрійниця. – засміялася кішечка.
-    Я теж. – підтакнув Котя – знаєш, мені здається що мрія – це найсправніша магія, і що той хто нею володіє, здатен на все!
-    Як гарно ти сказав. – захопилася поетеса – Проте, більшість, приміром такі як Едуард завжди вважатимуть тебе трохи несповна розуму. Можливо, справжня причина криється у їх власній обмеженості, проте вони нізащо на світі тобі у цьому не зізнаються. 
Гуляючи полем, друзі й не помітили як дійшли до невеличкого лісу. Пробравшись через хащі та посмакувавши дикими ягодами, вони зупинилися на невеличкій галявинці. 
Сівши на траву, однодумці продовжували захоплено розмовляти. Котя почував себе безмірно щасливим, адже його бажання повністю виповнилося – він знайшов навіть не одного, а двох друзів у двох абсолютно різних, проте таких схожих світах.